Тут була дзвіниця, ось тут. Зараз заходимо досередини… на підлозі була біло-чорна цементна плитка. Але, як розбирали церкву, мабуть, вона їм сподобалась – то зірвали. На святилищі чомусь лишили – може, у них стався якийсь напад чесності.
Ось тут був вмурований вівтар.
А на всьому цьому лежала величезна гора каміння і цегли.
Перший раз після виселення у Лази я приїхав 1954 року, це було ще перед поверненням на постійне проживання. Просто щоб відвідати, з цікавості. Іду собі пішки від Радимна, наближаюся до села, серце починає битися швидше, бачу – купол церкви аж світиться на сонці понад хатами. Я пришвидшую крок, заходжу до села, а там – все не таке. У моїй уяві залишилося інше, більше, гарніше.
Навіть річка… така маленька! А я в неї заходив по живіт, по плечі! На дверях церкви ще була колодка. Хто мав до неї ключ – не знаю.
* * *
Польське слово «cerkwisko» (церквисько або церквіско) знають Google і Wikipedia. Знають також сайти, які описують туристичні місця південної та східної Польщі. Воно, звичайно, відоме і серед місцевих – тубільців, колоністів чи, щоб не лізти в подробиці, – теперішніх жителів згаданої частини країни. «Церквиська» на своєму шляху зустрічають, зокрема, бескидські мандрівники. Це здебільшого місця, порослі деревами і кропивою, де часом можна помітити насипані з річкового каміння залишки стін колишньої споруди чи залізний хрест. Буває, що довкола «церквиськ», серед буйного лісу, можна знайти ще декілька надгробків з кутими хрестами чи наступити на пластмасові квіти або вигорілі свічі, що їх залишили якісь прочани.
Відтак слова «cerkwisko» не знайдемо в офіційних словниках польської мови чи Енциклопедії PWN (Польського наукового видавництва). Це лише розмовне означення не дуже популярного фрагменту польської культурної ідентичності. Слово це також важко перекласти на українську мову. «Церквисько» – це щось менше, ніж руїна церкви, але все ж щось більше за її залишки. У самому звучанні відчувається щось дике, неприємне, спотворене. Оскільки «церква» – це храм, серце певної спільноти, центр її світу, то «церквисько» – це якийсь антицентр, недостойне завершення певної історії, маргіналізоване у суспільній свідомості.
Мабуть, невипадково слово «cerkwisko» схоже на «cmentarzysko» – могильник, стародавнє кладовище. «Церквисько» – це цвинтар церкви.
Як робиться щебінь
У регіоні Закерзоння, де до 1947 року проживало багато українців, сьогодні можна знайти десятки «церквиськ». При цьому після багатьох споруд не залишилося і сліду, на їхніх місцях збудували нові римо-католицькі храми або інші будинки громадського використання.
Рік тому, коли горів Собор Паризької Богоматері, історик Євген Місило опублікував статтю про трагічну долю церкви Успіння Пресвятої Богородиці у Радимні. Велетенська споруда з трьома куполами та
портиком (галереєю з відкритою колонадою – ред.), встановленим на чотирьох колонах, була побудована 1911 року за кошти українського, польського та єврейського місцевого населення. Її звели за проєктом найвідомішого на той час архітектора Галичини – Василя Нагірного. Монументальність була доречною, оскільки храм у Радимні був місцем щорічного серпневого паломництва греко-католиків з цього регіону.
Спершу церкву знищили під час бомбардувань ще на початку І Світової війни, і протягом кільканадцяти років місцеві віряни її відбудували. Утім, після завершення ІІ Світової війни та депортації українців вона стала зайвою в оновленій Народній Польщі. У 1959 році в уряді вирішили, що храм не є пам’яткою архітектури, отже, 1960 року його почали зносити. Солідна конструкція не піддавалася, тому до процесу долучили підприємство, яке займалося підривними роботами у кар’єрах – його працівники висадили церкву в повітря. Будівельні матеріали були тоді на вагу золота, але внаслідок вибуху понад 60% цегли не надавалося до повторного використання.
На місці, де стояла святиня, довго знаходилось футбольне поле, зараз це – зелена галявина у центрі невеликого підкарпатського містечка.
Перший «Нагірний» у регіоні
За неповні сім кілометрів від Радимна, над річкою Скло, простягається село Лази. На початку ІІ Світової війни воно налічувало 1650 мешканців, з них 1515 були українцями. Лазяни мали свою школу та читальню; була там молочарня, канцелярія солтиса (голови села – ред.) та греко-католицька парафія. Церкву святого Миколая збудували у 1894 році на місці колишньої дерев’яної споруди, яка згоріла за декілька років до того. Історичні довідки вказують, що перший храм на цьому місці був встановлений ще у першій половині ХІІІ століття. Утім, мурована споруда, побудована наприкінці ХІХ століття, була важливою, оскільки ознаменувала новий етап розвитку українського архітектурного стилю на Галичині.
Церкву святого Миколая була одним із перших проєктів згаданого вже архітектора Василя Нагірного, а згодом стала його першим будівництвом на території Ярославського повіту. Хоча зараз це важко уявити, але тоді церков Нагірного ще не було на Перемищині, Любачівщині чи Бойківщині. Це був початок феномену.
