Напередодні Дня Соборності України у Києві в «Козацькому домі» відбулася презентація роману Київського обласного провідника ОУН 1946-1948 років Володимира Покотила «Лицарі золотого тризуба». Це видання проливає світло на багато історичних подій, про які й сьогодні мало знають українці, зокрема про діяльність ОУН на теренах Київської області.
Представила книгу Всеукраїнська кампанія «Пам’ять Нації». Модератором творчого заходу був кандидат історичних наук, автор та ведучий передачі «Історичні фрески» на «Українському радіо» Олександр Алфьоров. Участь у презентації взяли історик Віталій Гедз та краєзнавець, журналіст, головний редактор газети «Культура і життя» Євген Букет. Пісні про УПА прозвучали у виконанні бандуриста, заслуженого артиста України Тараса Силенка, гурту родини Віксніних та бандуриста Василя Жованика.
«Роман-спогад – твір, побудований на документальному матеріалі, є повчальним для українського читача, зокрема молоді, оскільки він підіймає глибини української, багатьом і досі невідомої історії, порушує проблеми загальнонаціонального значення. У ньому докладно висвітлено долю багатьох національно-свідомих українців, які боролися за незалежність України з часів національно-визвольних змагань 1917-1922 років до 1961 року, показане життя в усіх його неприглядних проявах за часів німецької та московської окупації на Київщині, Львівщині та в таборах ГУЛАГу. Показано простих хліборобів, які переростали у борців, підпільників, катованих та переслідуваних сталінським та гітлерівським режимами», – пише у передмові автор.
Володимир Кіндратович Покотило (1922–2013) народився на хуторі Кірчик Бишівської волості Київського повіту і губернії. З 1938 року – член СВУ, з 1939 – ОУН. У 1941-1943 роках – організатор оунівських боївок у Бишівському, Фастівському та Бородянському районах Київщини, а також конспіративних квартир у Києві та передмісті для похідних груп ОУН (б). У 1943-1946 рр. служив в оунівських боївках на Львівщині, провідник юнацтва ОУН (б) в одному з районів Львова. 1946 року відісланий Проводом відновлювати ОУН (б) на Київщині. Обласний провідник ОУН (б) на Київщині у 1946-1948 роках. 1948 року схоплений енкаведистами. До 1961 року поневірявся в таборах ГУЛАГу: Джезказган, Караганда, Екібастуз, Долинка, Спаськ, Кенгір, Тайшет. Невдовзі після звільнення повернувся на Київщину. Працював художником, скульптором, реставратором.
На жаль, сам Володимир Покотило не дожив до виходу його твору у світ. Багато років він мріяв про видання, проте теми, які піднімаються у романі, настільки актуальні і гострі, що ні у часи «перебудови» ні за понад чверть століття Незалежності України ніхто не хотів видавати його.
Мені випала щаслива нагода познайомитися (за два місяці до його смерті) особисто з легендарним Володимиром Кіндратовичем Покотилом, почути його спогади. Він розповів про страшні випробування долі, які довелося пережити. У кожному слові відчувалася незламність духу і відданість українському народові. 91-літній чоловік говорив про Українську Націю, про національну ідею і гордо додавав: «Я – вічний борець! Своє життя я присвятив національно-визвольній справі, тому й страху не було ніколи». Він мав непохитні переконання і стійку життєву позицію, чого сьогодні так бракує багатьом українцям.
До ОУН Володимир Покотило потрапив 1938 року, у визвольну боротьбу проти російської окупації сина долучив батько Кіндрат, який воював у загоні отамана Голубенка на початку ХХ ст.
Напередодні війни оунівці вели пропагандистську роботу серед мешканців сіл Київської області. Зв’язок із Західною Україною тримали через мандруючий фольклорний родинний гурт Шевченків. Оунівці, за словами Володимира Покотила, неочікувано приїжджали на авто у якийсь населений пункт, здебільшого на базар, і проводили мітинг. Молоді юнаки закликали селян не коритися більшовицькій владі, а брати владу у свої руки і самостійно керувати своїм життям. Траплялося, що й жовто-блакитний прапор встановлювали. Під час таких зібрань люди сміливішали і також долучалися до тих, які виступали.
У роки німецької окупації оунівці розкидали листівки, у яких закликали червоних партизан-українців перейти на бік ОУН-УПА. А одного разу Володимир отримав доручення стати членом радянського партизанського загону, що діяв на його батьківщині — у Макарівському районі (на той час — Бишівський район). Він, ризикуючи власним життям, продовжував розкидати листівки, а потім вирішив посеред табору червоних партизан встановити жовто-блакитний прапор. Його затримали, намагалися дізнатися про співучасників, але марно, тому присудили до страти… Комісар загону Бондар порвав український стяг і зробив собі онучі. На розстріл Покотила вів його давній товариш. Дивом, поранений він врятувався і дістався до своїх побратимів. І хоча оунівці не вступали у бої з радянськими партизанами, цього разу відбулася відплатна бойова акція: за наругу над символом України і за знущання над їхнім другом.
Після другої світової війни, у 1946-1948 роках, Володимир Покотило знову повертається на Київщину, де очолює Київський провід ОУН. Знову разом з побратимами він проводить пропагандистську роботу серед населення, бореться з комуністичним режимом, який називає «радянською системою, чекістською і дикою».
Розповів пан Володимир, як відбував багаторічне ув’язнення (з них 2 роки в камері смертників!) в совєцьких таборах: Красна Прєсня, Джезказган, Кенгірі (брав активну участь у повстанні), Джезди, Теректи, Спаськ, Долинка, Тайшет.
Покотило завжди брав ініціативу у свої руки, намагався повести за собою повстанців, а згодом і політв’язнів у таборах ГУЛАГу. «Треба бути просто щирим українцем, і це буде нас об’єднувати», – на своїх життєвих прикладах переконливо доводив Володимир Кіндратович. «Доки ми не зрозуміємо, що ми – господарі на цій землі, доти нами будуть керувати зайди».
У своєму досить поважному віці Володимир Покотило об’єднував навколо себе молодь, ділився спогадами і продовжував працювати. Він малював прекрасні картини, на яких зображував українське село, бійців ОУН-УПА, вершників (бо й сам багато часу провів верхи на коні).
На фото: Володимир Покотило, 2013 рік.
Лариса ГРОМАДСЬКА, фото автора
