Вирвані з рідної землі
Ті в Україні, хто народився після 1960-го року (а пізніше 1980-го ‒ й поготів!) вкрай неохоче беруть до рук книги чи тим паче наукові збірники, в яких мова йде про репресії, депортації й табори ГУЛАГу в колишньому СССР, вважаючи тематику «неактуальною». Воно й звісно: куди цікавіше читати розважальні романи, наукову фантастику чи, скажімо, якогось «Гаррі Поттера», але в світлі подій, які розгортаються в Криму і на Донбасі дуже важливо оглянутися назад в історію, аби зрозуміти й усвідомити, з якою загрозою може стикнутися український народ, якщо легковажитиме долею віками вистражданої Незалежності й не консолідується перед фактом реальної загрози, яка нависла над нами з боку «братньої» Москви…
Для чого, скажете, такий «віддалений вступ»? Річ у тім, що днями я неочікувано отримав пакет з Національного музею України в Другій Світовій війні (НМІУвДСВ), а в ньому науково-документальне видання «Вирване коріння. Дослідження, документи, свідчення» (К.: НМІУвДСВ, Інститут історії України НАНУ, 2020.‒ 264 с.). Наклад видання ‒ всього 300 примірників, тобто це апріорі бібліографічна рідкість:
Необхідно підкреслити, що цей столичний музей, який був задуманий як форпост трансформації України в невід՚ємну частину Московії й відкритий особисто генсеком КПСС Леонідом Брєжнєвим (над ним височіє добре відома всім величезна скульптура «матері-батьківщини» з піднятим правицею мечем) за роки Незалежності під керівництвом Заслуженого працівника культури України І.П.Ковальчука перетворився в потужний патріотично-виховний заклад, в якому акумулюються знакові артефакти минувшини, тісно пов՚язані з боротьбою нашого народу за свободу й незалежність не лише в роки Другої світової, але й ХХ-го століття загалом, хоча основний акцент експозицій і наукових досліджень стосується, зрозуміло, перебігу подій в Україні починаючи з 1939-го року (формальний початок ДСВ) і закінчуючи сьогоденням ‒ тобто вся діяльність Музею акцентована на новітній історії нашого народу і держави, котра до 1991-го року ‒ незважаючи на те, що були (і ще, дякувати Богу, є і досі!) живі свідки всіх подій вказаного хронологічного відрізку часу ‒ була повна «білих плям», оскільки окупаційна влада старанно приховувала від оприлюднення реальні масштаби її злочинних діянь.
Особливо це стосувалося практично всіх аспектів депортації з України у віддалені області «нєобьятного союза» різноманітних груп населення ‒ від «класово-чуждих елємєнтов» (заможних селян, національно-свідомої інтелігенції, членів практично усіх партій ‒ включно з КПЗУ) після «аншлюсу» Галичини й Волині в 1939-му році до вакханалії 1944-53 років на тій же території у зв՚язку з придушенням спротиву УПА, виселенням з Криму татар, болгар, греків та німців, трансферу польсько-українського населення у повоєнний період тощо ‒ практично всі документи влади стосовно даних подій мали гриф «строго секретно» і (які збереглися, адже багато вивезено в Москву) порівняно недавно розсекречені й доступні для неупереджених досліджень, хоча читати й аналізувати їх «без брому» (В.Винниченко) майже неможливо…
Виходячи з того, що вказаний збірник ‒ як на мою думку ‒ містить практично досі невідомі широкому загалу документальні матеріали про те, як радянська влада «виривала з корінням» із родинних місць сотні тисяч людей аби сотворити «нову історичну спільність – «советский (радянський) народ», а його наклад вкрай невеликий (приблизно один примірник на 140 тисяч люду), є конечна потреба бодай конспективно викласти зміст видання з тим, аби якщо комусь стане потрібно (чи цікаво) ознайомитися з опублікованим детальніше, міг звернутися в бібліотеки обов՚язкового розсилу або за наведеним вище бібліографічним посиланням, або за індексом ISBN 978-617-635-151-1.
Кодекс честі вимагає назвати упорядників і авторів публікацій, і хоча нижче наводиться відповідна сторінка з переліком прізвищ та посад, слід окремо сказати, що керівником ‒ а по-суті «душею» даного проекту ‒ стала п.Любов Легасова ‒ заступник Генерального директора НМІУвДСВ з наукової роботи, за що їй щира подяка і поклін!
