З життя цього чоловіка можна було б написати цікавий роман про долю української людини у ХХ столітті. Як і чому він став Єнсеном? Чому приховував і на еміграції, хто він і звідки?
Більшість свого життя Леонід Едвардович Пархомович прожив під «справжнім» прізвищем Єнсен – прізвищем-оберегом від хижих мисливців на непокірні душі, прізвищем-легендою. Милу і прекрасну версію він вибудував про свій шведський родовід у славетному романі «1709», дія якого розгортається на Полтавщині. Наштовхнули його на це шведські могили над Сулою, на які він бігав школярем, а може, й забирався на них з дідусем. Згадував Леонід ці могили й у новелі «У вишневій країні», змальовуючи портрет своєї сестри Валентини в образі Аглаї: «Вона висока і струнка, колись, раніше була б із неї темноока дівка, що стереже вночі шведські могили біля Ромна – міста історії і ромашок…». Свої твори підписував геонімом Полтава, що натякав на його малу Батьківщину. Вже після смерті Леоніда Полтави, публікуючи його листи, письменник-полтавець Дмитро Нитченко (1905–1999) писав, що «прізвище Полтава, певно, було його псевдо. Він ніколи не розповідав про точне місце свого народження…». Не так давно знайшлися документи справжнього Леоніда (їх зберегла двоюрідна його сестра по батькові – Елеонора Гаїк): копія атестата про закінчення середньої школи, виписка з метричної книги, довідка про освіту батька, повідомлення НКВД про трагічну долю Леонідового батька – Едварда Адамовича.
Тепер ми бачимо, що обране прізвище-легенда вберегли Леоніда від фатального кінця. Довго залишався незнаним у рідному краї, але його творчий доробок був високо оцінений за межами України. Він уже ніколи не повернувся на Батьківщину, хоча усіма своїми думами, творчістю, життям прагнув до неї.
Народився Леонід 24 серпня 1921 року у с. Вовківцях Роменського повіту Полтавської губернії в родині Едварда і Любові Пархомовичів. Батько був лікарем-хірургом, надзвичайно інтелігентною і порядною людиною. Спогади про батька, якого Леонід тепло називав «мій вчителю», «лікарю мій», «незабутній» вилилися у поезії «Лист батькові»
… Ми не рвались удвох ніколи
Від Дніпра свого – в далечини :
Ти в лікарню, а я – до школи,
Ми трудом любили Вітчизну…
Мати працювала вчителькою, це була розумна і вольова жінка, мудра наставниця. Мав Леонід і сестру Валю, яка закінчивши медучилище, працювала, а пізніше тяжко захворіла і померла. Хлопець відмінно навчався, багато читав, писав вірші. 1938 року Леонід вступив до Ніжинського учительського інституту, а десь через тиждень забрали його батька. Через три тижні його розстріляли, а реабілітували аж 1959 року. Леонідові довелося заробляти на життя, демонструючи вечорами фільми. Як же юнакові пощастило закінчити інститут? Є думка, що за нього заступився Максим Рильський (1895–1964), дізнавшись про сімейні обставини. Леонід бував у Рильського вдома і на дачі, листувався з ним і все життя пам’ятав дружні уроки. Присвятив йому ряд віршів, а на смерть свого дорогого вчителя, (будучи уже в еміграції), написав, повну щемливого болю «Баладу про п’ятого лебедя»:
Серця схилились, мов сумні знамена.
І я, твій учень, музикою болю
Пронизаний…
Мій старший друже, батьку мій Максиме, –
Я лісом Голосіївським ридаю…
Запалала над світом Друга світова війна…Шевченків напис на роменському пам’ятнику «І оживу, і душу вольную на волю із домовини воззову» вселяв восени 1941 і зимою 1942 років в серцях патріотичної молоді, до якої належав і Леонід Пархомович, надію на відродження незалежної України. Патріотичну ідею принесла в Ромен одна з похідних груп ОУН із Західної України. Галичанин Остап говорить юнакові: «Ідея власної держави – найвеличніша з ідей, з нею перемагають сотні тисяч». Коли підпілля попало під загрозу розгрому німецькими нацистами, Остап радить юнакові залишити місто і рятувати не себе, а талант. «Талант не твій. Справжній талант – народне добро». Він потрапив на поїзд, який віз молодих земляків на примусові роботи до Німеччини і опинився в Берліні. Тим же шляхом прибули туди і інші члени оунівської «двадцятип’ятки». Згадуючи події 1941–1942 рр. у Ромні, Леонід написав пізніше:
І тебе, мій Остапе, друже,
Що зі Львова прибув у Лубні,
Що приніс в незасіяні душі
Синьо-жовтої квітки вогні, –
Пригадай, як збирали зброю,
Як виводили: «Не пора»,
Як сказав: «Ми німецькі розбої
Охолодим водою Дніпра»! …
Пригадай, пригадай, Остапе:
Воронням зліталось гестапо,
Та зуміли ми іхній слід
На Сулі запустити під лід.
