В СССР окремим обов’язковим предметом навіть для учнів не росіян була російська література. При цьому на титулі писали не расійская, а радная література.
Якщо коротко, то книга Еви М.Томпсон про те, наскільки вона була для більшості народів нє радная.
Сьогодні день пам’яті та примирення. Те пабєдобєсіє, яке напевне спостерігатимемо ще якийсь час, зароджувалося не в 20 столітті, а набагато раніше. Ця неймовірна книга дає відповіді на багато питань стосовно джерел виникнення імперіалізму та його легітимізацію літературою в росії.
Чи захоплюєтеся творами Пушкіна, Лєрмонтов, Толстого, Солженіцина?
Після прочитання книги у Вас може змінитися відношення принаймні до деяких “вєлікіх” рускіх пісатєлєй.
Ця книга про таких як вони або й про деяких з них – про трубадурів імперії, які насправді ніколи не були поза політикою. І ці трубадури завжди підтримували дії імперії на знищення всіх напрямків самобутності народів захоплених територій. Яким чином? Спробую розповісти що про це пише авторка.
Ева чудово показує, що російський націоналізм, на відміну наприклад від українського, є ворожим та експансивним до чужих територій та спрямований на їх загарбання та врешті окупацію та колонізацію.
Що таке колоніалізм? Перед очима виникає якась колонія Англії, Еспанії, Португалії. Колонізовані народи знаходилися за океанами. На відміну від колоній цих країн, коли вони не включалися до складу колонізаторів, Росія колонізувала своїх сусідів. Територія та інший, найчастіше більш інтелектуально розвинений народ, включалися до складу Росії. При цьому за свою ідентичність, традиції, мову колонізований народам треба було або боротися або погоджуватися на асиміляцію. Я тішуся, що українці вибрали все таки перше.
В книзі є дуже багато викритої інформації щодо привласнення московитами Русі, “воз’єднання” 1654 року, маячню з застосуванням прикметників русскій та россійській та багато інших добре відомих речей, які здебільшого відносяться до переписування московитами історії.
Опис звеличування загарбань росіян та їх зверхності до завойованих народів в творах стовпів російської літератури Ева М.Томпсон здійснює з дуже майстерною прив’язкою до історичних подій тих часів.
Ви задумувалися колись чому лише в російській мові є слово родіна? В українців Батьківщина, в англійців motherland тощо. Це слово чудово характеризує імперську та колоніальну політику росії, бо можна ж було захопити землю, заселити своїми людьми і вже їх діти вважають цю землю своєю родіной. Якщо ж іти шляхом аналога Батьківщини, а саме застосовувати російське слово Отчізна, то загарбану землю своєю вважатиме лише третє покоління загарбників.
Цікавішим і на жаль менш знаним для українців є питання використання в літературі московитів імперських наративів.
Авторка наводить дуже багато таких прикладів, як от наприклад
– оповідання “Аглая” Буніна, в якому викривлюється історія московитів з присвоєнням Русі,
– у повісті Тургєнєва “Батьки та діти” Кірсанов в одній із сцен говорить, що набір стільців куплено військовим під час воєнної кампанії в Польщі. Але ж мова йде про 1830 рік, коли придушували польське повстання, а меблі не купували, а грабували,
– кавказці в творах Пушкіна й Лєрмонтова або весь час мовчать або злодії,
– брехня махрового імперіаліста Солженіцина, що проти росії не було жодного сеператиського руху.
Більшість з нас читаючи російських класиків не звертали на таке увагу. Але це не означає, що цього немає.
Чи відомі Вам випадки, коли російські письменники засуджували окупацію та утримання чужих територій? Ну з Україною зрозуміло. Вассаєдинілісь і адіннарод . А як щодо Дагестану, Чечні, Татарстану? Це що також з ними адіннарод? Тобто ця література претендує на моральність і разом з тим схвалює насильство над іншими націями. Бо вони що? Вищі? Та ж ні. Військова сила, терор та гноблення. Більш нічого було запропонувати.
Щодо окупації польських, українських , білоруських та литовських земель також проявився імперіалізм Пушкіна, що підтверджується в “Клєветнікам расії” та інших “творах”.. Вперше росіяни погрожують Європі військовою силою на думку письменниці саме в пролозі до “Мідного вершника”. Практично нічого й не змінилося з того часу.
