У видавництві «УВС» щойно побачила світ збірка творів професора Івана Вовчука «Конвульсії імперії». Пропонуємо увазі читачів передмову до неї.
Ред.
Друга половина ХХ століття, відлік якої починаємо після завершення чергового світового поствоєнного перерозподілу територій та сфер впливу, для багатьох сучасників виглядала мирною та благополучною. Після двох глобальних мілітарних протистоянь, багатомільйонних жертв, небачених до тих пір руйнувань, людство, немов би, вирішило взяти паузу, пригасити конфлікти, застановитись над помилками, які призвели до катастроф і зберегти, бодай на якийсь час, своєрідний статус-кво у світовому правопорядку.
Проте, вже у 1946 році беззаперечний лідер думок свого часу, герой війни і коваль перемоги над нацизмом сер Вінстон Черчилль, у своєму знаменитому виступі у Вестмінстерському коледжі, застеріг цивілізований світ щодо реальності загрози московської агресії і тиранії. Колишній прем’єр-міністр Великобританії вперше заявив про те, що «якщо перед війною ми не змогли зупинити Гітлера, то тепер потрібно зупинити Сталіна і Совєтський Союз».
І хоча цей виступ Черчилля вважається, окремими експертами, неофіційним проголошенням початку «холодної війни», далеко не всі хотіли бачити і визнавати жорстку і болючу правду. Вигідніше було надягнути, нехай і не рожеві, але посттравматичні окуляри і сконцентрувати увагу на творенні хитких конструкцій міжнародного балансу миру, на відбудові економіки, захисту прав трудящих і моделюванні світлого майбутнього у формі комфортної бульбашки.
У 1948 році відомий англійський письменник Джордж Орвелл завершує написання свого чи не найвідомішого роману-утопії «1984», у якому ілюструє оманливість світового самозаспокоєння. Не так в іронічній, як у застережній формі він описує роботу вигаданих міністерств правди, любові, миру і достатку, а насправді – тоталітарної системи, дуже подібної до тієї, яка встановилась на території одного з переможців в останній війні – більшовицької імперії.
Виявилось, що загроза нікуди не зникла. На карті світу залишилась величезна імперія зла, яка стала постійною загрозою для цивілізованого світу та міжнародної безпеки, брязкаючи зброєю, зокрема – атомною, і можливістю розпалювання «третьої світової», яка продовжувала знищувати народи, організовуючи голодомори і геноциди, реалізуючи програму «старшого брата» по відношенню до поневолених націй.
Три кити, на яких засновані і тримаються імперії: мечі, тюрми і міфи або ж поневолення, страх і пропаганда. Усі вони були притаманні і для більшовицької системи утримання влади, як, у свій час, для московського царства чи, під сучасну пору, для путінської Московії. Цього часто не хотіли бачити і визнавати, та й, зрештою, продовжують так чинити й надалі, окремі представники цивілізованого світу. Натомість, вони вигадували сотні причин і пояснень, намагаючись виправдати або ж обґрунтувати зло, яке несе у собі Росія, не розуміючи, що будь які спроби умиротворення, задобрення, демократизації чи дресерування московського ведмедя ніколи не матимуть і шансу на успіх.
І в цьому контексті, суголосно до застережень Черчилля та передрікань Орвелла, одразу ж після завершення війни, виступили провідні діячі організованого націоналістичного руху та ідеологи українського націоналізму. Мандат для проголошення позиції, першочергово, їм надавав той факт, що на українських теренах ще тривало збройне протистояння між національно-визвольним рухом і червоним Кремлем, а, отже, антиімперська, антиколоніальна визвольна боротьба не завершилась. Більше того, ще влітку 1944 року була сформована Українська Головна Визвольна Рада (УГВР) – координаційний центр українського революційно-визвольного руху, а перед тим, у листопаді 1943 року, з ініціативи Організації Українських Націоналістів (бандерівців), було проведено Конференцію поневолених народів Європи і Азії, яка заклала початок Антибольшевицькому Блоку Народів (АБН), реорганізованому для боротьби поневолених народів проти червоної імперії у 1946 році.
