Українці в діаспорі, в тому й Володимир і Анастасія Козак у Німеччині, вперше в українській пресі прочитали про переслідування членів із покоління «шістдесятників», які стали відомі у час політичної «відлиги» в Україні. Адже, «реальна» політика Кремля перекреслювала всякі надії на відродження рідної літератури, культури тощо, в умовах відносної свободи. Коли Іван Дзюба написав відому працю « Інтернаціоналізм чи русифікація», і подав її на розгляд в органи влади для отримання дозволу на її публікацію, а це був період керівництва Петра Шелеста, ця чутлива тематика збудила всіх чиновників у Києві.
У наступних тижнях та місяцях в українськиій пресі на Заході появляються вістки про щораз більше діячів культури, які підносили свої голоси на захист Івана Дзюби. Саме тоді в Київському університеті Алла Горська й Опанас Заливаха створили вітраж на слова Шевченка «Ставайте, кайдани порвіте!», замовлений до 150-річчя народження Кобзаря. Вітраж із наказу ректора знищили.
Серед інших ми натрапляємо і на імена Євгена та Лілії Сверстюків, та одночасно довідуємося про Євгенову книжку «Собор у рештованні». А потім уже отримуємо книжку Сверстюка «Страх, я тебе позбувся» в німецькому перекладі пані д-ра Галі Горбач – «Angst, ich bin Dich losgeworden». Ми довідуємося про надзвичайно відважні виступи окремих осіб, і про те як органи їх шантажують та,зрештою, арештують активістів.
У своїх спогадах Володимир Козак згадує: «Я сам був ув’язнений як юнак у 1951 р., мене тоді засудили на 25 років сталінських таборів за те, що поширював летючки та вивісив синьо–жовтий прапор на церкві. Після смерти Сталіна 1953 року політичний режим вирішив переглянути суворі вироки і скоротити міри покарання ув’язнених.. У моєму випадку, тоді мені було 17 років, був ще малолітним, не мав зброї та нікого не вбивав, через що мені скоротили 2/3 присуджеоного строк».
«Для мене, як « зрадникові Батьківщини»,- згадує Володимир Козак,- не було майбутності: я не мав ніяких шансів на студії, на якусь професію, щоб принести користь Україні. Свинопасом на приписаній мені території проживання, близько до Росії, я не хотів бути. В Омських таборах зустрів однодумця, з яким домовився спільно покинути цю безвихідну і безсердечну імперію. Ми запланували втечу. Обрали напрям на Баку, нібито навчатися в Інститут нафти й газу, а до м.Ахалціхе на півдні Грузії ми йшли пішки, через Кавказ. Ми горами перебралися до Туреччини, здалися турецькій поліції й згодом дісталися вже до Західної Німеччини.
Тягар історії .
Перші два роки працював електриком, у вечірній школі вивчав німецьку мову і відтак успішно закінчив інженерські студії в м.Фрідберґ, земля Гессен, і почав працювати у фірмі Telefunken в м.Гайльбронн. З того часу газета «Шлях Перемоги», українські приятелі в Нюрнберзі та УВУ в Mюнхені стали для мене головними джерелами інформації про політичні події в Україні».
«Коли людина особисто зазнала свавільного переслідування, то вона цього ніколи не може забути. Не може безтурботно проживати в добробуті, коли знає про те, що в СССР за ґратами робиться з людьми, зокрема з українцями. Ми з дружиною Анастасією Когут постановили підтримувати українських політв’язнів – морально та матеріяльно, в міру наших можливостей. Правозахисна організація «Міжнародна Амнестія» захищала в той час в Москві «совєтських дисідентів» – публічно, листами і наданням гуманітарної допомоги. В «Шляху Перемоги» ми вичитали адрессе кілкох українців та підтримували контакт з 17 українськими політв’язнями, починаючи від 1978 року.,»- пише В.Козак.
(Фото: Приїзд з Баґдарину: Євген, мати Єва, Віра, Лілія).
Знущання над родинами українських політв’язнів в Україні ставало дедалі жорсткішим, доходило до того, що режим почав розбивати сім’ї. В той момент Лілія Андрієвська заступилася за свого професора. Лілія тоді студіювала психологію, а Євген Сверстюк був її професором, в якого Лілія згодом залюбилася. Вони побралися, як багато відважних і вірних жінок українських правозахисників. Бувало, що потім Лілія долала від 5000 до 6000 км в Сибір, щоб відвідати свого мужа, отримавши дозвіл на річне побачення. Але місцеві органи вигадували різні перепони родичам, доходило навіть до такої крайності, що цю єдину для них річну зустріч скреслили.
