«Та й осоружна ж ся мені Москва!»
Україна – Московія: протиставлення двох світів
у забороненій в СССР драмі «Бояриня» Лесі Українки
Леся Українка (Лариса Петрівна Косач-Квітка) – поетка, прозаїкиня, драматургиня, перекладачка, публіцистка, літературознавка, активна громадська діячка кінця ХІХ – першого десятиліття ХХ століття. 150-річчя від дня її народження з ініціативи Українського інституту національної пам’яті та згідно з Указом Президента відзначається на державному рівні. Єдина п’єса з історії російсько-українських стосунків «Бояриня» була написана Лесею під час лікування в Єгипті у 1910 році, а опублікована вже після смерті авторки у 1914-му.А вперше театральну постановку «Боярині» зробив театр Миколи Садовського у тодішній тимчасовій столиці Української Народної Республіки (УНР) – Кам’янець-Подільському, де перебував Уряд УНР. Прем’єру 1919 року відвідали більшість членів Директорії УНР та очільників тодішньої України на чолі із Симоном Петлюрою.
Аристократка й лицареса
Її національну свідомість визначила передовсім родина: мати Олена Пчілка (Ольга Косач), відома письменниця, перекладачка, фольклористка, діячка старогромадівського руху; батько Петра Косача, активний член київської Старої Громади; дядько Михайло Драгоманов, науковець, публіцист, педагог, визначний український громадсько-політичний і культурний діяч. На думку Івана Дзюби, «Лесі Українці не довелося, як багатьом українським поетам і до, і після неї, манівцями йти до України, самотужки відкриваючи її для себе. Родина й інтелігентне патріотичне оточення дали їй не лише знання про Україну, а й усвідомлення своїх обов’язків щодо неї. А особливості емоційної вдачі майбутньої поетки зумовили поєднання і взаємопосилення розуміння України і почування України. Для неї ніколи не стояло питання: жити для України чи якось інакше? Стояло тільки питання: що і як робити для України?».
Леся Українка – людина чину; її дією для України й заради України було письменство. Для Оксани Забужко Леся – аристократка й лицареса; а ще, каже сучасна публіцистка, «… видатнішої жінки в європейській жіночій літературі ХХ століття не було. Революційнішої, ніж авторка «Кассандри» і «Камінного господаря», не було».
Справді, письменниця-ювілярка власне своєю драматургією утвердила себе в культурно-мистецькому просторі не просто тривко, а навіки. З-поміж значного числа різножанрових драматичних творів виокремлюється «Бояриня» (1910 рік; написана в єгипетському місці Гелуан (Хельван)), словесне полотно, яке так довго йшло до читача, критика, глядача.
Леся Українка «свідомо розділяє культуру російсько-московську і нашу європейсько-українську»
Ці слова належать історику А. Семенюку. Справді, «Бояриня» засвідчує історичну свідомість та дослідницьку зрілість письменниці, які безпосередньо представлені в у багатьох наукових і публіцистичних працях. Наприклад, у брошурі «Яке наше життя під московськими царями». Авторка прагла з’ясувати причини втрати української державності, засуджувала прояви національної пасивності, зради, натомість рішуче боролася за національну та культурну самостійність України.
«Бояриню» вперше надрукували лише по смерті авторки, у 1914 році, в часописі «Рідний край» (№ 1-6), який тоді видавала Олена Пчілка. Удруге твір, уже окремою книгою, побачив світ у 1918 році в Єкатеринославі (нині м. Дніпро). У 1923 році «Книгоспілка» (Київ) розпочала «повне» видання творів Лесі Українки. У 4-ому томі (усього – 7) поміж драматичних творів вміщено «Бояриню». У 1927 році таж «Книгоспілка» готувала видання 12-томного зібрання творів письменниці. У 8 томі надруковано драму та рецензію на неї неокласика М. Драй-Хмари. Це востаннє, коли «Бояриню» згадували поміж літературної спадщини поетеси. Після цього – 60 років мовчання: драматична поема «Бояриня» не афішована, не друкована, не аналізована.
У 1989 році харківський журнал «Прапор» (нині «Березіль») видрукував за рукописом, який зберігається в Інституті літератури ім. Т. Шевченка НАН України, драматичну поему «Бояриня». Микола Жулинський у статті, уміщеній у цьому ж числі, зазначає, що Леся Українка «на складній історичній ситуації зуміла створити психологічно переконливу, правдиву драматичну колізію, яка заслуговує на нашу читацьку увагу, на детальніше, всебічне вивчення і на сценічне втілення».
Літературознавці стверджують: поема акумулювала велику аналітичну працю мисткині над козацькими літописами, зокрема Самійла Величка, історичними монографіями М. Костомарова, В. Антоновича, М. Грушевського, Олександри Єфименко та «сконцентрувала в собі основні національно-визвольні ідеї письменниці» (Юлія Багаліка).
Ідейно-тематичне ядро твору Лесі Українки – «неволя України під Москвою» (Ю. Ковалів). Авторка звертається до доби Руїни, цього трагічного етапу української історії від 60-х років ХVІІ до початку ХVІІІ ст., точніше до показу людини доби національної катастрофи. Один із найавторитетніших дослідників поеми «Бояриня» М. Драй-Хмара зауважував: Лесі Українці добре була відома психологія людей, що жили після розгрому, «на руїнах».
