Видавництво «УВС» здало до друку книгу Юрія Тис-Крохмалюка «Щоденник національного героя Селепка Лавочки». Гумористична повість у формі щоденника вояка Дивізії «Галичина» про бойові та амурні пригоди і побут «українського Швейка» Селепка Лавочки та його товаришів.
Автор – один із старшин Дивізії, відтак книга, хоча і художня, проте має мемуарний характер. Вперше видана в Аргентині у 1954 році.
Видання значно оновлене та доповнене. Передмова Олега Вітвіцького, про автора довідку зробила Леся Поруцька-Сакович, понад 400 коментарів та довідок Ігора Іванькова та Василя Бойка. Загалом 304 сторінки запального гумору та нарису історії Дивізії.
Пропонуємо відгук на книгу історика і воїна Володимира Бірчака.
Ред.
Багато хто із Вас читав, або може просто чув про «Пригоди бравого вояка Швейка». Впевнений, що у будь-який час та у будь-якому війську були, є і будуть свої Швейки. Так, часами, в ЗСУ виділяють такого собі «солдата Пупка». Є ще відомий мем: «Коли наряди фігачиш за Пупка, окопи копаєш за Пупка, «люлєй» отримуєш за Пупка. А потім тобі ще й дзвонять зі штабу, щоб ти забрав грамоту Пупка і розписався за Пупка у відомості про отримання».
Серед українських легіонерів (Українські січові стрільці) у складі цісарського й королівського війська Австро-угорської імперії був не видуманий, а справжній вояк, старшина Іван Цяпка, котрий відзначався своїм гумором.
Ось, для прикладу. декілька історій, пов’язаних з ним:
Хвалився один сотник:
– В моїй сотні, як я дам наказ «На рам’я кріс», то тільки чути: «- руп! – руп! – руп!…»
На те Цяпка:
– В моїй сотні, як скомандую «На рам’я кріс», то чути: «- руп! – руп! – руп! – дзееееень!»
– Чому «дзень»?
– Це дзвонять медалі – відповів Цяпка і закрутив вус.
Чи ось:
На подвір’ї біля казарм – купа непотрібного піску. Треба його кудись забрати. Цяпка каже стрільцям викопати яму й засипати туди пісок.
– А що зробити із землею з ями?
– Оферми! Викопайте таку глибоку яму, щоби вмістилися і пісок, і земля.
Ну і на завершення:
До команданта німецького відділу посилає Цяпка листа:
«Пане сотнику! До мене дійшли дуже сумні вісті, що ви згинули в бою. Відпишіть, евентуально, перекажіть посланцем, чи то правда, бо я дуже занепокоєний. З пошаною, Цяпка».
Такий «національний герой» був у війську й у Другу світову війну, належав він до Дивізії «Галичина» й звали його Селепко Лавочка.
Лавочка не був дурником, хоча може тільки трошки. У нього це була своєрідна мудрість. Зрештою, в одному із епізодів він пояснював це так:
«…Дурням краще на світі. Вони мають успіх у дівчат, бо є безжурні й веселі. Вчені дістають за жінок самих холер, як, наприклад, мій приятель Юсько – мовознавець, а дурні – самих янголів. Це робить природа, щоб розумні не дуже множилися і зло вченості не ширилося на світі…».
Тут же ж і додам роздуми Лавочки про дружину його кращого друга Юська: «…Я дуже щиро приятелював з Юськом. Його жінку знаю добре. Була собі нічого. Опісля стала такою, що навіть мрець її не схотів би. Це, певне, з жовчі…»
Перед тим як продовжити, коротко ще хочеться згадати про автора цієї книги. Юрій Тис-Крохмалюк був старшиною Дивізії «Галичина» і пройшов із нею весь бойовий шлях, тож читаючи про пригоди Лавочки, Ви, через жарти пройдете й короткий курс історії Дивізії: від вишкільних таборів до Бродів, Банської Бистриці та Фельдбаха.