Ще й лишити напис на дверях,
Голосний, наче стріл: Бандера!
До Німеччини Леонід потрапив як остарбайтер. Йому було заледве двадцять:
Крізь тунелі, що звались ніччю,
Ми виїздили в середньовіччя,
Під зухвалі готичні шпилі.
У вагонах – слов’яни й коні,
І в дочепленому вагоні –
Тонни київської землі…
Він звідав смак табірного хліба – звезена з різних країн молодь жила в обплетених колючим дротом таборах і охоронялася, як в’язні у тюрмах. Народжувалися «гіркі» рядки:
Мій любий краю, ти в мені
Гориш кривавою зорею.
В незрозумілім чорнім сні
Іду без тебе я землею.
В цих рядках було почуття, але було мало майстерності. Але за Леонідом, незважаючи на молодість, уже була біографія. Як була вона в інших поетів-полтавців, з покоління Другої світової війни (Олегом Зуєвським, Леонідом Лиманом, Михайлом Ситником, Григорієм Вишневим). За цими юнаками були бої, полон, голод, концтабори, бажання хоч чимось допомогти своїм:
Пізнавались закони бою.
І хоча я не був у двобої –
Не тинявся і між глядачів:
В мить відправки, зриваючи штампи,
Голіруч я роздавлював лампи
Засекречених приймачів.
Леонід має винятково важливі заслуги перед еміграційною організацією українських письменників поза Україною, що постала в Німеччині під назвою МУР (Мистецький Український Рух). Разом із полтавцем Леонідом Лиманом вони викрали український шрифт із радянської окупаційної зони і привезли його в один із таборів переміщених осіб. За словами ідеолога МУРу Юрія Шереха (1908–2002), пізніше професора-філолога Юрія Шевельова, Леонід Полтава був людиною не просто кмітливою, в його голові з’являлись найнеймовірніші плани й ідеї. Шерех назвав Леонідів «винуватцями змін», «янголами мети». Завдяки зухвалому наскоку, геройству молодих полтавців Баварія перетворилася в оазис українського національного життя всієї спустошеної, вкритої попелом і руїнами Європи:
І коли закривавленим квітом
Перемога знялась над світом,
Не пішов я до рідних піль…
Не суди мене, батьку, суворо.
Я наваживсь у власне горе
України ввібрати біль.
Ген на Захід мої лежали
Еміграції чорні шпали…
1946 року вийшла перша збірка Леоніда «За мурами Берліну», до якої ввійшли поезії часів війни. Йому тоді виповнилось 25 літ. Видатний поет Юрій Клен (1891–1947) відзначав: «Такою формою і змістом довершеного вірша ми не знайдемо ні в кого з молодих поетів». Найкраще окреслює збірку поезія «Хто ми?»:
Хто ми? Живими поховані?
Написані нами симфонії
Вестимуть вперед покоління?!
Ще один із штрихів до характеру Леоніда. Як писав класик: «Блажен, хто змолоду був молодим!». Саме таким молодим був у німецький період свого життя Леонід Пархомович, який вже нарікся Єнсеном і Полтавою. Про його романтичні пригоди і про карколомні амурні сюжети ходили легенди. Він «високий, стрункий, балакучий, приємний…» (за спогадами письменника-полтавця Дмитра Нитченка), здається, і створений був для того, щоб зачаровувати прекрасну половину людства і писати для неї вірші.
Друга, маленька збірка з 12-и віршів, «Жовті каруселі» вийшла 1948 року в Західній Німеччині, присвячена людині взагалі, її долі і несправедливостям світу.
1952 року побачили світ «Українські балади», одну з яких «Перемога», автор з вірою у майбутнє України присвятив своєму вчителеві, поетові Євгену Маланюку (1897–1968):
Загрузали чужинні гармати
У наш престарий чорнозем.
І ридали полум’ям хати,
І кричали: – Ми живем!
Так багато було батиїв,
Крови й мотузів на гіллі,
Але з гір не зійшов наш Київ,
І Дніпро не пропав із землі!