Багатолітній очільник АБН, провідний діяч та ідеолог організованого націоналістичного руху Ярослав Стецько став одним із перших, хто публічно виступив за об’єднання зусиль всього цивілізованого світу щодо підтримки боротьби поневолених народів і розвалу більшовицької імперії. В процесах знищення кремлівської «тюрми народів» головну роль Ярослав Стецько відводив саме Україні. «Україна повинна стати тим найбільшим, головним важелем, який має розвалити останню світову імперію, ганебну систему поневолення сотень народів – Росію», – наголошував він у своїх працях. – «Розвиток історії пішов не імперіалістичним шляхом. У висліді Другої світової війни, – писав Стецько, – зникли всі західноєвропейські імперії. Імперіяльний принцип організації світового ладу поступився переможному національному принципові… Тому Україна, як сила, що підважувала найбільше останню імперію, стала у другій половині ХХ ст. «революційною проблемою світу». Стецько постійно підкреслював хибність західноєвропейської політики, яка хотіла розв’язати проблему Східної Європи таким чином, що віддавала її на поталу московській «антиєвропейській, євроазіятській, руїнницькій» імперії. Така політика, на думку Стецька, вела до надмірного зростання сили Московщини і, як результат, становила небезпеку для стабільності і свободи у самій Європі.
Міттенвальд, 1947 рік. Поминальні збори жертв Голодомору. Іван Вовчук поруч зі Степаном Бандерою. Також при столі Ярослав і Слава Стецьки, письменник Василь Барка, Богдан Кордюк і професор Кононенко.
Чимало засторог щодо більшовицької імперської загрози висловлювали у своїх публікаціях, виступах та інтерв’ю для західної преси й інші провідні діячі ОУН (б), зокрема Степан Бандера та Степан Ленкавський. Проте, одним із найбільш послідовних та фахових критиків московського імперіалізму під червоним прапором був Іван Вовчук – багатолітній соратник Бандери, віце-президент УГВР, голова Організації Оборони Чотирьох Свобід України.
Мисливець за міфами
Івана Вовчука можна сміливо називати безкомпромісним руйнівником імперських міфів Москви. Дослідження та викриття загарбницької, підступної, часто, гібридної колоніальної політики Кремля проходить багряною ниткою через усю його публіцистичну творчість.
Саме Іван Вовчук, в рамках своєї доповіді, виголошеної на Другому Конгресі СКВУ, вводить у публічний обіг поняття великоруського расизму – нетерпимості до права на свободу і власне державницьке життя інших націй, яке віднедавна закріплено в українському законодавстві під назвою «рашизм». Навесні 2023 року, через рік після початку повномасштабного вторгнення і через п’ятдесят років після виступу Івана Вовчука, Верховна Рада України ухвалила Постанову «Про використання політичним режимом російської федерації ідеології рашизму, засудження засад і практик рашизму як тоталітарних і людиноненависницьких». Термін, яким багато українців неформально називали російську владу і який осмислив Іван Вовчук, відтепер є частиною українського законодавства.
Одним із перших рашистських міфів, які Іван Вовчук виводить на чисту воду, є твердження московських імперіалістів про екзистенційну «тягу» поневолених народів, зокрема українців, до «великого русского народу», до «старшого брата», щоб, опираючись на цей постулат, «заперечувати можливість розвалу царської росії в національних революціях і стерти в пам’яті народів завойовницьку та окупаційну політику большевиків при оперті на русскій нарід». «Великодержавний большевизм (читай – імперіалізм) ніколи не мирився з розвитком національно-політичної свідомості не-русских націй, включених в колоніально-імперський комплекс СССР, – наголошував Іван Вовчук. – Властиво, це колоніально-імперське твориво, – найбільший парадокс ХХ століття, і видумане було большевиками на те, щоб урятувати імперію від розвалу на національні держави».
