Російські бомби й ракети, які вранці 24 лютого 2022 року впали на українські села й міста, поставили обов’язок кожному громадянину нашої держави: бути на війні проти одвічно оскаженілого ворога!
Зрозуміло, що воїни наших Збройних Сил першими зустріли свинцем непроханих гостей з півночі й зі сходу, котрі сподівалися вже через три дні провести свій парад перемоги на Хрещатику в Києві. До наших кадрових військовиків одразу ж долучилися тисячі й тисячі добровольців, які зі всіх регіонів країни негайно відправлялися на передову. Туди ж кинулися багато українців з діаспори… А на загрозливих місцях організовувалася територіальна оборона, яка не просто зупиняла ворога, а й захоплювала ворожі танки, як це вдавалося полтавським фермерам.
Поряд з цим необхідно було забезпечувати воюючу армію – зброєю, пальним, продовольством. Тож до активної участі у війні доєдналися робітники й хлібороби. Вибухнув потужний волонтерський рух…
Особлива місія випала на долю української жінки – рятувати дітей. Тож через наші західні кордони до країн ще незагроженого реальною російською агресією Європейського Союзу потягнулися величезні потоки наших біженців.
Ті ж, хто залишався на неокупованих теренах, мали свою місію – продовжувати життєдіяльність країни, допомагати фронту. Водночас, узявши на озброєння заповіт Великого Кобзаря – «Борітеся – поборете!», – прийти 9 березня до його пам’ятників по всій Україні й звірити напрямні цього його наказу з реаліями. І знайти своє місце в цій війні проти одвічного московського ворога.
Автор цих рядків з огляду на свій вік, знання й досвід, усвідомив необхідність власного самовираження історичними фактами в роз’ясненні української правди, оскільки москва з перших хвилин агресії розпочала брутальну пропаганду проти права українців бути нацією й господарем на предківській землі.
І слово правди має нагадувати не тільки про нашу справжню історію, а й аналізувати власні помилки в минулому. Що дуже важливо, маємо нарешті відвіяти полову легендарності з багатьох історичних осіб, яких імперія підносила як наших народних героїв, бо ж працювали на її інтереси, раз-у-раз встромляючи ніж у спину українській державності.
Особливо ж у цей важкий час ми зобов’язані нагадувати і демократичному Заходу про його історично традиційну неувагу до українського питання. І прийшов той час, коли необхідно повторити сказане в грудні 1920 року фінським дипломатом Германом Гуммерусом: «І як колись знов скине Україна чуже ярмо, то вона, певно, пригадає собі, котрі-то народи і держави в тяжкий час були їй приязними, а котрі ворожими».
Тож сьогодні маємо назвати всіх, хто дурив нас у 1994 році, відбираючи атомну зброю, яка могла б бути гарантом нашої державності й не допустила б чергового геноциду українців. Якби лідери тих країн з 20 лютого 2014 року говорили до всього світу про свою помилку двадцятирічної давності й закликати його допомогти Україні сьогодні, то не лилася б українська кров сьогодні. Водночас рішучішими були нинішні керманичі світової демократії.
У той же час пересвідчуємося, що українці здатні на черговий героїчний здвиг, і це для нас Велика Українська народна війна!
Природно, вона буде детально аналізуватися після нашої перемоги. Але перебіг бойових дій на російсько-українському фронті, ставлення до цього міжнародної спільноти, порівняння її позиції сто років тому й нині змушує автора регулярно братися за перо, аби висловлювати свої думки щодо поточної ситуації.
Треба сказати, що ними цікавляться в багатьох країнах, особливо серед української еміграції. Мої публікації передруковуються різними засобами масової інформації, що сприяє поширенню правди про Україну та її історію.
Володимир Сергійчук
