Ця історія розпочалася з одного листа на messenger Національного музею гончарства: «Доброго дня! Мене спрямували до вашого музею. Я хочу подарувати Опішнянському музею свою колекцію кераміки. Я вже дешо подарувала Львівському музею. А на форумі музейників порадили переслати дещо й до вашого. Йдеться про кілька предметів, з атрибуцією теж проблем не буде. З повагою Наталя Кудря».
На наше здивування це було не кілька предметів, а величезна валіза з унікальними глиняними речами! Потім ще одна, і знову ще…
Франція – Україна. Ці «валізи-мандрівниці» подолали відстань довжиною майже в три тисячі кілометрів до місця своєї дислокації.
Наталя Кудря – неймовірна українка, що проживає у Франції зробила безцінні дарунки для музею гончарства з власної колекції.
«У мене не закритий гештальт по опішнянській кераміці. Колись моя бабуся подарувала мені опішнянську глиняну банку для квашення капусти. Дуже красиву: коричневий фон і різні квіти з бежевою обводкою. Але вона була з тріщиною і не могла бути використана за призначенням. Моя мама зауважила, що тримати в домі тріснутий посуд – то поганий знак. І я винесла ту банку на двір, щоб комусь віддати. На жаль дітлахи її розтрощили. І досі серце болить за ту посудину…»
Народилася Пані Наталя у Києві. Її тато, Олександр Сергійович Головань, був з Переяслав-Хмельницького району, село Дениси. Рідний брат батька Владислав навчався у гончарному технікумі й вдома завжди було багато горщиків, виконаних у Опішні.
Свого часу Наталя Кудря була одна з найкращих перекладачок в Україні з французької мови. Досить часто з приводу перекладу до неї зверталися різні видавництва, підприємці тощо. Доволі часто її можна було побачити на телевізійних екранах. Тому й не дивно, що одне з провідних французьких видавництв «Ouest France» обрало саме Пані Наталю для перекладу путівника про Мон-Сен-Мішель.
«Коли я закінчила з цим перекладом, мій знайомий француз (раніше допомагала йому з розшуком знайомої перекладачки) поцікавився чи я впоралася із завданням. Я відповіла, що так. І він запитав чи не хочу я приїхати у Францію. Звісно, що мені хотілося побувати в тій казці. І він мене запросив. А далі все, як у справжній казці… 2009 року ми одружилися і я розпочала своє нове життя на острові Бель-Іль-ан-Мер. Якщо перекласти його назву – це «Прекрасний острів на морі». І це дійсно так. Його свого часу уподобали знаменита Сара Бернар, Гюстав Флобер, а мальовничі куточки цього острова малював Клод Моне. Його «Скали Пор-Котону» знаходяться у всіх музеях світу. Я поступово звикала до звичаїв і менталітету, продовжувала перекладати. 2013 року мене запросили викладати до Сорбонни. Там я працюю й донині».
Після початку повномасштабного вторгнення в Україну ворогів, Наталя Кудря втратила брата Сергія Голованя (жахливу історію його вбивства можна знайти в мережі інтернет).
«Ми разом із мамою страшенно переживали за його чотирьох дітей і дружину. Я допомагала братовій родині виїхати до Франції. Ці трагічні події мене «підкосили». Потім довелося працювати з психологом, бо цей травматичний досвід мені погано дався взнаки. Мій бідолашний чоловік не працював з психологом, можливо, тому його здоров’я так сильно похитнулося і він передчасно помер. Це був для мене ще один страшний удар і втрата».
Росіяни не просто вбили брата Пані Наталі, а й спалили його дім разом із дідовою бібліотекою й бабусиними рушниками.
«Я маю чудову колекцію кераміки. Але після цього всього я вирішила, що треба все доправити до музеїв. Навіть живучи у Франціїї я хочу, щоб моя колекція не розлетілася як попало, а збереглася в музеях. І виключно в музеях України!»
Родинна історія чоловіка Наталі Кудрі й стала поштовхом до колекціонування.
«Мене надихнула родинна історія мого чоловіка. Його предки по батьку Морісу Маршалу де Корні дрібні аристократи, були власниками мануфактури у Саргоміні. Коли Наполеон ІІІ розпочав війну, кайзер окупував Ельзас та Лотарінгію. Всі, хто вважали себе французами, попри німецькомовність цих двох регіонів, перебралися до неокупованої частини Франціі. А тітка батька мого чоловіка залишилася у Саргоміні й взяла німецьке підданство. Всі рідні поставилася до неї з великим презирством і вважали її негідницею. Насправді ці непереливки їй були лише за те, що вона вирішила зберегти мануфактуру у своїй власності. Адже саме їхня сім’я володіла цим виробництвом, а з їх від’їздом все майно ставало власністю кайзера. Родичі від неї зреклися, відгукувалися про неї як про негідницю. Але ця жінка поклала своє життя, заплатила безчестям за те, щоб рідна мануфактура не потрапила в чужі руки. Вона так і не вийшла заміж, але зберегла не лише мануфактуру, а й родовий маєток із прекрасним парком, у якому встиг погуляти дитиною батько мого чоловіка. Саме виробництво проіснувало десь до сімдесятих років і тепер лише деякі колекціонери збирають цей посуд.
2010 року ми з чоловіком приїхали до Києва й пішли, як водиться, на Андріївський узвіз. Там нам попався чоловік, який продавав усілякі тарілки. Серед них помітила знайоме блюдо-барботинку і простягла до нього руку. «Ой, вас цікавить цей радянський мотлох?» – зауважив продавець. Він явно провокував на те, щоб я йому почала розповідати, що ось тут клеймо Sarreguemine та все таке інше, чому ціна б одразу піднялася. Але мій чоловік похитав головою й натякнув, що заводитися не варто, та й мої валізи і так уже важили пристойно.
Отже, десь із 2010 року я збирала головним чином вироби мануфактури у Саргоміні. А потім додався ще й Кампер та всі інші бретонські мануфактури. А всі інші предмети додавалися в залежності від того, як мені потрапляли до рук цільові вироби. Самі вироби купувалися і на гаражних розпродажах, і на дрібних аукціонах. Багато чого мені подарували, а багато чого дісталося у спадок».
Ексклюзивні глиняні речі з власної збірки Пані Наталі додали музейній колекції особливої цінності й історичної значущості. Ці безцінні дарунки надихнули нас на ідею створити виставку цих унікальних виробів. Сподіваємося, що Наталя Кудря особисто відкриє вернісаж чудових глиняних робіт у Гончарній столиці України.
Українці завжди вражають своєю силою духу, єдністю та невтомною працею заради майбутнього. Незалежно від обставин чи місця проживання, любов до Батьківщини є незламною, як і прагнення підтримувати одне одного! Ця неймовірна жінка тому приклад!
Світлана Пругло,
завідувачка інформаційної служби Національного музею гончарства