В Євгена Сверстюка був син Андрій, з першого подружжя, який студіював у Києві медицину. Одного дня на прогулянці сталося страшне нещастя, бо Андрій провалився в глибоку яму і так нещасно покалічився, що став на все життя паралізований…Приятелі постаралися про поїздку в Америку (Тексас). Дочка Андрія Aня та з дружиною також полетіли в Америку. Аня мала 2 рочки та потребувала операцію на мозок, як наслідок від Чорнобиля. Паралельно Андрій вглиблювався в наукові медичні студії та багато років успішно працював в тій ділянці.
Орися та Роксоляна Удичко
У період ув’язнення та заслання Євгена Лілія, як й усі інші жінки переслідуваної Інтеліґенції, передавала інформацію в світ, на Захід, різними шляхами: через Надію Світличну, жінку Валентина Мороза – Раїсу, через Фонди Солженіцина та Сахарова. А також до німецького ПЕН-Клубу, в якому Євген Сверстюк був членом, і до відомої перекладачки д-р. Галі Горбач. Лілія Сверстюк працювала дитячим психологом в Університетському Інституті, одночасно дбала про свою маму Клавдію та дочку Віру. Для дочки Віри студії були лише можливі поза Україною – в Москві. Тут Віра з мужем Гербертом закінчили психологію в Московському університету Ломоносова. А їхня дочка Аня перші 3 роки виростала в Києві, у бабці Лілії та діда Євгена. Згодом Віра з чоловіком переїхали до Берліну і відкрили там власну практику.
Довгоочікувані побачення в Німеччині
Після розвалу «Совєтського Союзу» Україна здобула волю і стала незалежною державою. З того моменту запросили Євгена та Лілію до Німеччини. Ми зустрічали цих шляхетних представників українського народу в Мюнхені, на вокзалі….В. та А.Козак, пані Слава Стецько, журналістка Зірка Коваль, журналіст Галина Бойчук від української редакції «Радіо Свобода». В Мюнхені вони відвідали УВУ, відбули розмови з Ректором проф. В.Яневим та Деканом проф. Г.Вастьковичем, вони інформували дорогих гостей про діяльність та історичне значення УВУ для вільної української науки.
Через посередництво о. Йосипа Терелі, Євген та Лілія Сверстюки мали особисту авдієнцію в Папи Івана Павля II в Римі, де вони були учасниками однієї церковної конференції. А в Мюнхені Євген Сверстюк з дружиною перебували в родинах Миколи й Мілі Франкевичів та Андрія й Віри Гайдамахи.
Після Мюнхену ми разом із подружжям Сверстюків поїхали до Берфелден (Оденвалд) там відбулася тепла зустріч із пані Др. Галею Горбач і ми зустріли одну протестантську Пасторку, яка активно працювала на ниві захисту людських прав та невтомно боролася за звільнення переслідуваної інтеліґенції в Украіні.
Згодом відбулися також зустрічі з виступами дорогих гостей у нашій українській греко-католицькій громаді з допомогою о.Романа Врущака. Вірні Штуттґарту особисто могли почути розповідь про долю та події з діяльності українського руху Опору червоній владі в Україні.
У приміщенні «Kolpinghaus» у Штуттгарті відбулася тепла зустріч членів німецького «Пен-Клюбу» з Євгеном та Лілією Сверстюками.
З нагоди перебування в Німеччині сповнилося і найбільше бажання Євгена Сверстюка – придбати особистий комп’ютер з друкаркою для парафії УАПЦ в Києві, яка з того часу могла публікувати і поширювати релігійну і церковну літературу для вірних. Так що громада отримала базу для створення християнського видавництва п.н. «Наша Віра», яким протягом 25 років керував Євген Сверстюк.
Лілія Сверстюк була дуже енергійною та виваженою особистістю. Незважаючи на її непростий життєвий шлях, ніколи не втратила свій бойовий настрій. Коли Євген помер у листопаді 2014 р., то Лілія почала втрачати життєву енергію. Київські прижиттєві приятелі родини – д-р Олександр та Олена Проскура з дочкою Наталею – морально та матеріялно підтримували дочку Віри з внучкою Анею, коли і де було потрібно, що полегшувало тягар для Лілії. В останні роки дві київські жінки опікувалися Лілією цілодобово, тому що вона поступово втрачала пам’ять та постійно відчувала обов’язок ходити на роботу в Інститут.
19 травня 2020 Лілія Сверстюк упокоїлася в Бозі та її душа навіки об’єдналася з Євгеном. Господь благословив Покійниу цю за її життєвий подвиг й прийняв її у небесне царство на вічний спокій і радість її душі.
Анастасія Козак, Українська громада в м.Штуттґарт . Червень 2020