«І просвітку нікому не дають
московські посіпаки!» : Леся Українка про контраст двох світів
Більшість драм геніальної письменниці («В катакомбах», «Кассандра», «Лісова пісня» тощо) побудовані на протиставленні двох світів. У випадку «Боярині» можна спостерегти контрастність українського та московського. Перший (український) світ – виразний, світлий, розкутий. Другий (московський) – тьмяний, сірий, рабський і деспотичний.
Так само події протікають у двох точках: Україні та Московії. У першій дії Олекса Перебійний запросив у гості сина загиблого побратима, московського боярина Степана. Той закохується в Оксану, доньку Олекси, й невдовзі одружується з нею. Та для авторки важливим є не зовнішня дія, а ідеологічна, яку авторка розкриває, наприклад, через полеміку між Степаном, Олексою та братом Оксани Іваном:
«С т е п а н
На раді Переяславській мій батько,
подавши слово за Москву, додержав
те слово вірне.
І в а н
Мав кому держати!
Лихий їх спокусив давати слово!
П е р е б і й н и й
Тоді ще сину надвоє гадалось,
ніхто не знав, як справа обернеться…
а потім… присягу не кожен зрадить…
І в а н (іронічно)
Та певне! Краще зрадити Вкраїну.
С т е п а н (спалахнув, але стримався)
Не зраджував України мій батько!
Він їй служив з-під царської руки
не гірш, ніж вороги його служили
З-під польської корони.
І в а н
Та, звичайне,Однаково, чиї лизати п’яти,
Чи лядські, чи московські!..».
Боярин Степан виправдовується: «тут люди мстиві, перед ними треба гнути спини, інакше московські воєводи зігнуть в Україні у три погибелі родину нашу». Чи полегшує таке приниження українців у Москві життя земляків на батьківщині? Гість з України розповідає:
«Та там такі напасті, що крий Боже!
І просвітку нікому не дають
московські посіпаки! Все нам в очі
тією присягою тичуть…»
На заувагу Степана, що «присяга таки велика річ», гість запитує як звинувач:
«Чому ж вони сами забули Бога?».
Сутність Степана та подібних до нього дуже влучно визначив Михайло Драй-Хмара: вони «виконували ролю зрадників української національної справи». Антиподом Степанові у драматичній поемі є Іван, який помічає несумісність України та Московії,. Той же Драй-Хмара вважає: Іван – це та частина українців, яка «рвалася до боротьби, за суверенітет української державності» і яку майстерно відтворила Леся Українка. Степан – Іван, Степан – Оксана – своєрідне авторське протиставлення, яке дозволяє читачеві дійти висновку: Степан – той, хто втратив свою ідентичність, понадившись «на соболі московські…».
У «Боярині» також помічаємо, що контрастність «звичаїв, життєвих принципів та устремлінь рідного головній героїні поеми середовища та Московщини, куди волею обставин потрапляє Оксана» (В. Калашник), подано на широкому побутовому тлі. Впадає в око відтворення жіночого мисткинею вбрання українки й московитки. Авторка згадує елементи нашого національного вбрання: кораблик, шнурівка, кунтуш, сукня, намітка, намисто тощо. Оксані не подобається одяг, що його мусить носити в Москві як бояриня: «Та ще дівочий / той шарахван неначе б форемніший, / а що жіночий, то такий бахматий, / та довгий-довгий, мов попівська ряса! / Аж сумно, як се я його надіну? / Ото й на голову такий підситок / надіти треба? Зап’ясти обличчя?».
Найважче Оксані-українці сприймати обмеження її свободи тут, у Московії. «Та йУдома вона «перша братчиця в дівочім братстві», «у першій парі корогву» носила; втручається в розмову чоловіків («Я тільки правду мовлю…»), виходить на побачення до милого. У чужому краї – повсюдно заборони. Так, при появі Степана з боярами мати-свекруха забирає Оксану з хати, попереджаючи: нема «тут звичаю з чоловіками / жіноцтву пробувати при бесіді». Дивним для українки є те, що закоханим не дозволено бачитися до одруження. Оксана згадує своє стосунки з Степаном після заручин: «Я ж, було, щовечір / виходжу до нього на розмову».
Драма Лесі Українки Бояриня на сцені Львіського театру імені Заньковецької
Оксана протестує проти нищення її та чоловіка Степана як особистостей: «А що ж? Хіба я тут не як татарка сиджу в неволі? / Ти хіба не ходиш під ноги слатися своєму пану, мов хану? / Скрізь палі, кунчуки… хлопів продають…Та й осоружна ж ся мені Москва.».
Два менталітети, дві культури, два світи правил та традицій протиставлені в Лесиній «Боярині». Воля, рівноправність жінки і чоловіка, повага до людини, національно-визвольна боротьба – це Україна. Холопство, глумління над особистістю, побутовий деспотизм – це Московія. Так побачила їх геніальна поетка, яка «Бояринею» виступила проти приниження людської та національної гідності Московською державою.
Віра Мелешко, завідувачка кафедри української літератури Полтавського національного університету імені В. Г. Короленка, кандидат філологічних наук (для Північно-східного міжрегіонального відділу Українського інституту національної пам’яті).