На жаль першими письменниками в Москві були українці з Київської Академії в 17 столітті. Вони знали не лише українську, польську, російську, а й мови західної Европи. Навчили на свою голову…
Набагато пізніше з’явилася “історія” Карамзіна, в якій практично не було історії. Ось звідси й черпали своє “розуміння” Росії Пушкін та Лєрмантав.
Їх робота на імперію співпала в часі з окупацією та колонізацією Кавказу.
Тут Томпсон розглядає літературні роботи обох стовпів російської літератури, які за її дослідженнями пишуть про Кавказ десь таке:
– що туди несуть цивілізацію,
– як важко там загарбникам,
– місцеві жінки покірні та чуттєві,
– місцеві чоловіки люті і боягузи(дивне не логічне поєднання).
Пушкін недовго був в рядах окупантів, написав “Кавказький бранець” та “Подорож до Арзрума”, в яких звісно зверхнє відношення до місцевих та високе ставлення до росіян.Описується життя окупаційної адміністрації та армії, а місцевих ніби й немає. Вони мабуть від захвату просто мовчать і святкують. А якщо про них і згадує рускій “гєній”, то це жебраки, погані та байдужі люди тощо. А далі палац в Арзрумі пограбовано (місцеві, коли тікали), жінки з гарему зустрічають асвабадітєлєй чи не хлібом-сіллю тощо. Коротше руцкій мір в дії. Серед тих звірів-окупантів був і Алєксандр Сєргєєвічь. І висновок від пані Томпсон, що Пушкін мабуть був найбільшим шовіністом серед усіх російських поетів. Важко не погодитися.
У Лєрмантава, в його “Герої нашого часу” місцеві “тубільці” неймовірно дурні, жадібні, віроломні, без гідності, шахраї, вічні злидарі тощо. Інша справа окупаційні інтелектуали. При цьому автор мав знати про справжні кавказькі справи, бо ж сам там служив.
Тобто маємо двох найбільш відомих класичних поетів-письменників росії, один з яких особисто окуповував, інший утримував колонію, бачили всю цю трагедію кавказьких народів на свої очі. Але хіба ж їх це цікавить?! Вони ж бо несли туди все хороше.
Про цих двох імперців та їх доробки авторка пише ще дуже багато цікавого, що приводить до висновку щодо абсолютної ницості обох. Поваги вони не заслуговують взагалі. Чому їх твори ще лишаються в програмі зарубіжної літератури не зрозуміло. Цікаво чи пояснюють учням що насправді вони з себе являли? Цікаво чи вивчають ці твори на уроках російської літератури в кавказьких провінціях росії?
“Війна і мир” Толстого, безумовно дуже талановитого письменника, остаточно закріпив імперський наратив в російській літературі. Перемогу над Наполеоном показано, як наслідок “великої патріотичної війни”, яку здобули ніби добрі та благородні люди. Це ж не вони втопили в крові цілі народи під час свої чисельних експансій на всі сторони від москви світу! Чи поділяли думку про світлі помисли та справедливість росіян наприклад поляки? Чи справедливою була загарбницька війна на Кавказі та в Середній Азії, яка велася москвою в той самий період? А кого це цікавить? Зроблено мітологізацію різної місцевості, зокрема й тієї, яку московити загарбали колись в західному напрямку. Цим романом Толстой вперше штучно прив’язав росію до цивілізованого світу. І світ ще досі наївно вірить в її цивілізованість. Показується зверхнє ставлення росіян до європейців, не підтверджене ні чим, окрім бряцання зброєю. Не нагадує сьогоднішню ситуацію?
Звісно ж жодним чином не пояснюється шик та блиск життя головних героїв рахунком тяжкої праці окупованих, наприклад київських, земель. Бо це ж взагалі все їхнім було, як вони вважають, завжди.
Толстой змальовує геть не правдоподібну росію, бо реальність була не такою чудовою для більшості пригноблених народів та й для русскава етносу.
Наполеон змальований товстим самовдоволенням кретином, натомість Олександр I ледь не ангел небесний.
