Цінителям творчості письменника-дослідника історії Українського війська Ярослава Середницького вже відомі його книги про боротьбу українського народу за встановлення незалежності своєї країни. Нова книга «Павло Шандрук. Друга світова війна» продовжує документальну розповідь політичних подій, висвітлених у попередній книзі «Павло Шандрук. Вереснева кампанія 1939 року».
Досліджуючи політичний і військовий шлях українського генерала Павла Шандрука разом з іншими значними постатями того часу у боротьбі за незалежність України, автор висвітлює події зговору, а потім запеклої боротьби між Німеччиною і Радянським Союзом, які за пактом «Молотов – Ріббентроп» захопили і поділили територію Польщі. Згідно тексту «Германо-Советского договора о дружбе и границе между СССР и Германией» від 28 вересня 1939 року агресії не було. Польща сама розпалася: «Правительство СССР и Германское Правительство после распада бывшего Польского государства рассматривают исключительно как свою задачу восстановить мир и порядок на этой территории».
Хитромудрим реченням у Договорі про розпад (нім. der Verfall – упадок, падіння, поступове руйнування) держави і необхідність встановлення миру і порядку, сторони зговору намагаються виправдати свої дії. Подібну казуїстику використовує Російська Федерація у наш час. Окупувавши своїми військами український Крим, заявляє, що «нас там нет», а в українському Донбасі твердить, що російський прикордонний патруль заблукав, що військове озброєння і амуніцію можна придбати в магазинах і т. п. Також заявляє, що готова захистити суверенітет Республіки Беларусь.
Відразу після підписання пакту «Молотов – Ріббентроп» СРСР і Німеччина офіційно заявили, що втручання Англії і Франції в їхні справи в Польщі буде означати війну з Німеччиною, під час якої Німеччина і СРСР будуть консультуватися між собою про необхідні заходи. Текст заяви опублікували в газеті «Правда» за 29.09.1939 року. Що це, як не оголошення участі СРСР у війні на стороні Німеччини ?
Не дивлячись на національні тертя між поляками й націоналістами-українцями у передвоєнні роки, Генеральний штаб Війська Польського надав наказ Павлові Шандруку, який після закінчення Вищої військової школи у вересні 1938 року поступив на службу до Війська Польського, у середині вересня 1939 року виїхати до Львова для організації Українських піхотних бригад. У Вересневій кампанії чимало українців героїчно воювало проти Німеччини у складі Війська Польського. За заслуги у боротьбі з Німеччиною Польський уряд у Лондоні відзначив полковника Війська Польського П. Шандрука найвищою військовою нагородою – Хрестом «Virtuti militari». Після важких боїв з німцями під Краснобродом у кінці вересня 1939 року П. Шандрук разом з іншими офіцерами попав в полон, але вже у листопаді його звільнили як важкохворого.
Додержуючись історичної правди автор книги повідомив, що «Німецьке командування до кінця вересня 1940 року звільнило з таборів вояків-українців, родини яких жили в Генерал-губернаторстві». Сам П. Шандрук, після звільнення з німецького полону повернувся в листопаді 1939 року з дружиною Ольгою в місто Скєрнєвіце і як польський офіцер мусив зареєструватися в німецькій комендатурі. Тут можна порівняти відношення Німеччини і Радянського Союзу до військовослужбовців Польщі у 1940 році (Катинь та інші місця масових розстрілів польських військовослужбовців органами НКВД на території СРСР).
У вересні 1939 року Східна Галичина (Kresy Wschodnie) довоєнної Польщі відійшла до Радянського Союзу. Вона позбавилась Польщі, чого так бажали націоналістичні кола під проводом Степана Бандери, але підпала під пресинг комуністичного режиму. Тому не дивно, що в Галичині, та й не тільки в ній, місцеве населення в червні 1941 року з квітами зустрічали війська Вермахту, як визволителів від комуністичного терору.
У період 1939-1941 років у Західній Галичині з центром у Кракові активізувалося українське життя. Делегація на чолі з полковником Р. Сушком, професором В. Кубійовичем і сотником О. Бойдуником провела переговори і передала меморандум генерал-губернаторові Гансу Франку з напрямками розвитку життя українців у Генерал-губернаторстві. Отримавши підтримку українці приступили до створення своїх регіональних структур і розв’язання господарських, культурних, освітніх і церковних проблем. Але накопичення німецьких військ в Генерал-губернаторстві свідчили про неминучість військового походу Німеччини на Радянський Союз. Українська еміграція відчувала, що «відкриється дорога назад, що вирине знову визвольна справа» (зі спогадів Уласа Самчука, наведених автором книги).
Сподіваючись на допомогу Німеччини у знищенні Радянського Союзу і визволенні Східної Галичини і всієї України від комуністично-інтернаціональних обіймів, українські націоналісти оголосили Акт відновлення Державної незалежності України у день вступу німецьких військ до Львова. Відбулося це 30 червня 1941 року на площі Ринок перед ратушею.