Характеризуючи московітів, Іван Вовчук часто свідомо вживав поняття «русский нарід» або ж так звані «русскіє», адже, як історик, добре розумів проблематику етногенезу і походження мешканців північних боліт, які відбувались на основі взаємодії угро-фінських і тюркських народів, препарованій вкраденою історією Руси-України. Власне, тому і стверджував про цілковиту штучність цього поняття, не кажучи вже про спроби більшовицьких вождів створити на основі нього ще страшнішого мутанта – «совєтський народ».
Дуже влучно про цю проблематику нещодавно висловився Інязор ерзянського народу Сиресь Боляєнь, який підкреслив, що етногенез – складний процес, який не підкоряється указам Путіна. Так само, як і не підкорявся він переписуванню історії в часи Петра І і Катерини ІІ, не піддавався на дешеві більшовицькі трюки і вперто не вписувався в основні імперські конструкції.
То ж про яку «тягу» тисячолітньої української нації до такого гібридного утворення, як «русскій народ» могла йти мова? Не варто шукати відповіді на це абсурдне питання. Набагато важливіше задуматись над тим, а хто насправді оті міфічні «русскіє»? Чи існують вони взагалі, чи, подібно до марсіан, несуть перманентну загрозу людській цивілізації, але насправді то їх і немає?.. Бо запитайте, навіть сьогодні, в час тотального зомбування мешканців так званої російської федерації, пересічного її громадянина про його походження. Там точно знайдеться щось від мокшан, щось від ерзян, від татар, башкир, і, звісно, десь і від українців. Але, у підсумку, відповідь буде прогнозованою і передбачуваною – «Ми – русскіє», без жодних притомних аргументів.
Для цього «наріду-набріду» з хворобливою манією величі, для цих асимільованих, без роду й племені людців, для цієї штучної, з необґрунтовано великими імперськими амбіціями держави, Іван Вовчук запропонував власну назву – ханат, поєднавши у ній золотоординське походження, східну деспотію, варварську тиранію та її мертвонароджену візію «єдінодєржавія і самодєржавія». «Після відновлення большевиками імперського комплексу, в який силою зброї включено українську державу, – наголошував Вовчук, – ведеться боротьба двох протиставних сил: московсько-большевицького великодержавства і національної ідеї, – животворної сили у становленні нації. За останнє десятиліття ханат всевладної партії ЦК КПСС посилив ту боротьбу, ведучи курс наступальної політики нівелювання нерусских націй, щоб злити їх з русским народом. Перед вченими і науковими силами імперії поставлено вимогу: довести історичну «закономірність» відмирання націй за зрілого соціалізму».
«Московити – неперевершені майстри фальсифікації історії», – переконував Іван Вовчук у своїй статті «Повертається вітер на круги своя». Тоді він ще не міг точно передбачити усі майбутні штампи кремлівської пропаганди, але тезу про «адін народ» розбивав вщент! Так само, як і зривав маску із кагебістсько-більшовицького псевдорелігійного утворення під маркою «русской православной церкві», приділивши цій темі цілий ряд публікацій у «Віснику ООЧСУ».
Першочергово Іван Вовчук звертав увагу на міф про «боротьбу совєтської влади із релігією». Вказуючи на численні злочини та репресії більшовиків проти церковних діячів та вірян в Україні, він правомірно зауважував, що на території, де панувало московське «православ’я» склався непорушний союз між церковною і світською владою. Опираючись на багатолітні традиції ще царської Росії, церковна структура знайшла спільну мову з «більшовицькими антихристами», а вони, в свою чергу, чітко усвідомлювали як, де і коли можна використовувати духовні «скрєпи» для формування означеного вище імперського рашизму.
Саме РПЦ, як дисциплінований підрозділ КГБ, а згодом і ФСБ, стала промоутером розповсюдження і утвердження так званого «русского міра» і формування доктрини великоросійського месіанства. «Антирелігійна барабанщина в урядових і партійних органах преси ще має місце, – зауважував у своїй статті «На чорносотенських стезях» Іван Вовчук, – але вона не впливає засадничо на політику московської церкви, яка при підтримці партії і уряду змагається за вселенськість. Що церква стала потрібною імперії в її далекосяглій і розрахованій на довшу мету зовнішній політиці, як і в обороні від націоналізму – внутрішній, то річ безспірна вже».
