Перегляд вистави «Великий льох» – масштабного культурологічного проєкту, який з нагоди 30-річчя відновлення Незалежності України створив Полтавський академічний обласний театр ляльок – одне із найсильніших цьогорічних театральних вражень багатьох полтавців. Прекрасно, що вибір колективу театру зупинився саме на геніальному творінні Тараса Шевченка. Саме великий Тарас – це Особистість, яка врятувала своєю творчістю Українську націю у темні часи нищення всього українського в Російській імперії. Саме Тарас Шевченко є автором потужної патріотичної, антимосковської, національно-визвольної й історико-філософської поеми-містерії «Великий льох». Саме цю поему забороняли у російській імперії та у СССР. Саме у містерії «Великий льох» Тарас Шевченко осмислює непрості і трагічні сторінки історії Гетьманщини: засуджує Переяславську угоду з Московщиною, розповідає про Батуринську трагедію і пророкує здобуття незалежності.
Про що поема Тараса Шевченка і вистава Полтавського театру?
«Відтворений Тарасом Шевченком хресний путь України пролягає через доленосні етапи національної історії. Перший — Переяславська рада, злука з Москвою, присяга Богдана Хмельницького та його оточення московському цареві, що оцінюється поетом як фатальна помилка гетьмана. Етап другий — поразка Івана Мазепи, нечувано жорстока розправа в Батурині, влаштована за наказом царя Петра І. Третій — «єкатерининський», коли «матушка»-цариця Катерина II ліквідувала гетьманство, зруйнувала Запорозьку Січ, а козацьку старшину підступно «задушила в своїх обіймах». «Великий льох» — це масштабна ілюстрація всього шляху України», – переконана професорка кафедри української літератури Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова Ірина Савченко.
Перша частина містерії – «Три душі». У народній міфології пташка символізує людську душу. Тут три грішні душі – пташки – чекають розкопин Богданової церкви в Суботові, бо «…так сказав Петрові Бог: // Тойді у рай їх повпускаєш, // Як все москаль позабирає, // Як розкопа великий льох».
За які ж гріхи їх так тяжко покарано? Перша душа, бувши людиною («Прісею звалась»), перейшла дорогу гетьманові Богданові Хмельницькому з відром води вповні (за народним повір’ям – на щастя):
«Дивлюсь — гетьман з старшиною.
Я води набрала
Та вповні шлях і перейшла;
А того й не знала,
Що він їхав в Переяслав
Москві присягати!..
І вже ледви я, наледви
Донесла до хати
Оту воду… Чом я з нею
Відер не побила!
Батька, матір, себе, брата,
Собак отруїла
Тію клятою водою!»
Другу душу не пускають у рай, бо вона Петрові, «цареві московському коня напоїла». Йдеться про історичний контекст, коли україно-шведський союз Мазепи і Карла ХII, на жаль, зазнав поразки, коли кривавий кат Петро I (за Шевченком – «той первий, що розпинав нашу Україну») вертався з поля Полтавської битви – трагічної для України і прославленої російсько-імперськими пропагандонами та міським головою Полтави Олександром Мамаєм нещодавно на проросійському каналі Мураєва «Наш». Знову слово Тарасові Шевченку:
«А мене, мої сестрички,
За те не впустили,
Що цареві московському
Коня напоїла
В Батурині, як він їхав
В Москву із Полтави.
Я була ще недолітком,
Як Батурин славний
Москва вночі запалила,
Чечеля убила,
І малого, і старого
В Сейму потопила.
Я меж трупами валялась
У самих палатах
Мазепиних… Коло мене
І сестра, і мати
Зарізані, обнявшися,
Зо мною лежали;
І насилу-то, насилу
Мене одірвали
Од матері неживої.
Що вже я просила
Московського копитана,
Щоб і мене вбили.
Ні, не вбили, а пустили
Москалям на грище!
Насилу я сховалася
На тім пожарищі.
Одна тілько й осталася
В Батурині хата!
І в тій хаті поставили
Царя ночувати,
Як вертавсь із-під Полтави.
А я йшла з водою
До хатини… а він мені
Махає рукою.
Каже коня напоїти,
А я й напоїла!
Я не знала, що я тяжко,
Тяжко согрішила!