Структурно збірник складається з п՚яти частин ‒ вступної (тут міститься звернення директора Інституту історії України НАНУ, академіка Валерія СМОЛІЯ та слово від упорядників Заслуженого працівника культури України Любові ЛЕГАСОВОЇ) і чотирьох основних: І. «У нас уже декілька днів підряд вивозять людей. Вивозять всіх…» ‒ насильницькі переселення очима вчених; тут з аналізом різних аспектів злодіянь проти людяності вміщено ретельні дослідження восьми авторів, серед яких особливо ємкою є стаття Юрія Сороки «Терор проти населення: масові депортації, виселення, заслання (1944-1950-ті рр.), але й інші публікації не менш вагомі:
Частина ІІ має назву «У невідоме: насильниці переселення, депортації, вигнання». Хроніка злочинів. Тут проаналізовано 16 (!) етапів ‒ мабуть ПРАКТИЧНО УВЕСЬ СПЕКТР терору супроти беззахисного населення за період від 10.10.1939 р. (тобто буквально через три тижні після галасливого «золотого вересня») по 1950-ті роки (фактично до смерті Й.Сталіна) з відтворенням документів з грифом «совершенно секретно», в яких цинічно перелічуються як «успіхи» відповідних «органів», так і їхні «недоопрацювання» з депортації осадників, людей з прикордонної території, радянських німців, кримських татар, греків, вірмен, болгар та представників інших народів із Криму, операції «Вісла», «Захід», «Трійка» та інші. Тут «найгуманніша радянська влада» постає у повній своїй реальності ‒ без публічної пропаґанди і аршинних лозунгів, якими обвішувалися будівлі, перехрестки магістралей й інші публічні місця з метою прославляння її «людинолюбства» типу «Все для народу, все для блага людини!». Прочитайте і переконайтесь чим були слова, а чим ‒ її діла!
Частина ІІІ ‒ це слова із народної пісні з Лемківщини «Юж ми так не буде, як ми було перше…»: депортації ‒ пам՚ять і постпам՚ять. У цьому розділі вміщено спогади 17-ти або безпосередньо депортованих, або їхніх нащадків (дітей, онуків) про пережите або почуте від рідних. Така інформація не могла бути опублікована в СССР ні за яких обставин, ба більше ‒ хто б посмів публічно озвучити щось подібне, гарантовано був би заарештований і засуджений за статтею «Поширення відомостей, які очорнюють радянський суспільний лад». До слова кажучи, в РФ такі дані досі знаходиться «під замком», а тому, хто їх осмілюється пошири, загрожує покарання за «розголошення державної таємниці». Nota bene, ‒ як казали колись латиняни!
Частина IV Збірника має назву «Нас вирвали з корінням…»; примусові переселення ‒ мовою музейних джерел. На сторінках з 227 по 251 відтворено фотографії як самих депортованих, так і їхніх документів, нехитрого скарбу ‒ одягу, інструментів, валізи… Щемно споглядати, наприклад, підкову та колесо від воза родини Баків, депортованої на північ Польщі. Збережене ними напівзруйноване колесо є символом важкого і виснажливого шляху на чужину!
Найчерствіше серце здригнеться, коли поглянути на фото Параски Мачило і її дітей, депортованих в Молотовську (нині Пермську) область у жовтні 1947-го в рамках операції «Захід» зі села Орів Сколівського району Львівської області разом з родиною чоловіка, який був воїном УПА:
Фальшива заява про те, буцім «діти за батьків не відповідають», яку можна було подибати в публікаціях радянського часу не мала нічого спільного з реальною практикою влади: відповідальними були не лише діти, але батьки, діди й баби тих, хто «посмів» кинути виклик окупантам, а дуже часто ‒ й віддалені родичі ‒ дво- і троюрідні, ба навіть близькі приятелі чи сусіди. З дітей планували виховати яничарів (і дуже часто, на жаль, це вдавалося!), а депортовані мали назавжди розпрощатися з надіями на повернення в рідні сторони й бути похованими (частіше ‒ просто загребеними без хреста, без імені, без дат) в чужій землі, але перед тим віддати за безцінь власне життя і здоров՚я «на благо диктатури пролетаріату» ‒ працюючи в нестепних умовах і створюючи матеріальні блага ненаситній державі!
