Юрій Щур
Досліджуючи історію діяльності Організації Українських Націоналістів на Наддніпрянщині під час німецько-совєтської війни, невільно задаєшся питанням: чому у 1941 році українці, які пережили Голодомор та репресії не стали єдиним багатотисячним фронтом у боротьбі за незалежність України?
Найбільш «звичне» пояснення ситуації полягало у винищенні комуністичною партією та її репресивно-каральним апаратом у 1920-1930-х роках активних українців, які могли стати основою для самостійницького руху. Та, разом із тим, підсовєтська Україна не була пустелею й тут проживали ті, хто вцілів у горнилі большевизації. Здавалося б, база для розгортання руху була… Відповідь на ці питання дає книга культуролога з Дніпра Ірини Реви «По той бік себе: соціально-психологічні та культурні наслідки Голодомору та сталінських репресій», що побачила світ 2019 року у київському видавництві К.І.С. за підтримки Українського інституту національної пам’яті.
Попри орієнтованість книги на історичні події, вона значною мірою розкриває наше сьогодення. Ірина Рева, вміло використовуючи міждисциплінарний підхід, проводить чітку лінію кожної описуваної події, від передумов до перебігу і (що найголовніше!) – наслідків. Зокрема, аналізуючи вплив совєцького геноциду, страти голодом українського населення, вона зауважила, що одним з прямих наслідків Голодомору став «смисловий вузол»: українська мова та культура = голодна смерть. Він утворився внаслідок збігу обставин, коли завершення Голодомору співпало із швидким згортанням українізації та стрімким розгортанням репресій проти «українських буржуазних націоналістів». Таким чином, страх смерті від голоду несвідомо переносився на ситуацію, пов’язану з відродженням та функціонуванням української мови та культури.
Психологічними наслідками Голодомору стали катастрофічне зменшення життєздатності та життєстійкості українського народу, нівелювання рис, які визначають суб’єктність особистості, таких як людська гідність, національна гордість, сміливість, ініціативність, наполегливість тощо.
Більше того, в процесі формування «homo soveticus» (людини совєтської), деструктивної трансформації зазнавало власне «Я» особистості.
Ірина Рева зауважила, що соціальна, фізична та культурна ізоляція, знищення колективної (родинної та національної) пам’яті, вимушена самоізоляція призводили до відчуження особистості від автентичних спільнот.
Деформувалися суспільна свідомість та національна самосвідомість й втрачалися інтегруючі сегменти історичної пам’яті українського суспільства. Все це призвело до ослаблення особистості, розбалансування суспільних зв’язків, що полегшувало завдання комуністів сформувати нову радянську ідентичність.
З огляду на такі речі, вже не викликає здивування, що під час німецько-совєтської війни жителі України надавали перевагу тактиці стороннього споглядача за подіями, зосередившись на власній глобальній проблемі – вижити. Таку модель поведінки їм диктував страх. В книзі Ірини Реви актуалізована й ця проблема, що знайшло своє відображення у змістовому наповненні окремого розділу, який присвячений страхові, як деструктивному фактору у житті сучасного українського суспільства. Наслідком Голодомору став «багатоликий» страх: дії, влади, змін (фатум); голоду та злиднів (проблема міри); смерті («синдром уцілілого»); покарання (конформізм та подвійні стандарти); відбутись (алкоголь, наркотики, втеча у віртуальний світ).
Загалом, книга дослідниці з Дніпра дає чіткі відповіді на питання: що ж відбувається з Україною та з нами сьогодні? Це відбувається через осмислення подій досить нещодавнього минулого. Через усвідомлення саме геноцидного характеру совєтської влади. Через подолання страху й комплексів, які й далі знищують не лише окрему людину, а цілу націю.
Лікар, який є справжнім фахівцем своєї справи, перш ніж почати лікування, ретельно вивчає історію хвороби пацієнта. Перед нами історія хвороби української нації, а отже й надія на отримання нарешті рецепту для зцілення й подолання недугу.