Після Німеччини Леонід Полтава жив кілька років у Парижі, потім у Мадриді, очолював український відділ Іспанського радіо, далі була робота на радіо «Свобода» у Мюнхені. 1958 року переїхав до США, де працював в українській редакції радіо «Голос Америки». За океаном вийшли у нього ще чотири поетичні збірки, як погляд на Україну з різних точок земної кулі. Одна з них «Біла трава» (1964).
Ця книга мала в творчій біографії Полтави принципово важливе значення – вона стала його книгою відкриттів, книгою власного голосу. В ній до читача заговорив зрілий, цілком сформований поет. Щоправда, далі він ще не раз зриватиме голос, втрачатиме здобуті вершини.
За порадою Тодося Осьмачки (1895–1962) спробувати себе в прозі, Леонід написав ряд оповідань і повістей. Зокрема, «Над блакитним Чорним морем»: репортажна повість для молоді – оригінальний твір, головною темою якої є революційні і контрреволюційні події в Україні в 1917–1922 рр. Твір написаний на основі документів та розповідей учасників і очевидців тих подій.
Письменник зазначив, що повість про «власне безголов’я у 1917–1920 рр.», про те, що «не вміли будувати власної держави, опинились у чужих руках». Молоді українці, переймаючись долею рідного краю, вирішують іти іншим шляхом: «Ми тимчасово програли боротьбу. Берімся за навчання. Ми збудуємо Україну знаннями! Є багато доріг, як здобути намічену ціль, нашою дорогою тут буде наука».
1955 року в Мюнхені побачила світ пригодницько-фантастична повість «Чи зійде завтра сонце?». Події в ній розгортаються на початку третього тисячоліття, тобто, в теперішній час. Яким же тоді уявлялося наше життя молодому емігранту Леоніду Полтаві?
Радянський Союз розпався, на його території виникли нові незалежні держави, серед них і Українська Народна Республіка. Дуже цікава деталь: до складу України входить і Крим. Великого поширення набувають новітні технології. Але не все так добре у світі. Панує жорстока енергетична криза. Сюжет розгортається навколо винаходу українського вченого з Канади, який пропонує атомним електростанціям працювати на піску, без застосування урану.
Бачите, наш земляк, на п’ятдесят років вперед зумів досить точно розгледіти деякі обставини нашого сьогодення.
Незадовго до смерті поета вийшла збірка поем останніх десятиліть під назвою «Профілі». Зупинимось на одній із них, найбільш значимій. Не одне століття Іван Котляревський сміховою стихією «Енеїди» веде українців до прозріння. Щоб «започаткована ще Котляревським українська «Енеїда» ніколи не завмерла», Леонід Полтава 1955 року видрукував «Енеїду модерну», поему-епопею, оригінальну своїм задумом і змістом. В ній автор зображує лаврського ченця-іконописця, який у Києві, за часів Ярослава Мудрого, малював ікони. Проте помер, не закінчивши, і пізніше, через кожні триста років, оживав, розшукував ікону і продовжував працю над нею.
Поет майстерно описав кожну добу, в яку іконописець вставав із могили і мандрував Україною, шукаючи твір, і знаходив його. Останній раз він оживав у часи Другої світової війни, і поема сповнилась критикою тогочасних жорстоких обставин. Гуманно звучить тривожний голос поета – його заповіт нащадкам:
Людино, – йди, будуй під небо,
Горами й долом колиши,
Лише пильнуй, чи є ще в тебе
У грудях місце для душі?
Почуття любові до рідного краю – серед позитивів поеми. Вона виявляє багатий внутрішній світ автора, обізнаність у філософії, історії:
Прекрасна наша Україна,
Та хочуть всі її краси!
Леонід Полтава впевнений:
Ще будуть зміни в Україні,
Ще будуть битви зуб-за-зуб, –
Аж доки в сонячнім промінні
Над вічним Києвом тризуб
Не здійметься! Автор поеми сподівається, що його
На чужині Леоніда переслідувало почуття розпачу, каяття, жалю, що залишив рідні місця:
Краще все ж було б загинуть
від сліпої кулі брата
Та загинуть в Україні, –
У незгинутій Землі!
1943 року в Берліні під зливою бомб йому пригадувався мирний обід на затишному українському баштані, в Римі серед паломників ввижався Сковорода. Подорожуючи по Алясці, Леонід шукав слідів українського поселення, а знайшов ікону пензля маляра-полтавця Володимира Боровиковського, привезену з України.
Багато на світі є гарних країн,
І мов, і народів… Та нині
Одній ми складаєм найнижчий поклін
За те, що не хоче згинати колін, –
Прекрасній своїй Батьківщині – Нескореній Україні!
