Юрій Щур
Книга потрапляє людині до рук саме тоді, коли має бути прочитана. Коли отримана інформація «зачепиться» за свідомість і примусить рефлексувати. Призупинити читання й обдумати, порівняти й співставити.
Такою книгою за останні кілька місяців для мене стали спогади Наталки Таланчук, дбайливо записані й оформлені ще однією Наталкою, Попович. Книжка «Доля: Pier 21» побачила світ у видавництві «УВС» ще 2010-го року, однак мені до рук потрапила вже під час Великої війни. У добу вимушеного «великого переселення українців».
Повномасштабна російсько-українська війна спричинилася до того, що з України за кордон виїхало, за деякими підрахунками, від 6 до 8 мільйонів українців. Усі вони поповнили лави української діаспори в країнах розселення. І, часто, опиралися на допомогу представників тієї громади, яка формувалася після закінчення Другої світової. Не стала виключенням і Канада, куди доля закинула уродженку сучасного Дніпра Наталю Таланчук (дівоче прізвище – Гребінська). Її біографія – класичний літопис доби покоління бездержавності. Батько зазнав репресій у 1929-му й зрештою був розстріляний у 1938-му лише за те, що був священиком. Мати загинула від бомби на початку німецько-совєтської війни.
Наталя Гребінська належала до підпілля бандерівської ОУН у окупованому німцями Дніпропетровську. Потрапила під облаву й опинилася на примусових роботах у Німеччині. Закінчення війни, нові надії, табори Ді-Пі, мандри із чоловіком, бійцем «Нахтігалю» Костянтином Таланчуком, до Бельгії й, зрештою, еміграція до країни кленового листка.
Як на мене, найважливішим у книзі є блок спогадів про формування української повоєнної громади у Канаді (у даному випадку – у провінції Альберта). Сотні й тисячі тих, хто не мав можливості повернутися до України, почали творити український світ за океаном. Титанічно, не шукаючи «ні слави, ні заплати», наполегливо й результативно. Політична хвиля української еміграції, ось та, повоєнна, чітко усвідомлювала, що патріотом треба бути не до хрипоти в горлі, а до глибини власної кишені. Саме тому на території Канади було засновано величезну кількість наукових інституцій, українських видавництв, газет і журналів. Зрештою, подібною була ситуація у інших країнах, Західній Європі чи Америці. Власне, саме перманентній й невсипущій активності діаспорних організацій про Україну світ дізнавався не з совєтських методичок, підготовлених на замовлення і під контролем КГБ.
Зусиллями цих інституцій західний світ відкрив двері для українців й надав їм прихисток під час повномасштабної війни. Чи розчиняться ці вимушені переселенці у плавильних котлах мультикультурності, інколи згадуючи своє коріння, а чи повернуться (коли?) в Україну – зараз достеменно не знає ніхто. Хтось щоденно провадить активну роботу на користь рідної землі, як інформаційну так і фінансову. Хтось же вважає, що достатньо два рази на рік – День незалежності та річницю вторгнення – вдягти вишиванку й потягнути «ще не вмерла», аби засвідчити свою українськість. Останнім би не завадило почитати «Долю» й інші подібні видання.
Цікава ситуація. Ті, хто не мав держави, а лише боровся за її створення (відновлення), іскру пекучого вогню з України пронесли все життя, роздмухуючи з тої іскри величне полум’я українського західного світу. Ті ж, хто народився й жив в умовах модерного державотворення, часто не ототожнювали себе із українським духом, лише з територією.
Видається, що оте постсовєтське радісне «нам держава далася без крові» таки зіграло злий жарт з нами. Ми настільки колисали себе тією думкою, що кривава імперія нас так просто відпустила, що закривали очі ледь не на все: інфільтрацію кремлівської агентури, перефарбування компартійної номенклатури, засилля російської маскультури. Не те, щоб не бачили як руйнуються від 1990-х українські збройні сили, більше – на загал раділи цьому. Ех, невмирущий дух винниченківщини – пощо нам військо в епоху демократій? Історія знову нас провчила.
І знову нам історія «підкидує» аналогії та порівняння. «На грані двох світів», але вже до внутрішніх проблем. Як влучно описав свої враження молодший сержант ЗСУ, відомий історик Володимир Бірчак: «Один світ – ті, хто воює, а також їхні рідні і близькі, а також ті, хто допомагає. Є ще інший світ, для нього війни або не існує, або вона десь там далеко». Суворі реалії сьогодення. І без згуртування усіх українців, як на рідних землях, так і в країнах поселення, доля може підкинути Україні новий «трикутник смерті».
Очевидно, за умови втрати державності, українці знову зможуть писати тужливі книжки. Та кому вони тоді будуть треба?