Оригінальний стиль храмів Нагірного не переплутаєш ні з чим. В описаних регіонах церков багато, і всі вони мають щось спільне. Більшість із них побудована за кресленнями у формі хреста, з одним куполом над середхрестям. Проте кожен із 204 проєктів Нагірного був винятковим. У лазянській церкві особливим був наближений до візантійського стиль, помітний, наприклад, у дванадцятигранному барабані (підбаннику – ред.) з вікнами, який підтримував купол, увінчаний невеликим ліхтарем та маківкою з хрестом.
У нас було три празники: голодний або бідний Миколай, пісний і зимний. Голодний або бідний був навесні, на травневого Миколая – це був переднівок. Пісний – тому що на Чесного Хреста, тоді був піст. А холодний – взимку, 19 грудня. Нещасливі празники. Коли родичі приїжджали в гості з сусідніх сіл, треба було їх чимось при
гостити, і тато все журився. Бо інші мали празники у кращі дні, а нам – що приготувати на переднівку, або під час посту – звідки взяти стільки риби?
Швидке звикання
Останню літургію в Лазах тамтешній парох, отець Іван Левицький, провів у травні 1946 року – потім його депортували до радянської України. Після повного виселення українських мешканців церква декілька років стояла закрита.
У 1955-1956 роках будівлю поступово почали зносити. Її цеглою, плиткою, бляхою користувалися кілька місцевих жителів, які придбали будинок як – здається – джерело будівельних матеріалів. Вони побудували собі хліви, стодоли та інші господарські приміщення. На початку 60-х років від церкви залишився лише метровий підмурівок, на якому де-не-де видно фрагменти білявого тинку на червоній цеглі. До цього рівня церква засипана щебнем, землею, елементами конструкцій, які з часом гниють і заростають травою та бур’яном.
Немов паралельно з величезною церквою Нагірного в Радимні зникає її на дванадцять років старша церква у Лазах.
Тим чином у самому центрі села з’являється «церквисько». Знищення відбувається привселюдно та поетапно. Нові жителі Лазів звикають бачити ту гору каміння; ноги уже машинально обходять місце, яке треба оминути. Здається, це не проблема, що в селі роками немає святині. На недільні літургії ходять за кілька кілометрів до сусідніх Мощан, де користуються каплицею при старечому домі.
Лише у 2015 році їм вдається побудувати сучасний костел і створити новий центр життя села. «Церквисько» – за 25 кроків від нього.
У 2019 році завдяки фінансуванню управління ґміни Радимно та приватним пожертвам вдається розкопати і вивезти щебінь та все, що поросло навколо за майже 60 років. При нагоді виявляється, що під землею збереглися несподіванки: оригінальна плитка, яка вкривала підлогу святилища і сакристії.
Її виробляло підприємство «Barta&Tichy» з Праги, а постачав і встановлював у Львові та довколишніх регіонах піонер будівельної промисловості на Галичині – професор Іван Левинський. Василь Нагірний, якого з Левинським поєднували не лише будівничі справи, а й відкрита народницька позиція та активна суспільно-політична діяльність, завжди ставив плитку Левинського у своїх будівлях. Утім, далеко не кожне село могло собі дозволити керамічне покриття на підлозі святині – і це показує ще одну особливість церкви святого Миколая в Лазах. Та дає уявлення про декоративні деталі потужної споруди в сусідньому Радимні.
Той великий, металевий хрест, що стоїть на цвинтарі, – це ініціатива одного місцевого поляка. Він сам запитав мене, що може для нас зробити. Потім, коли я розповідав про це в селі, мені сказали: «Ти не знаєш? То ж його батько розбирав ту церкву». Я собі думаю: хто знає, може, його чи батька мучило сумління?
Тьмяні кольори
Під час археологічних розкопок у Лазах дослідники знайшли фрагменти глиняного посуду з часів бронзової доби. Це спричинило великий ажіотаж. Плитка, що має більш ніж сто років, на фоні такої знахідки вже не є сенсацією.
Отже, уже рік у Лазах – просто неба, як у Помпеях – серед трави і каміння лежить собі відносно добре збережена різнобарвна цементна плитка. Кольорове «церквисько», що дійшло до наших днів випадково, у цьому регіоні – абсолютно виняткове.
Ще один блискучий фрагмент мозаїки небажаної багатокультурності на карті Підкарпаття. Або лише така собі цікавинка, виняток. Черговий пункт у записах Google і сайтах для мандрівників. Якщо придивитися зблизька – кольори тьмянішають. І в ширшій перспективі все це відображає незмінний статус: нічиє і не таке.
* * *
Інформація про церкву в Радимні подана за статтею Євгена Місила; населення Лазів – за даними сайту «Apokryf Ruski»; розповідь про Василя Нагірного та церкву в Лазах – на основі публікації «Нагірні, Леви: історія Родини»; консультували щодо походження плитки Арета Ковальська (Forgotten Galicia) та Тетяна Казанцева (Музей Івана Левинського).
Спогади та прогулянка по Лазах – від уродженця села Андрія Чорного.
Авторка Кася Комар-Мацинська, Наше Слово, Варшава
Фото авторки статті