В іншій публікації – «Відносини унормовано» Вовчук вказує на те, що московське православ’я «завжди було духовною підвалиною імперськості, спираючись на яку, влада консолідувала завойовані області і народи в імперському казані, а москалів привчала бачити в собі посланників вищої, неземної сили».
Щодо останнього наративу, то Вовчук вказує на тяглість ідеї великоросійського месіанізму, починаючи від закомплексованих московських царів, продовжуючи гнилою достоєвщиною, на основі якої «розвивалась і міцніла імперська духовність, в атмосфері якої визрів сучасний большевизм». «Московський большевизм (комунізм) явище національне, він спирається на традиціях московського царства, – переконливо стверджує Вовчук. – Тільки завдяки цим традиціям більшовики змогли накинути диктатуру, так подібну до царської. Як колись ісповідування істинної московської православної віри визначало приналежність до царства московського, так нині приналежність до совєтської Росії визначається ісповідуванням ортодоксальної комуністичної віри. Месіанізм – найхарактерніша прикмета для московської ідеї. І він невід’ємний від большевизму».
Не оминає полтавчанин Вовчук і одного з найстрашніших більшовицько-імперських міфів про причини Голодомору в Україні в розрізі стихійного лиха. У двадцяті роковини великої трагедії він публікує статтю «Облога України», у якій, на підставі економічного аналізу, переконливо доводить думку про те, що єдиною справжньою причиною Голодомору була ретельно пропланована Кремлем політика геноциду проти українського селянства, як осердя нації. Вовчук спростовує усі тези більшовицької пропаганди про неврожай, посуху чи плани щодо надмірного експорту зерна, наголошуючи на тому, що саме «імперська арифметика» розподілу урожаю спричинила трагедію. А впроваджувачами цієї «арифметики» були спеціально прислані з Московії кадри. «Ця деталь характеристична, – наголошував Вовчук, – бо вона вказує, як скрупульозно продумано наступ на українське селянство, носія українського традиціоналізму, вітальну силу нації».
Підсумовуючи роздуми про причини і наслідки трагедії, Вовчук слушно зауважував: «Помилково думати, що війна проти українського селянства, властива тільки політиці большевиків. Ні. Джерела її глибші, вони лежать в російсько-імперській ментальності, вони невід’ємні від російської імперії. Вірна своїй імперській засаді, Росія за Миколи І різала і стригла, а нова імперія Сталіна не тільки ріже та стриже, але й морить в облозі. Одна імперська суть, хоча способи здійснення її різні».
Ще одним із міфів, який розвінчав Іван Вовчук, стало твердження про існування не просто «русскіх», а «хороших русскіх», яке, в окремих середовищах, на жаль, популярне й до сьогодні. Характеризуючи тогочасних російських противників більшовицького режиму, Вовчук ніби дивиться на п’ятдесят років наперед: «Російські опозиційні рухи, при всій різноманітності, домагаються поліпшення, виправлення існуючої системи імперського комплексу СССР. Усі вони, почавши з академіка А. Сахарова і закінчуючи «Демократичною програмою народів Росії, України і Прибалтійських країн», домагаються реформ большевицької тоталітарної імперії», але не розпаду імперії зла, не творення на її просторах незалежних держав вільних націй. Суть імперського «зачарованого кола» якраз і полягає в тому, що замість поганого Сталіна прийде хороший Хрущов, замість злих Брєжнєва і Андропова появиться добрий Горбачов, а на місце кривавого Путіна засяде миролюбний Навальний. І жодного шансу для поневолених народів – українців, литовців, грузинів, естонців та інших, у свій час, чеченців, башкортів, ойрат-калмиків, якутів, чувашів чи ерзян, у наші дні.
