Напевно між найприємнішими моментами мого життя це запізнати на рідних землях нових та цікавих людей. Між ними хіба на першому місці, так вищому ніж президентів чи міністрів, це пізнати щирих і правдивих українців у яких немає зерна неправди здається. Один чоловік особливо відрізняється.
Він уже не такий молодий, сивоволосий завжди з усмішкою. Корінний киянин який прожив все життя у столиці. Він людина мистецтва – актор театру і кіно.
Указом Президента України від 22 серпня 2019 року “Про відзначення державними нагородами України з нагоди Дня Незалежності України” йому призначили давно заслужене відзначення, почесне звання “Народного Артиста України”. Незабутнім для мене це те, що при кожній нашій зустрічі він мене зустрічає своїм майстерним виконанням улюблених віршів Василя Симоненка.
Станіслав Малганов його звати. Народився 1935 року в родині репресованого вчителя і закінчив акторський факультет Київського державного інституту театрального мистецтва імені І. Карпенка-Карого. Знімався у багатьох радянських художніх фільмах від 1962 року. Від дня незалежності знімався також у патріотичних художніх фільмах про Степана Бандеру, Романа Шухевича і Симона Петлюру, “Атентат: Осіннє вбивство в Мюнхені” – роль самого головного злочинця, генерала КГБ Шелєпіна, “Нескорений” – роль водія таксі і найновіша роль французького судді у фільмі “Таємний щоденник Симона Петлюри”, який провадить весь суд над вбивцею Петлюри.
Я запізнав Станіслава (Славка) через іншого друга з Києва, фільмового режисера і продюсера, сьогодні Генерального директора славної Кіностудії імені Олександра Довженка і Голови Національної Спілки кінематографістів України, Олеся Янчука. Славко знімався у кількох фільмах Янчука, а також вони сусіди по дачах в мальовничій місцевості, на березі ріки Унави, в околицях села Кошляки, що на кордоні Київської і Житомирської областей.
Славко – це живий свідок київських подій від 1935 року. Він має блискучу пам’ять, а тому його можна легко назвати ходячою історичною енциклопедією. Він пам’ятає все добре і багато поганого , що подарував йому тоталітарний режим совєтської влади. Він надзвичайно лагідна і добра людина, любить Україну, свій народ і своє місто Київ. Його забарвлення у своїх розповідях чисто людське без політичного накреслення.
Протягом нашого знайомства зустрічаємось ми в Київському Будинку Кіно, у його хаті з його покійною дружиною Анжелою, супроводжував він мене як міжнародного спостерігача виборів в Україні по селах і містечках Київської і Житомирської областей. Він як дитина втішався демократичним процесом та роллю не тільки місцевого але аж міжнародного спостерігання. Ходили ми разом на рибалку (правда майже нічого не зловили але гарно поговорили і забавились) на річку, де під липою, у своєму рідному селі Романівка, що на Житомирщині, колись писав вірші славний, але трагічний Максим Рильський.
Славко завжди оповідає спомини причетні до місця нашого перебування, а зокрема у самому Києві якого він знає краще як хто будь.
Говорить також і про радянську владу, яка ускладнювала жити та працювати зокрема творчій людині. Радянська влада на свої червоні свята, влаштовувала паради могутньої військової сили та організовані масові урочисті ходи радянських будівників комуністичного майбутнього у Києві.
Славко своїм прекрасним баритоном заповідав у гучномовець на весь Хрещатик і сусідні вулиці урочисті гасла і короткі коментарі до тих буремних заходів.
Ідучи вулицями Києва Славко майже все пригадує, що тут було колись до війни, за війни і після неї. Згадує пасажі своєї молодості, приємні та менше. Пригадує війну. Пригадує страшне знищення і міста і його люду. Пригадує різних людей, з яким він зустрічався — і добрих і поганих, зокрема діячів культури, поетів, письменників, але також і політиків. Про тих розповідає з притаманною йому усмішкою.
Славко правда, далеко не пересічна людина. Але він для мене уособлює кожного українця-патріота, який прожив у Києві радянщину і віджив з приходом незалежності, як для мене дуже багато невідомого, але рівночасно свого рідного. Славко щирий, відкритий, пережитий, розумний, талановитий. Правда він своєрідний. Від нього за 25 років я не почув чогось поганого про другого не тому що всі, з котрими він спілкувався, такі добрі, але тому що Славко завжди знаходить щось позитивного. Тобто критичної оцінки у нього здається немає, а я її у нього і не шукаю. Вона є, тільки залишається з ним, щоби нікого не скривдити.
Славко ще далі знімається у фільмах, виступає на культурних імпрезах, проводить мистецькі читання, їде до речі інколи за границю у Брюссель, бо там живуть його доня і внуки і там чарує українське посольство і громаду своїм майстерним художнім читанням.
Многих літ бажаю тобі Славку, многих творчих і радісних. Щоби ми ще довго зустрічались, здається дві зовсім інші особи, один корінний Киянин, другий корінний Нью Йоркчанин. Але нас єднає одне — єднає що ми хоч з різних сторін, але українці. Нас кличе Україна і її культура. Незалежна Україна дала своїй діаспорі дуже багато, а мені зокрема, оту нагоду запізнати та дружити з таким Славком — Народним Артистом України і ще й яким!
1 жовтня 2019 року Аскольд С. Лозинський