Селепко більшість життєвих подій сприймає з гумором, чи то добрих, чи поганих, чи ніяких. І це дуже важливо. Не я перший це скажу, але навіть у сучасній нашій війні військові дуже часто жартують. Так, часами цей гумор чорний, але він допомагає. Дуже допомагає. Тож і Лавочка разом із побратимами нерідко жартували із того, що бачили і проживали.
Так, скажімо Селепко занотував у щоденнику напутнє слово, котре їм говорили у Львові перед відправкою до Гайделягеру:
«…Пані редакторка Струтинська не плакала, бо має тверду вдачу, але порадила нам, щоб ми, коли будемо в ситуації “або-або”, вибирали одне “або”. При кінці сказала піднесеним голосом, що княгиня Ольга має жити відтепер у наших наплечниках…»
Мені, як курцеві, сподобався також іще один момент. Лавочка супроводжував отця-доктора Василя Лабу до Франції й, їдучи з ним у купе, міг вдосталь накуритися офіцерських цигарок (о. Лаба був капеланом, а отже мав старшинське звання). У купе сиділа німкеня, котрій не подобався цигарковий дим, але так як вагон був для курців, то їй не було де дітися. Там між ними виникнула така ось розмова:
«…– Цигарка, мої панове, має стільки нікотини, що може вбити коня! – Нонсенс, – кажу я, – коні, прошу пані, не курять…»
Наостанок процитую ще два фрагменти. Один смішний, від котрого аж сльози потекли із очей, а інший серйозний і правдивий.
Отже, смішний, про те, як дивізійники грали у футбол із вермахтівцями із Сілезії:
«…Змагання описати нелегко. Гра ставила високі вимоги до глядачів. Була повна несподіваних ефектів. Користаючись з національного замішання нашої дружини, один з німців допав під наші ворота і вправним ударом ноги в гортань виелімінував нашого воротаря з гри. Цю ситуацію використали зручно наші. Беручи примір з елегантної гри противника та заохочені криками ентузіастів цього шляхетного спорту, наші кинулися до сконцентрованого наступу. Вони захопили м’яч і з-під самих воріт противника стрілили йому сім голів, один по одному.
Наслідком цієї акції впав німецький копун правої оборони. Противник боронився ногами й руками. Суддя, зайнятий цілковито грою, не зареагував на каміння й цегли, що поцілили двох німців, колишніх капо з концентраку. Обох усунено з грища й поховано негайно на військовому кладовищі. Якийсь шльонзак з широким задом, поцілений зручно цеглою, з галасом випустив духа, на радість зібраної публіки. Завдяки знаменитій техніці обох сторін, гра дійшла щасливо до перерви, без дальших труднощів, з вислідом 8:0 на нашу користь…»
Варто сказати, що Селепко, коли мова заходила за бойові дії, ставав серйозним (ну майже), це справді відчутно й у самій книжці. Тож тут хочу процитувати його думки про фронтових старшин (офіцерів). Я, до слова, тішуся, що мені на бойовому шляху траплялися наразі тільки такі.
«…Бути фронтовим старшиною – не навчишся ні в школі, ні на курсах, ні в кантині. Не треба бути ні мудрим, ні дурним. Треба бути фронтовим старшиною. Вони батьки сотні. Вони відповідальні за все: за харч і зброю, за життя і смерть. Вони завжди з нами. В болоті і в голоді. Коли воєнне щастя відвернеться від сотні, вони за те відповідають. Їх кудись забирають. Коли все в порядку, інші дістають за них відзначення. Коли приходить черга, гинуть так само як ти, селепку, і ніхто його не згадає – як і тебе. Його, фронтового старшину, невідомого вояка великих воєн…»
На цьому буду завершувати. Справді щиро рекомендую книжку усім, особливо бойовим побратимам і посестрам.
Володимир Бірчак,
керівник академічних програм ЦДВР, молодший сержант ЗСУ