Автор книги вказує, що чимало німецьких військовослужбовців прямо чи опосередковано допомагали українським військовикам і політикам в організації Українського війська. Це такі відомі постаті, як керівник Абверу адмірал Вільгельм Канаріс, якого Адольф Гітлер стратив разом із іншими офіцерами Абверу 8 квітня 1945 року; уповноважений з контролю духовного виховання НСДАП, а від липня 1941 року райхсміністр східних окупованих територій Альфред Розенберг; один із розробників плану «Барбаросса» керівник оперативного відділу Верховного командування Збройних сил Німеччини (ОКВ) генерал Альфред Йодль, який у план наступу на СРСР заклав пункт обов’язкового перетворення захоплених територій у самостійні держави з укладанням з ними миру.
Це також інші високопосадовці, які розуміли хибну політику Гітлера у запереченні прагнення поневолених народів СРСР на самовизначення: підполковник Абверу Альфред Бізанц, керівник Східного відділу Управління зовнішньої політики НСДАП райхсамтсляйтер (державний радник) Георг Ляйбрандт, який ослаблював СРСР, підтримуючи національно-визвольні рухи, губернатор дистрикту «Краків» у 1939 – 1942 і дистрикту «Галичина» в 1942-1944 роках группенфюрер СС барон Отто Вехтер, який сприяв діяльності українських організацій, передусім, Українського Центрального Комітету підкерівництвом професора В. Кубійовича, і дозволив йому формувати дивізію Ваффен-СС «Галичина» та інші офіцери німецької армії.
Автор книги повідомив маловідомий факт, що маршалек Юзеф Пілсудський ще у 1926-1927 роках підтримував українців – Президента УНР на еміграції й Головного Отамана Армії УНР Андрія Левицького, генерала Павла Шандрука і військового міністра Уряду УНР генерала Володимира Сальського у створенні в Варшаві таємного Генерального Штабу Армії УНР.
Якщо окремі високопосадовці Німеччини позитивно ставилися до національно-визвольних рухів на території СРСР і допомагали їм, то А. Гітлер, засліплений швидкими перемогами у європейських війнах, ставився до них вороже. Тому після проголошення у Львові 30 червня 1941 року Акту відновлення Державної незалежності України, на противагу позиції керівника Абверу В. Канаріса, наказав розпустити Український уряд та заарештувати учасників Установчих зборів. Після відмови відкликати Акт відновлення України Гестапо і СД заарештували членів Уряду на чолі з Ярославом Стецьком, а також Степана Бандеру і багатьох членів ОУН-б. А. Гітлер заявив 16 липня 1941 року, що тільки німець має право носити зброю.
Проте, негативне ставлення А. Гітлера до незалежності слов’янських народів не завадили йому після утворення Протекторату Богемії і Моравії у 1939 році (Protektorat Böhmen und Mähre) надати незалежність Словаччині, а у квітні 1941 року під час Балканської війни – Хорватії, які стали його союзниками у війні проти Радянського Союзу. Вперте нехтування Гітлером залучення до боротьби з червоною Москвою військових сил поневолених народів призвело до великих втрат особового складу Вермахту і в кінцевому підсумку до поразки на території СРСР.
Помилку А. Гітлера зрозумів навіть міністр пропаганди доктор Йозеф Геббельс. Автор влучно наводить його цитату із щоденника за 25 квітня 1942 року: «Населення України на початку було більше ніж схильне вважати фюрера спасителем Європи і вітало німецьку військову силу якнайщиріше. Це наставлення змінилося цілковито протягом місяців… Ми вдарили росіян, а особливо українців, заміцно по голові нашою манерою поведінки з ними. Удар по голові не завше є переконливим аргументом».
Коли українські спецпідрозділи Абверу курені «Нахтігаль», «Роланд» і сотня «ПУМА» пройшли з боями пів України та зайняли, відповідно, Винницю, Дубоссари в Бессарабії та Миколаїв, прийшов наказ про їх передислокацію на розформування до Німеччини. У відповідь на німецьке ставлення до народу України українські організації, передусім, ОУН почали чинити опір німцям. Командувач «Поліської Січі» отаман Тарас Бульба (Максим Боровець) за згодою Президента УНР в екзилі Андрія Левицького розпочав боротьбу проти німецьких окупантів у квітні 1942 року. Провід ОУН-м під керівництвом полковника Андрія Мельника – у жовтні 1942 року. 21-25 серпня 1943 року III Надзвичайний збір ОУН-б проголосив створення Української Повстанської Армії (УПА) й боротьбу проти «двох окупантів-імперіалістів – Третього Райху і Радянського Союзу». Головою Бюро Проводу ОУН-б і командувачем УПА став Роман Шухевич, прибравши псевдо «Тарас Чупринка».