Ледве я дійшла до хати,
На порозі впала.
А назавтра, як цар вийшов,
Мене поховали
Та бабуся, що осталась
На тій пожарині,
Та ще й мене привітала
В безверхій хатині.
А назавтра й вона вмерла
Й зотліла у хаті,
Бо нікому в Батурині
Було поховати.
Уже й хату розкидали
І сволок з словами
На угілля попалили!..
А я над ярами
І степами козацькими
І досі літаю!
І за що мене карають,
Я й сама не знаю!
Мабуть, за те, що всякому
Служила, годила…
Що цареві московському
Коня напоїла!..».
Третю душу Бог покарав за те, що, будучи ще немовлям, посміхнулася російській імператриці Катерина II:
«Мене мати забавляла,
На Дніпр поглядала;
І галеру золотую
Мені показала,
Мов будинок. А в галері
Князі, і всі сили,
Воєводи… і меж ними
Цариця сиділа.
Я глянула, усміхнулась…
Та й духу не стало!
Й мати вмерла, в одній ямі
Обох поховали!
От за що, мої сестриці,
Я тепер караюсь,
За що мене на митарство
Й досі не пускають.
Чи я знала, ще сповита,
Що тая цариця —
Лютий ворог України,
Голодна вовчиця!..»
Ось так Тарас Шевченко розповів про історичні кривди українцям, завдані Московщиною. Засудив тих, хто підтримував Переяславську Зраду, хто зрадив Мазепу й допомагав Петрові I нищити Україну; тих, хто допоміг Катерині ІІ у ліквідації Запорозької Січі, Гетьманщини та запровадженні кріпацтва. Невинність цих душ обертається непрощенним гріхом з огляду на всі страхіття, які приніс російський імперіалізм на українську землю.
Друга частина містерії – «Три ворони» – дискусія-бесіда української, російської та польської ворон, які уособлюють зло в історії трьох народів. Вони вихваляються своїми злочинами супроти своїх народів. Найбільше лиха накоїла українська ворона:
«А з вольними козаками
Що я виробляла?
Кому я їх не наймала,
Не запродавала?
Та й живущі ж, проклятущі!
Думала, з Богданом
От-от уже поховала.
Ні, встали, погані,
Із шведською приблудою…
Та й тойді ж творилось!
Аж злішаю, як згадаю…
Батурин спалила,
Сулу в Ромні загатила
Тілько старшинами
Козацькими… а такими,
Просто козаками,
Фінляндію засіяла;
Насипала бурта
На Орелі… на Ладогу
Так гурти за гуртом
Виганяла та цареві
Болота гатила.
І славного Полуботка
В тюрмі задушила».
Українська ворона, звертаючись до російської, каже таке:
«Та ти добре натворила:
Так кацапів закрепила
У німецькі кайдани —
Хоч лягай та й засни.
А в мене ще, враг їх знає,
Кого вони виглядають.
Вже ж і в крепость завдала,
І дворянства страшну силу
У мундирах розплодила,
Як тих вошей розвела;
Все вельможнії байстрята!
Вже ж і Січ їх бісновата
Жидово́ю поросла.
Та й москаль незгірша штука:
Добре вміє гріти руки!
І я люта, а все-таки
Того не зумію,
Що москалі в Україні
З козаками діють.
Ото указ надрюкують:
«По милості Божій,
І ви наші, і все наше,
І гоже, й негоже!»
Тепер уже заходились
Древности шукати
У могилах… бо нічого
Уже в хаті взяти;
Все забрали любісінько.
Та лихий їх знає,
Чого вони з тим поганим
Льохом поспішають.
Трошки, трошки б підождали,
І церква б упала…».
Третя частина «Три лірники» знімає напругу і знижує тон містерії до побутового. Недолугі «брехні» лірників відтінюють абсурдність ситуації з великодержавницьким (чи то російським, чи польським) шуканням своїх «древностей» на чужій землі. Далі фінал: приїздить начальство, переконавшись, що замість скарбів у льоху знайшли лише кістяки, зганяє злість на лірниках: «Я вам дам Богдана, // Мошенники, дармоеды! // И песню сложили // Про такого ж мошенника…». Тут ще раз Шевченко недвозначно виказав своє ставлення до «спадщини Богдана» та наслідків його угоди з Московщиною.
