У Будинку національних меншин у Празі відбулася презентація нової збірки поетеси з Рівненщини Оксани Заєць під назвою «На лінії дотику». Авторське читання поезій супроводжувала відеовиставка її картин на моніторі комп’ютера. Звучали також і пісні, покладені «мовою» музики на її вірші непрофесійними композиторами Валентиною Слуквіною, Богданом Трофімюком та Віктором Коваленком. Головна героїня творчого вечора наразі мешкає у затишному курортному місті Маріанські Лазні, звідки й приїхала до чеської столиці на власну презентацію.
Ведучим вечора був поет і перекладач з Праги, член Національної спілки письменників України та Асоціації українських письменників Анатолій Крат. «Давно я не отримував такого задоволення, – зауважив він після завершення акції. – Попри втому через наслідки недавньої операції, я повернувся додому на крилах – набитий позитивною енергією! Які чудові люди тут зібралися, які поезії та пісні прозвучали! Це все створило неймовірну атмосферу, якої мені так бракувало у лікарняних стінах. Як би було добре, щоб такі вечори проводилися в Празі хоча б раз на місяць».
У 2022 році Оксана Заєць стала лауреаткою Другого міжнародного конкурсу української поезії «Поетична доба» у Вишгороді, а торік переможницею Всеукраїнської літературної премії ім. Анатолія Криловця у номінації «Філософська лірика» в Рівному. Тож розмовляли ми саме на творчу тему під кутом жіночої філософії.
- Знаю, що Ви почали писати вірші через потрясіння – смерть батька… Пам’ятаєте момент, коли відчули, що слова рвуться на папір?
- Це була березнева ніч, моя кімната у батьківській хаті у Великому Олексині. Цьому передувало розлучення, втрата роботи… Намагалася подолати самотність та безвихідь, зібратися до купи. Те, що написала тоді, було правдиве і просте. Відтоді робила це регулярно, хоча раніше ніколи не писала віршів, навіть у свою першу закоханість. Почала у 49 років.
- У Вас є філософський вірш «На межі реальності»? Часто туди потрапляєте?
- Найчастіше восени. Для мене – це політ, щось таке, чого не осягнути словами: величне, прекрасне, неймовірно недосяжне. Спусковим моментом для переходу стає природа: вода, ліс або й просто квітка. Природа довершена! Але помічається це тільки, коли зупиняєшся. Коли не просто дивишся, а починаєш нарешті бачити.
- На запит «жінки-філософи», ґуґл видає мінімально 43 імені. Та чомусь інтернет не повниться цитатами цих жінок-мислительок, натомість крилатих висловів філософів-чоловіків хоч греблю гати. Чому жіноча філософія і досі в тіні?
- Хочемо ми цього чи ні, чоловіча стать дотепер домінує і старанно применшує роль жінки у розвитку цивілізації. Хоча, як на мене, давно прийшов час матріархату. Жінка – це раціо, а не згусток некерованих емоцій, як вважається у чоловічому світі. Історія України з її скіфськими бабами говорить про те, що наша генетика тяжіє до матріархату з його культом Матері. Позаяк наповнює своє лоно життям та робить все для того, щоб це життя зберегти. В нас є ще й поняття «господиня» – тобто «Господом дана». Так ось Господиня буде мислити про рідну державу, як про власну родину. Мудра жінка ніколи не зробить їй нічого поганого. Вона за своєю природою Берегиня, і як на мене, це вже зрозуміли у західних країнах, де активно залучають у політику жінок. Думаю, що матріархат – це саме той «політичний устрій», за якого відновлення країн, зруйнованих сьогоднішніми війнами, відбувалося б набагато ефективніше. Бо жінка вже давно та, хто будує дім, садить дерево та виховує дитину, замість того, щоб «грати біцепсами».
- Для чоловічої половини людства поняття «жіноча філософія» звучить точнісінько так само, як «жіноча логіка». Чи відрізняється жіночий ракурс філософської оцінки світу від чоловічого?