Лише у 1943 році після поразки під Сталінградом і на Північному Кавказі німецькі лідери частково зрозуміли велику допоміжну роль національно-визвольних рухів для перемоги над СРСР. Створення незалежних національних держав стало ключовим питанням у війні проти СРСР, але було вже запізно. Генерал П. Шандрук для перемоги у боротьбі за незалежну Україну, взяв на себе місію перемовин з лідерами інших національно-визвольних рухів. Причому, ознайомившись з політичною платформою російського генерала Андрія Власова, категорично відкинув його пропозицію боротися в лавах Визвольної Російської Армії (РОА – рос.) проти сталінізму за визволення «народів Росії». Правильність позиції генерала П. Шандрука підтвердили позиції представників Азербайджану, Білорусії, Грузії, Вірменії, Ідель-Уралу, Криму, Північного Кавказу і Туркестану, які разом з українцями подали 18 листопада 1944 року райхсміністрові А. Розенбергу декларацію (за підписом Андрія Мельника) з вимогою визнати право поневолених Москвою народів на незалежність.
Авто, описуючи політичну і військово-організаційну діяльність генерала П. Шандрука, знайомить читача з багатьма відомими українськими особистостями, які протягом довгих років були його товаришами по службі й політичній діяльності. Зокрема, описані: поет, письменник, філософ, громадський діяч і лікар Юрій Липа; хорунжий Галицької Армії Олександр-Іван Пулюй; український письменник і редактор газети «Волинь» у Рівному Улас Самчук; колишній вояк артилерії Галицької Армії, пізніше географ, який обґрунтував концепцію відродження національної держави в її етнічних межах, головний редактор «Енциклопедії Українознавства» Володимир Кубійович; Президент УНР на еміграції Андрій Левицький; військовий міністр Уряду УНР генерал Володимир Сальський; прем’єр-міністр Уряду незалежної Української держави Ярослав Стецько і командувач «Поліської Січі» отаман Тарас Бульба-Боровець.
Автор знайомить читача з німецькими військовиками і політиками, які допомагали українському визвольному рухові. Молодому поколінню буде цікаво дізнатися, що райхсамтсляйтер Георг Ляйбрандт народився і виріс у німецькій колонії під Одесою, у 1918 році був перекладачем при німецькій військовій адміністрації в Україні. Райхсміністр східних окупованих територій Альфред Розенберг походив із прибалтійських (остзейських) німців, народився у Ревелі (Таллінні), навчався у Ризькому Вищому технічному училищі, в Імператорському Московському технічному училищі і виїхав до Німеччини у 1918 році. Підполковник Абверу Альфред Бізанц був офіцером Австрійської армії, а від 1918 року командував 7-ою Львівською бригадою Галицької Армії.
Проводячи історичні паралелі часів Другої світової війни з сучасністю, слід відзначити велику роль національно-визвольних руху у боротьбі за незалежність держав, чому присвячена велика частина книги Я. Середницького. У часи Громадянської війни 1918-1921 років «Белое движение» під гаслом «Единой и неделимой России» не змогло перемогти комуністичну «Красную армию». Поневолені Москвою народи слушно не приєдналися до «Белого движения», вбачаючи в ньому незмінність імперської політики Росії. Саме тому український генерал Павло Шандрук і національні лідери поневолених Росією народів не підтримали у 1944 році російського генерала А. Власова. Завдяки політичній далекоглядності генерала П. Шандрука Українська Національна Армія (військовики та їхні родини) уціліли під кінець війни.
Російська Федерація, як правонаступниця Радянського Союзу, у наш час далі проводить імперську політику царської Росії. Гасло «единой и неделимой России» не дає спокійно спати її правлячим колам. Бажаючи поновити колишні кордони імперії, Російська Федерація в 2008 році розпочала війну з Грузією, у 2014 році вдерлася на територію України й тримає свої війська у Придністров’ї. Як розрубати цей вузол, якщо військово-економічний потенціал цих держав заслабкий проти територіально-безмежної Росії з її невичерпними корисними копалинами? Одним із варіантів може бути розвал монстра, коли адміністративно-національні утворення РФ досягнуть національної свідомості й заявлять про права на територію і національні багатства. Коли Московія залишиться без золота і алмазів Республіки Соха (Якутії), без нафти Татарстану і Західного Сибіру і т.д., тоді її політика зміниться на миролюбну.
Вірно кажуть мудрі політичні діячі, що без знань минулого неможливо будувати майбутнє. З таких міркувань, книга Ярослава Середницького є цінним посібником історії. Як письменник – дослідник визвольної боротьби України у ХХ сторіччі, він з історичною точністю описує важливі події з точними датами. Книга проілюстрована великою кількістю фотографій, що допоможе читачеві наглядно представити події того часу.
Заступник Голови Львівського Товариства Дойчесгайм» Віктор Шенгерр, м. Львів, 20 березня 2019 р.