Мрія повернутися в Україну «після тяжких блукань у світі» не полишала письменника. Леонід Полтава у прозі, поезіях співав «своїй землі осанну».
Цю любов до своєї Батьківщини, бажання на крилах пісні полетіти додому відзначили і чужинці. У «Американській Антології Поезії», виданій 1988 року, серед сучасних поетів Америки подано і Леоніда Полтаву. Вміщено його портрет, коротку біографію та його поезію з висловленим у ній бажанням, щоб вона летіла в Україну (ця пісня з музикою К. Кукловського записана на американській платівці англійською мовою).
Волею Божою народився Леонід Полтава 24 серпня, у день, про який мріяв усе життя – в день Незалежності України (до якого не дожив трохи більше року). Про це зворушливо і зримо написав він у поемі «Обжинки»:
Україно, на твої обжинки
Ще душа поета прилетить!
Він передчував, він уже бачив її вільною. Літературознавці відзначають надзвичайно широкий діапазон і плодовитість творчості Леоніда Полтави. Наприклад, Вадим Лесич, поет, есеїст характеризував його так: «Талановитий, хоч розпорошений на кілька жанрів, життєрадісно стверджений Леонід Полтава…»
Він видав 29 книжок для дорослого читача, з них 9 збірок поезій, 6 окремих поем, 9 книжок прози (серед них історичний роман «1709» про добу гетьмана Івана Мазепи, до речі, цей роман влітку 2016 року перевидано зусиллями голови Полтавського обласного товариства «Просвіта» Миколи Кульчинського за фінансового сприяння товариства української мови в Чікаго (США), зокрема родини Боднаруків – пані Віри і пана Богдана. https://bit.ly/2WFI3O7
Вагомим внеском у драматургію стали лібрето до опер «Анна Ярославна» та «Ольга Київська». Опера «Анна Ярославна» (муз. А. Рудницького) була поставлена 1996 року і пройшла з великим успіхом в Київському Національному театрі опери і балету. Яскравим талантом позначені твори для дітей: численні вірші, казки, поеми, лібрето до оперет («Лис Микита», «Лісова царівна», «Мавп’ячий король», «Лисячий базар»). Відомі його історичні оповідання для дітей – збірка «Маленький дзвонар з Конотопу», «Абетка з історії України». Леонід Полтава видав 20 ілюстрованих дитячих книжок і цим утвердив своє ім’я як одного з найкращих письменників для дітей і молоді. Його твори широко розійшлися й мали велику популярність. Вони легкі, зрозумілі, мелодійні, а головне, виховно-патріотичні, змістом – близькі дитячій душі й насичені чуттям і любов’ю до України.
Дещо з поетових творів уже видано в Україні, чимало передруковано у газетах і дитячих журналах. Частина його віршів покладена на музику. Серед них визнані такі: «Пісня про Київ» (муз. Потапенка), «Лети наша пісня крилата» (муз. Кукловського), «Тисячоліття хрещення України» (муз. Соневицького) та інші. Леонід Полтава був автором-упорядником антології української поезії «Слово і зброя”, присвяченої УПА і визвольній боротьбі
1942–1967 рр. (Торонто, 1968).
19 квітня 1990 року після піврічної важкої недуги (раку легенів) за словами поетеси Ганни Черінь (1920–2016), «відбило останній ямб страдницьке серце Л. Полтави». У вірші-присвяті «Поетові» вона певна, що створене талантом її друга «піде в віки», що «слава дожене його, і на чолі стражденного Поета Сувора Вічність лаври покладе».
Поховано письменника на православному цвинтарі-пантеоні в Бавнд Бруку, де через сім років відбулося урочисте освячення пам’ятника на могилі великого сина українського народу, який живучи в різних країнах, горів любов’ю до рідного краю. Американська земля стала вічним пристанищем для ще одного щирого українця, а Україна в третьому тисячолітті пошанувала його.
11 вересня 2002 року у рідному селі письменника відкрито меморіальну дошку на фасаді школи, в якій він навчався, одну з центральних вулиць рідного села названо його іменем, створено меморіальний музей. У цих заходах взяли участь дружина Л. Полтави Галина Єнсен та донька Дарія Дика. Щороку молодь села надсилає букет волошок з рідної землі на могилу свого земляка.
У 2016 році в межах декомунізаційних процесів у Полтаві з’явилася вулиця на честь Леоніда Полтави, а цими днями у Ромнах відкрили меморіальну дошку.
Надія Требіна, провідний бібліограф-краєзнавець, Полтавська обласна бібліотека для юнацтва імені Олеся Гончара