- Жіночий ракурс – це Любов. У мене навіть є такий вірш: «Найкоротша молитва, яку я знаю, – люби». Причому перш за все люби себе, а коли навчишся, зможеш любити увесь світ, дитину та чоловіка. Щоб нести комусь світло, треба наповнитися світлом самій.
- Часто любов до себе асоціюють з егоїзмом.
- Я теж так дуже довго думала. Мої діти росли у часи матеріальної скрути. І мене виховували, як усіх українок – обділити себе, але дати дитині. Така філософія прийшла до нас від бабусь. Я так і робила, поки мої сини не закінчили інститут. А потім вирішила змінити ставлення до себе. Почала подумки себе хвалити, купувати собі речі, замість того, щоб віддавати геть усе на дім. Ви навіть не уявляєте, яким це було для мене випробуванням – випасти із зони комфорту. Почала більше займатися собою, здобула другу вищу освіту у Острозькій академії. За першою я педагог, а за другою – менеджер державної служби. І знаєте, що я помітила? Ставлення до мене навіть власних синів змінилося на краще, хоча в нас і до цього були добрі стосунки. Для мене це був неймовірний парадокс.
- Коли зруйнувалася ваша перша родина, зникла престижна робота, Ваше ставлення до себе змінилося?
- Ні, навіть, коли я поїхала до подруги в Чехію та вирішила підзаробити прибиранням в готелі. Після смерті батька мені було просто необхідно змінити обстановку. «Любов до себе» означає тільки одне: якщо ви якісно робите свою роботу, будь-яку, якщо ви комусь допомогли, не забудьте сказати собі, що ви – молодець! І ваш соціальний статус не грає тут жодної ролі.
- Свого часу Сократ сказав: «Одружуйся попри все. Трапиться добра жінка,– cтанеш вийнятком, трапиться погана – станеш філософом». Ваш другий чоловік, чех Зденєк Фішар активно допомагав Вам під час поетичного вечора. З музикою, книжками, фуршетом... Щиро Вами пишався. Тож Сократ не мав рацію? Щаслива у шлюбі людина може буди філософом?
- Звичайно, може. До слова, мама мого чоловіка була волинською чешкою, яку депортували до Чехії після Другої світової війни. У 1885 році на Рівненщину приїхала з трьома синами його прапрабабуся Емілія Зумрова. Чеська громада, з якою вони наважилися на переїзд, заснувала село Дубрівка, яке і досі існує. Так що в певному сенсі я не випадковий український слід у житті цієї родини. Випадковостей взагалі не буває.
Зустрівши Зденєка, (ми разом вже вісім років), ще раз упевнилася: найеротичніший орган у чоловіка – мозок. Він нейрофізик, професор медицини. Вивчає вплив на мозок хімічних речовин. Викладає у Карловому університеті, але насамперед – він вчений. Я зрозуміла, що переді мною абсолютно неординарна людина вже тоді, коли Зденєк показував мені свою Прагу. Не туристичну. Як же багато він знав! Нас познайомила моя подруга. І його абсолютно не хвилювало, ким я працюю. Більше того, я продовжувала це робити навіть тоді, коли ми почали жити разом, бо вперто намагалася приносити гроші до родини. Знання чеської мови для виходу на рівень власної освіти мені тоді катастрофічно бракувало.
- Як до цього ставився Зденєк?
- Одного чудового дня він приніс додому мольберт, полотна, фарби і попросив сходити з ним у магазин за пензлями, тому що у пензлях він нічого не тямить. Нещодавно я почала робити свої перші кроки ще й у живописі. «Будь ласка, – сказав він мені, – пиши поезію і малюй. Якщо хочеш, йди на курси живопису. Я заробляю достатньо, щоб ти могла спокійно займатися своїм розвитком». Зараз моя робота – це творчість (маю за плечима п’ять персональних виставок та дві поетичні збірки), а також громадська діяльність – «Спілка українців в Маріанських Лазнях». Допомагаю українцям адаптуватися на новому місці. Ще й на власному досвіді доводячи всім, що ніколи не пізно починати все спочатку, робити щось абсолютно нове.
Спілкувалася Олена Лань.