Завершальні рядки містерії такі: «Так малий льох в Суботові // Москва розкопала! // Великого ж того льоху // Ще й не дошукалась». Не дошукалась, бо він у глибині буття української Нації.
Вірш «Стоїть в селі Суботові» є закінченням містерії. Поет знову жорстко картає Богдана Хмельницького і застерігає тих, хто сміється з України: буде правда, ще «Встане Україна»:
«Стоїть в селі Суботові
На горі високій
Домовина України,
Широка, глибока.
Ото церков Богданова.
Там-то він молився,
Щоб москаль добром і лихом
З козаком ділився.
Мир душі твоїй, Богдане!
Не так воно стало;
Москалики що заздріли,
То все очухрали.
Могили вже розривають
Та грошей шукають,
Льохи твої розкопують
Та тебе ж і лають.
Що й за труди не находять!
Отак-то, Богдане!
Занапастив єси вбогу
Сироту Украйну!
За те ж тобі така й дяка.
Церков-домовину
Нема кому полагодить!!
На тій Україні,
На тій самій, що з тобою
Ляха задавила!
Байстрюки Єкатерини
Сараною сіли.
Отаке-то, Зіновію,
Олексіїв друже!
Ти все оддав приятелям,
А їм і байдуже.
Кажуть, бачиш, що все-то те
Таки й було наше,
Що вони тілько наймали
Татарам на пашу
Та полякам… Може, й справді!
Нехай і так буде!
Так сміються ж з України
Стороннії люди!
Не смійтеся, чужі люде!
Церков-домовина
Розвалиться… і з-під неї
Встане Україна.
І розвіє тьму неволі,
Світ правди засвітить,
І помоляться на волі
Невольничі діти!..».
Ребус від Тараса Шевченка вирішив Полтавський ляльковий театр
Важливо, що творці вистави не вигадували власних оригінальних сюжетних ліній, інтерпретацій, що вони ні на йоту не відступили від оригінального тексту поеми. Створення вистави – безсумнівний успіх усього колективу театру на чолі з пані Тетяною Вітряк. Успіх головного режисера театру Ніко Лапунова, який узявся за постановку найскладнішої поеми Шевченка. Успіх акторів. Успіх етно-гурту «Божичі» – унікального ансамблю українського автентичного співу, який виконав народні псальми XVII—XVIII століть і котрий очолюють Ілля Фетисов та Сусанна Карпенко. Успіх гуманітарного блоку Полтавської обласної державної адміністрація, зокрема Департаменту культури і туризму, які всебічно підтримали проєкт. Успіх депутатів обласної ради, які передбачили кошти у бюджеті.
За повідомленням офіційної ФБ-сторінки театру: «у виставі 12 акторів лялькового театру перевтілилися на сцені у 3 голубок (Юлія Шустова, Юлія Науменко та Наталія Тимощук), 3 ворон (Марфа Буторіна, Валентина Щокіна та Наталія Гнітій) та у 3 лірників (Сергій Циба, Микола Вітрюк, Сергій Мамон). Костюми створював львівський художник-іконописець Микола Скоп. Звукооператор – Валерій Прищепа, художник з освітлення — Михайло Тихоступ».
«Тарас Шевченко показав нашу історію та її осмислення, визначив больові точки. Хто ми є, ким ми є, чому ми такі? Текст «Великого льоху» існує поза часом, заякорений на національній академічній культурі. Кобзар запропонував складний ребус, і полтавський театр спробував вирішити цю головоломку», – вважає літературознавиця Ірина Савченко. Вона була, так би мовити, головним порадником, або, як висловився у Фейсбуку Ніко Лапунов, «спочатку закохала мене у твір Шевченка, а потім розкопала приховані сенси містерії і донесла їх до акторів, завдяки їй, вони вийшли на сцену іншими».
Вистава для дорослих. Але було б добре, якби її переглянули і старшокласники шкіл Полтави і області. Патріотичне виховання молоді повинне мати вимір конкретних справ.
Олег Пустовгар, регіональний представник Українського інституту національної пам’яті в Полтавській області.
Світлини: Олександр Розум