Письменниця достатньо глибоко аналізує “Раковий корпус” Солженіцина, який постраждав від імперії, але від цього меншим імперцем не став. Відомий українофоб, в цій книзі він розкривається, як колонізатор Середньої Азії. Події розгортаються впродовж чотирьох місяців в столиці Узбекистану Ташкенті. При цьому вся оповідь про росіян, де геть відсутні місцеві узбеки та казахи, як дійові особи, окрім тих, що зрусифіковані. Але й ті звісно дурніші та гірші, ніж московити, яких там ніби люблять, вони ж бо несуть культуру тощо. Але ж звідти асвабадітєлі вивезли награбовані твори мистецтва, письменні реліквії, все, що давало згадку про місцеву історичну пам’ять! І як до всього цього відносилися місцеві? Теж саме було в Україні.
Окремо розглядаються імперські трубадури, що прославляли “подвиги” Єрмака, Хабарова та інших “героїв” в Сибіру, які наприклад вчинили тортури над місцевими на очах їх дітей, а потім те ж саме зробили з дітьми. Це авторка робить на прикладі творчості Валентина Распутіна. Здебільшого нічого в наративах імперців щодо Сибіру не відрізняється від наративів щодо інших колоній. А чого варта назва сучасного міста Хабаровськ, що наводить аналогії тим, щоб наприклад в Польщі було місто Гітлерськ або в росії Борманськ!
Шалений поступ імперського трубадура Миколи Гумільова в поемі “Туркестанські генерали”(і до чого тут росіяни, якщо вони геть не з Туркестану) продовжує Грєбєнщіков. Російський генерал Скобєлєв, який у 1875 році очолив операцію з придушення повстання в окупованому росією Туркестані є героєм відомої однойменної пісні Баріса Грєбєнщікова. І хоч там і є згадка про те, що його руки могли бути в полуниці а може й в крові, загалом представлений такий собі образ мученика. Маємо ще одного, тепер сучасного трубадура?
Ева знаходить трубадурами московської імперії також Анатолія Рибакова, Віктора Астаф’єва, Михайла Достоєвського та інших.
Величезний розділ присвячений історії та літературознавству в російській імперії та розвінчуванню міфів від Віктора Шкловскава та Дмітрія Ліхачова. В ньому переконливо доводиться, що їх можна вважати швидше казкарями чи творцями фентезі, ніж серйозними дослідниками, настільки смішні їх докази схожості російської давньої прози з європейською тощо.
Письменниця аргументовано доводить ознаки агресивного російського націоналізму та шовінізму а також розігрування різних національних карт на користь імперії у виконанні СССР в часи окупації на захід в роки другої світової війни.
От відомий Твардовський, наприклад, як і багато інших письменників совєтів у 1939 році схвалив окупацію Польщі. Нічого не нагадує з сьогодення?
Блискуче описується підготовка, пропаганда тощо перед війною з Фінляндією та Польщею. Всі ці анексії виправдовуються здебільшого національними правами та питаннями, які імперія завжди насправді зневажала.
Захопливо описуються події другої половини 20 століття з точки зору відношення до колоній, яскравим прикладом є війна з Чечнею. Є згадка про намір Лужкова в 1997 році відсилати “чесні” підручники до російськомовних шкіл колишніх республік, зокрема й до Криму. І російські підручники однозначно на жаль спрацювали.
Дуже приємно, що авторка чудово розуміє, що українці були під окупацією не лишень росії, а й Польщі. Для фахівця польського походження це неабиякий поступ.
В кінці книги авторка сподівається на поступ в російській літературі, приводить письменниць Людмила Петрушевську, Тетяну Толстую, Валерій Новодворську, тексти яких на її думки не містять імперського наративу. Поки що надії марні.
Дуже раджу всім цю неймовірно цікаву, інформативну та потрібну сьогодні книгу.
Сьогодні ми в Україні на собі відчуваємо наслідки діяльності як класичних імперських трубадурів, так і більш сучасних. Не заперечуючи їх літературний талант треба чітко розуміти, що переважна більшість російської літератури приносить рускій мір, війну, втрату ідентичності тощо. Без усвідомлення цього перемогти колонізатора неможливо.
“Трубадури імперії” Російська література і колоніалізм Ева М. Томпсон Видавництво “Основи” 2008
