Наша Україна – країна з багатою історією, неймовірною культурою та мужніми людьми! Об’єднані щирою любов’ю до рідної землі та прагненням до свободи й незалежності українці, незважаючи на всі випробування, натхненно продовжують виборювати свою свободу та майбутнє.
Мистці – творчі люди. Висловлюють дух нації через свою творчість, підтримують моральний дух, зберігають і популяризують українську культуру, її історію й ідентичність. Їхні твори мистецтва стають символами боротьби, надії та незламності. Вони передають силу і стійкість українського народу, а їхня творчість досить часто стає голосом тих, хто не може бути почутим.
«Вогонь запеклих не пече»: симпозіум монументальної кераміки, що проходив у Опішному на базі Національного музею гончарства завдячуючи Українському культурному фонду – подія, яка стане легендою для майбутніх поколінь. Сім титанів українського керамічного мистецтва всупереч війні, маючи в руках лише глину, стали на вістрі української культури: Юрій Войтович (Малютянка, Київщина), Інна Гуржій (Полтава), Юрій Мирко (Опішне, Полтавщина), Яна Петрова (Межиріч, Черкащина), Сергій Радько (Межиріч, Черкащина), Тетяна Павлишин-Святун (Львів), Андрій Ільїнський (Київ). Ворог нищить нас вогнем, а вони у вогні народжували вічне прекрасне.
Це був місяць титанічної праці, радісних і нервових сплесків, фізичного знесилля і творчої бадьорості, морального виснаження і піднесення. Це був місяць насичених мистецтвом днів і ночей, які злилися в одне ціле. Це був місяць життя у чудовій творчій родині, де кожен щиро уболівав за іншого й усіляко допомагав.
«При випалі я погано закрив дверцята в печі. І проходячи повз, я побачив, як Інна (одна з учасниць симпозіуму Інна Гуржій (авт.) сама, просто тихенько стала й виправила ситуацію. Це мене дуже вразило. Ніби дрібниця, але дуже важлива для результату випалу й для мене особисто», – говорив учасник запеклої семірки Андрій Ільїнський.
Сім скульптур, сім символів незламності України знайшли прихисток і стали продовженням локації Національного музею гончарства – Гіганти Незалежної України.
«Стоячи поруч із цими скульптурами відчуваєш, що живеш у щасливому світі. Світі, де не має війни, де всі люблять один одного і не вбивають один одного. Під час цього симпозіуму художники змоделювали ідеальний світ майбутньої України. Тієї України, про яку ми мріємо впродовж уже більше 30 років і про яку мріяли багато поколінь українців. Ми обов’язково переможемо і матимемо омріяну Україну!», – виступив зі словом генеральний директор Національного музею гончарства Олесь Пошивайло під час церемонії презентації симпозіумних робіт.
Церемонію відкриття скульптур було вирішено провести в темну пору доби, щоб передати міць і велич незламного українського мистецтва. Яскраві прожектори створили захоплюючу гру світла й тіні. Тим самим вивищуючи глиняних гігантів на п’єдестал незламності.
«Упродовж місяця художники працювали завдяки тому, що кожен день сотні українців гинуть на фронті. Вони ціною власного життя дарували мистцям можливість творити. Але лінія фронту не лише там «на нулі», вона й тут. Бо тут кожен із нас бореться за українську культуру, за те, що визначає нашу ідентичність, нашу культурну визначеність і нашу належність самим собі», – продовжив Олесь Пошивайло.
Тема війни надто важка й крім того емоційна. Кожен художник відчуває і проживає її по-своєму. Тому кожна скульптура – це по суті сповідь мистців.
Так, наприклад учасниця Яна Петрова (Межиріч, Черкащина) є мамою маленької доньки. Тому тема материнства під час війни їй болить найбільше. Її робота «Блакитна Мадонна» – присвята українським мамам-героїням. Вона зображує матір із немовлям на руках. У цей важкий час матері змушені знаходити в собі сили не лише для виживання, а й для підтримки своїх дітей, забезпечуючи їм безпеку й емоційну стабільність…
Працюючи на симпозіумі Яна з чоловіком Сергієм Радьком (теж учасник симпозіуму (авт.) прожили справжній творчо-батьківський квест, адже увесь час поряд із ними була їх трирічна донька.
«Працювати з дитиною тяжко, але у нас все складалося дуже добре. Знаходилися люди, які пригляжували, нянькували й допомагали з донькою. Якщо ми не воюємо, то ми повинні працювати на своєму місці, робити те, що вміємо й викладатися на 100%. Якщо ми творимо, то ця енергія творення створює противагу енергії руйнування. Мистці, як маленькі атоми великого прожектору світла, яке наближає нашу перемогу!», – розповіла художниця-керамістка.
Так склалося, що ще один учасник запеклої семірки Андрій Ільїнський (Київ) через атаку ворога змушений був покинути рідну Україну. Першим прихистком для нього став дім польських колег-керамістів. За час перебування там він створив триметрового Архангела Михаїла, який символізує захист, силу та справедливість і є покровителем воїнів, які виборюють свободу власним життям. Згодом, доля привела мистця до Литви, де також була можливість творити. У Вільнюсі Андрій створив ще одного Архангела Михаїла, але заввишки чотири метри.
«Коли я почув, що в Опішному буде симпозіум, одразу захотів стати учасником і зробити третього Архангела Михаїла заввишки п’ять метрів. Відтепер трикутник із них буде нас захищати й боротися з ворогом!», – прокоментував художник-кераміст».
Для своєї роботи Юрій Войтович (Малютянка, Київщина) обрав тему єдності. Адже поки ми єдині – ми сильніші! Мистець створив монумент у вигляді снопа пшениці, як символ єднання всіх регіонів нашої країни в одну соборну державу.
«Тема пшениці дуже щемлива, адже московіти вбивали за неї, знищували кораблі з пшеницею і тому подібне. Ідея самої роботи народилася взимку, коли на Різдвяні свята готують дідух, сніп. А сніп – це символ єдності. Народ завжди коли об’єднувався, то перемагав. Ми теж сюди приїхали об’єднавшись, щоб створити глиняних велетнів. Єдність – це символ України, без неї ми не зможемо перемогти. Коли ми об’єднані, ми сильніші!», – прокоментував Юрій Войтович.
Знищені будинки, зруйновані міста, вогонь і попіл усе це дало відбиток на творчості мисткині з Полтави Інни Гуржій.
«Ми живемо у дуже складні часи. Колір попелу й колір вогню на жаль став для нас звичним. В Україні не має такого міста й місця, яке б не зазнало ударів ракет і руйнувань. Тому моя симпозіумна робота уособлює в собі нестійку ситуацію наших моментів. Вона називається «Іржаве сонце війни». Ви побачите вогняні й сіро-темні кольори – це руїни, які є в наших містах. Це і театр у Маріуполі й інші місця і міста. Але все ж зверху є сонце. Воно палає і дає нам надію. Ми всі сподіваємося на швидку перемогу і хай усе буде добре. Надія є!», – розповіла Інна Гуржій.
“Захисник” Сергій Радько (Межиріч, Черкащина)
“Неопалима купина” Тетяна Павлишин-Святун (Львів)
“Гауранга” Юрій Мирко (Опішне)
Кожен з учасників виклався на 1000%, створивши неймовірних глиняних велетнів. Дивлячись на них, розумієш велич і міць нашої України. Розумієш, що це і є прекрасний український світ. Ці скульптури стануть провідниками нашої культурної держави, її незламності, непокорності й вічності! Слава Україні!
Світлана Пругло,
завідувачка інформаційної служби Національного музею гончарства
Фото Юрко Пошивайло