В якості прикладу того, наскільки емоційним є оцей збірник, дозволю собі навести обширну цитату з матеріалу «Операція «Захід» (стор. 185), оскільки під «жорна» цієї операції потрапили мої дідусь і бабуся по лінії матері, а також їхній неповнолітній син ‒ дідусеві судилося незабаром померти й бути заритим десь у пісках неподалік Караганди (Казахстан). Отож цитую: «21 серпня 1947 р. міністр держбезпеки В.Абакумов (згодом, до речі, розстріляний як «ворог народу», яким насправді й був! ‒ В.Г.) видав строго секретний наказ (особлива папка) № 00430 під назвою «Про виселення сімей засуджених, убитих і таких, які перебувають на нелегальному становищі, активних націоналістів та бандитів із території західних областей України» (акцентую увагу на помітку «засуджених» та «вбитих» ‒ тобто апріорі зрозуміло, що рідня цих осіб ВЖЕ ТОЧНО НЕ БУЛА ПРИЧЕТНА до безпосереднього руху опору, але тим не менше підлягала покаранню «заднім числом». Ця традиція в Московії отримана «у спадок» від монголів Чингізхана, Яса ‒ збір законів якого ‒ передбачала винищення родичів того, хто потрапив у немилість хана ‒ аж до третього покоління включно ‒ В.Г.) /…/ Між виходом таємного наказу по лінії МҐБ за № 00430 та безпосереднім здійсненням чекістської операції відбувалася коротка, але дуже насичена підготовча фаза. Майбутня зачистка розроблялася за всіма канонами військової операції в суворій таємності, із системою спеціальних радіосигналів, нанесенням на карту місць спеціальних збірних пунктів, схем розміщення нафтових баз та заправок, напрямів руху транспорту зі спецконтингентом. У Львові було створено оперативний штаб на чолі з комісаром міліції ІІ рангу М.Дятловим. У детальній інструкції (додаток до наказу) чітко прописувалося, що депортації підлягають повнолітні та НЕПОВНОЛІТНІ (nota bene! ‒ В.Г.) члени сімей повстанців та їхні близькі родичі, які проживають спільно /…/ За задумом операція мала розпочатися одночасно у Львівській, Тернопільській, Станіславській (нині Івано-Франківська ‒ В.Г.), Дрогобицькій (нині це частина Львівської ‒ В.Г.), Волинській, Ровенській (нині Рівненська ‒ В.Г.) та Чернівецькій областях і проводитися за НАПЕРЕД СКЛАДЕНИМИ СПИСКАМИ (nota bene! ‒ В.Г.) кандидатів на депортацію. О 6-й годині ранку 21 жовтня 1947 р. (моїх дідуся з бабусею депортували 14 жовтня 1947 р. ‒ В.Г.) у помешкання десятків тисяч українців вломилися озброєні вояки МҐБ. Людей виганяли на вулицю, часто навіть не даючи можливості взяти теплий одяг та інші найнеобхідніші предмети. До початку сутінків операція була майже завершена. Затримки з «вилученням ворожого елементу» стались у гірських районах Станіславської та Чернівецької областей, де сильний снігопад завадив вантажівкам із солдатами дістатись місць призначення. Загалом із семи областей Західної України було виселено 26332 сім՚ї (77791 особу). 76% контингенту становили жінки та діти /…/ Більшість депортованих у примусовому порядку направили на підприємства вугільної промисловості східних районів СРСР та на роботи до промислових підприємств і колгоспів Омської області».
Цю цитату я хочу доповнити двома додатковими інформаціями ‒ з минулого і сьогодення. Так, зі села Яворів Косівського району Івано-Франківської області у жовтні 1947-го окрім моєї рідні було виселено багато інших, зокрема й родину Вепруків з присілку Никовата. Троє чоловіків з цієї родини були пов՚язані з підпіллям; їх заарештували і судили в 1945-46 роках, станом на жовтень 1947-го всі троє сидять в тюрмах-таборах й нікого більше в підпіллі з цієї родини нема. Якимсь дивом бабуня, жінки, дівчатка і діти даної родини вирішили сфотографуватися на пам՚ять і ця світлина збереглася:
14 жовтня 1947-го їх всіх виселили (до речі, збірний пункт для депортованих облаштували в приміщенні сільської школи; в очікуванні транспорту ‒ через згаданий снігопад ‒ приречені провели гуртом, розмістившись у класах і коридорі; до туалету водили під конвоєм; після того, як «ворожий елемент» вивезли, заняття в школі відновилося як би й нічого не трапилось. У цьому зв՚язку варто нагадати, як збірна СССР по футболу відмовилася грати на стадіоні в Чилі у зв՚язку з тим, що там колись утримували інтернованих прихильників Альєнде після військового перевороту Піночета!).
Моя бабуся і вуйко в 1960-му повернулися з Казахстану, а ось НІХТО з Вепруків, зафіксованих на цьому знімкові (правда, видно ‒ «бандитські фізіономії»?!) до Яворова так і не повернувся. Бабуня, яка сидить у першому ряді третьою зліва, кажуть, померла в поїзді і її труп конвоїри викинули в степу прямо на ходу. Групу розділили на три частини: хтось потрапив у Казахстан, хтось в Красноярський, а хтось ‒ аж в Хабаровський край. Доля жодного з них невідома; не виключено, що діти виховались в потрібному імперії форматі і їхні нащадки зараз воюють на Донбасі проти «хунти укропів».
А стосовно сьогодення варто призадуматися, що може принести в Україну «русскій мір», війська якого концентруються на наших кордонах. Достатньо послухати бодай одну телепередачу з РФ, в якій мовиться бодай щось про нас, аби зробити висновок: списки на депортацію теперішніх громадян ‒ в першу чергу правобережжя Дніпра там вже ДАВНО ГОТОВІ. Якщо хтось сумнівається ‒ хай прочитає статтю Івана Капсамуна «Українофобська атака Кремля» (газета «День», 14 квітня 2021 р., № 66 (5876), стор. 5). Але все-таки я би дуже радив в першу чергу знайти можливість переглянути збірник «Вирване коріння» ‒ бо як твердять розумні люди ‒ «правдива історія ‒ вчителька сьогодення»!
Василь Гуменюк