Ретельний дослідник імперського нутра Московії застерігав від цієї пастки ще у далекому 1960 році, коли, схвалюючи проголошення Президентом США прокламації про Тиждень Поневолених Народів, водночас закликав підтримати боротьбу усіх націй, завойованих большевизмом та обмежити Московію у майбутньому до її етнографічних меж.
А останній, проте дуже важливий кремлівський міф, Іван Вовчук зруйнував власним життєвим прикладом і боротьбою в лавах національно-визвольного руху. Будучи наддніпрянцем за місцем свого народження і долучення до діяльності ОУН (б), Іван Вовчук спростував міф про те, що український націоналізм був явищем локальним, галицьким чи західноукраїнським. Полтавчанин Федір Вовк перетворився на провідного члена Організації Українських Націоналістів Івана Вовчука, зокрема, і для того, щоб раз і назавжди довести, що український націоналізм – явище всеукраїнське, яке охоплює широкий український світ на різних континентах, і яке «є єдиною ідейною силою, небезпечною для Москви, бо він протиставиться імперській політиці». Не варто забувати і про звання «Праведника народів світу», яке український націоналіст Вовчук отримав за порятунок від німецьких нацистів єврейської родини. Цей факт взагалі розриває усі московські шаблони!
Виходячи з вищеокресленого, Іван Вовчук робив однозначний висновок про те, «що московський расизм, супершовінізм і ущемлення національної гордості всіх інших народів дають протилежні наслідки, бо ніщо так не обурює народи, як образа їхньої національної гордості. Російською проповіддю підкреслюванням геніальності й величі московського народу, як опори совєтського ладу, політики з Кремля прискорюють процес мобілізації поневолених народів на боротьбу проти імперії, за визволення від «опіки» старшого брата».
Невідомий ідеолог українського націоналізму
«На північних кордонах України потрібно насипати високі гори», – образно підсумовував дослідження московської імперської загрози Іван Вовчук у своїй статті «Кого і за що судили?». Як український націоналіст він добре знав, а, головне, дотримувався заповідей Декалогу і чітко усвідомлював, чим є і де проходить одвічна грань двох світів. І мова тут йшла не про сумновідомі прикордонні захисні фортифікаційні споруди сучасності, а більше про світоглядове ідеологічне забороло перед екзестенційним ворогом.
Боротьбу на цій лінії зіткнення Іван Вовчук сприймав як власне призначення і як місію Організації, до якої належав. За словами нашого сучасника Ярослава Сватка «Життя на грані двох світів є постійним викликом для української нації, яке буде поколіннями виховувати бійців фронтиру. Це мало би бути місією ОУН, яку ніякі історичні обставини не відмінять».
Саме тому, як практик і теоретик українського національно-визвольного руху, Іван Вовчук вів непримиренну боротьбу супроти північного ворога на усіх відтинках означеного кордону, зокрема і на ідеологічному фронті, підкреслюючи, що «боротьба українського націоналізму проти імперського большевизму є боротьбою двох протиставних взаємновиключаючих сил в площині світоглядовій, політичній і соціальній – вона обіймає всі сторони життя української нації».
Поділяючи революційно-визвольні принципи, закладені у програмових документах ОУН, Іван Вовчук, як і Степан Бандера, як і Ярослав Стецько наголошував на важливості опертя визвольної боротьби на внутрішні національні сили народу. «Самостійну державу може здобути український народ тільки власною боротьбою і трудом. Сприятливий розвиток міжнародної ситуації може значною мірою причинитися до нового розгорнення й успіху нашої визвольної боротьби, але він може відіграти тільки допоміжну, хоч дуже корисну роль. Без власних змагань українського народу найсприятливіші ситуації не дають нам ніколи державної незалежності, хіба тільки заміну одного поневолення на інше. Як визволення, так і оборона самостійної України може в основі спиратися тільки на власні українські сили, на власну боротьбу і постійну готовність до самооборони», – писав Степан Бандера ніби про сучасні події і теперішню збройну боротьбу на грані двох світів.
«Політичний світ завжди кермувався тільки власними інтересами і ніколи – визволенням інших. Це останнє, коли й входило в плани, то тільки в тому випадку, коли воно послаблювало противну сторону і відкривало перспективи перемоги. Коли ж визволення народу іноді й приходить як вислід позалаштункової гри, комбінації, не оперте на чин самого визволюваного народу – то воно завжди буває не тривке й легко втрачається. Єдиною природною, правдивою й чистою є орієнтація на свій народ і його національні інтереси. Тільки на базі такої орієнтації може бути вироблена правдива програма визволення, що гарантує від зрад, обману і розчарувань. Але орієнтуватись на сили своєї нації можуть лише ті, хто вірить в неї й поважає її», – доповнює настанову Провідника ОУН і свого щирого соратника Іван Вовчук. В різних історичних обставинах, в різних частинах розтерзаної імперіалізмами нації, суть націоналізму була і завжди залишатиметься незмінною – існує єдина у світі гарантія політичної свободи – власна сила!
Такою переможною українською силою Іван Вовчук вважав «націоналізм чорнозему», обриси якого він окреслив у своїй праці «Процес іде». Категорично відкидаючи класову доктрину, але для більш яскравої ілюстрації використовуючи її матрицю, Вовчук переконливо доводить, що український селянин та український робітник, як, зрештою, і український інтелігент мають спільний корінь, спільне ДНК, такий «націоналізм чорнозему, в якому українське селянство й робітництво визріває й оформляється до штурму імперії», у якому «чути національний гомін нашої землі, який пробивається на поверхню, манить, кличе й мобілізує».
Розвиваючи тему визвольної боротьби, Іван Вовчук передбачає війну між Україною й Московією у майбутньому. «Знаючи, що зудару з Росією Україні, як і всьому свободолюбивому світові, не оминути, – пророчо наголошує Вовчук, – ми працювали так, щоб в завтрашньому зударі з імперією розвалилась імперська стіна. В тотальній війні ми вийдемо переможцями тільки тоді, коли до кінця зрозуміємо, що з імперією російською нам не по дорозі».
Головний Заповіт для нащадків Іван Вовчук виклав саме у формулі української перемоги, обов’язковим елементом якої є остаточний розподіл «імперії зла». Якщо, в його розумінні, у другій половині ХХ століття цим осередком поневолення був більшовицький СССР, то під сучасну пору ним є так звана російська федерація. На початку 90-х років ХХ століття багато хто міг би вважати цей Заповіт виконаним, адже Україна отримала формальну незалежність, проте справжню свободу здобуває лише зараз, рясно скроплюючи її кров’ю найкращих дочок і синів. Так само і імперська Московія не припинила свого існування у 1991 році, лише зачаїлась, зібралась із силами, придушила повстання в Ічкерії, окупувала частину Грузії і Молдови і, нарешті, відновила збройну агресію проти України. Цинічність цієї агресії полягає ще й у тому, що проти українських воїнів оскаженіла імперія кидає в бій представників інших поневолених народів – бурятів, якутів, татар, чувашів, тувинців та інших. Це типова імперська практика: у горнилі війни знищувати, як гарматне м’ясо, малі колонізовані народи. Проте, не все йде по плану Кремля. Україна вкотре руйнує його хижацькі задуми і тепер на боці правди і справедливості, в лавах Збройних Сил України воюють національні підрозділи чеченців, білорусів, інгушів, ойрат-калмиків і татар, тих же якутів та бурятів. Ці військові формування стають прообразами національних армій вільних народів Північного Кавказу, Ідель Уралу та Сибіру. Відновлює свою діяльність АБН уже у форматі Антиімперського Блоку Народів, а Україна стає центром підтримки боротьби за національне визволення. Як і передбачав Іван Вовчук, колесо історії повертає на новий, ще не знаний шлях української перемоги, розчавлюючи на своїй дорозі останні імперські форпости. «Ідея завжди животворить, – впевнено стверджував видатний син української землі Іван Вовчук, – нехай ворог лютує і скаженіє, значить ідея живе й вона переможе!»
Олег Вітвіцький,
директор Української Інформаційної Служби,
кандидат історичних наук
