До 90-річчя автора пісні «Наливайте, браття», кобзаря Віктора Лісовола

«Прометей пісенного вогню»: до 90-річчя уродженця Семенівщини, автора пісні «Наливайте, браття», яку вважають народною, кобзаря Віктора Лісовола

Рятують співом Україну

Прометеї наші – кобзарі.

Вадим Крищенко, поет

Лісовол співав, будив, надихав

Розгублених українців…

Дмитро Чередниченко, письменник

Семенівський край – благодатний куточок Полтавщини, багатий неповторною культурою, мистецькими талантами. Серед його уродженців – основоположник національної композиторської школи Микола Лисенко (1842–1912), кобзарі Григорій Любисток (XVIII ст.), Іван Кудін (1914–? ), Семен Русенко (1895–1989), народні артисти України Віктор Іконник (1929–2000), Микола Шопша (1947–2006), Ольга Калина та чимало інших, які славили і несли українську музику та пісню далеко за межі рідної землі.

Звідси родом був і Віктор Лісовол. Народився майбутній кобзар, композитор-самоук, будитель національної свідомості українців 21 лютого 1931 року у смт Семенівка Полтавської області у співучій та «гітарній», за його виразом, родині.

Його дід Гнат походив із українського козацько-старшинського, згодом дворянського роду Богаєвських, мав незвичайний голос.

Батько, Іван Гнатович, за спогадами Віктора, був дуже вродливий: високий, стрункий, з благородними, витонченими рисами обличчя, гарно співав, мав чудову пам’ять, працював бухгалтером. Бабуся, Марія Кирилівна Богаєвська, хотіла, щоб син Іван, маючи такий голос, став священиком. Він вступив до Одеської духовної семінарії, але чомусь навчання в нього там не склалося.

Мама, Надія Сергіївна Заворотня, закінчила гімназію, багато читала, була знайома з творами Михайла Грушевського та інших діячів української літератури та культури. «Кобзар» Шевченка був у неї найшанованішою книгою. Цю любов до українського поетичного генія успадкував і Віктор. А ще Надія Сергіївна була музично обдарованою жінкою: чудово грала на гітарі, знала багато українських пісень і романсів, співала їх під власний акомпанемент. Навчила грати на гітарі й молодшого сина.

А нотній грамоті, грі на інших музичних інструментах навчив хлопця Анатолій Іванович Наумовський з села Оболоні, де пройшло дитинство Віктора. Пізніше він говорив письменнику Віктору Гаману (1937–2015): «Ох, що за село… На головних вулицях росли такі акації, що й мій батько обняти не міг. А як зацвітуть, як хлюпнуть пахощами!… А як здіймуться пісні на різних кутках. Це тобі одразу і хор Верьовки, і ансамбль Вірського…».

Надія Сергіївна дуже дивувалася з тих співів, думала, що на тих кутках відбуваються весілля чи інші сімейні події. Але потім зрозуміла, що то селяни такі співучі. Та й сам Віктор пам’ятав, як лунали вечорами розлогі мелодії пісень «Ой, у лузі та ще й при березі», «Ой, там, на горі», «Реве та стогне Дніпр широкий», «Вітер з поля повіває», «Вечір надворі» та інші. Оця розлогість, оцей неповторний народний спів, чутий в дитинстві і юності, і привів його до гри на бандурі, для якої характерний, в основному, такий неспішний музичний ритм.

До речі, романсів «Не питай, чого в мене заплакані очі», «Сміються, плачуть солов’ї», які виконувала мама, в селі до цього ніхто не чув, згадував Віктор Лісовол. І він запропонував романс на слова Олександра Олеся (1878–1944) заспівати Віктору Женченку, молодшому за віком землякові, з яким разом росли і «стрясали» піснями Оболонь.

І «натхненний» (так його називали друзі) Віктор Женченко, пізніше – оперний співак і поет, першим на сцені заспівав цей романс. Потім уже його виконували Андрій Кикоть, Дмитро Гнатюк, Діана Петриненко та інші відомі співаки.

Маючи такі гени, таких талановитих батьків, Віктор теж перейнявся любов’ю до музики, до народної пісні. Саме з тих національних глибин і зродився його талант. Він мріяв про музичну освіту.

Але спочатку була Друга світова війна, з фронтів якої не повернулися батько і старший брат Євген. Вони загинули один за одним, 1944 року. Важке воєнне і післявоєнне дитинство, голод 1947 року. Дуже бідували, виживали з мамою-вдовою, як могли. Як казав поет Вадим Крищенко, «життєва дорога була в нього складна, засипана камінням, чи вірніше, битим склом».

Віктор розумів, що треба навчатися, здобути вищу освіту. 1951 року він успішно закінчив Оболонську середню школу уже 20-річним юнаком (переростком, бо ж війна!) і, не пройшовши по конкурсу у військове училище, вступив до Харківського інституту механізації та електрифікації сільського господарства. Навчаючись у вузі, співав у хорах: інститутському, при консерваторії, виступав на студентських концертах в жанрі авторської пісні, з шестиструнною гітарою та мандоліною.

Стипендія була маленькою, тому Віктор часто недоїдав. Ставши міським жителем, соромився одягати фуфайку, носив не по сезону легку одежину. Хвороба підкралася непомітно, став дуже худнути, лікарі поставили невтішний діагноз: бронхоаденіт. Довелося для лікування брати півторарічну академічну відпустку, а ще ж не було грошей на ліки.

Надія Сергіївна дуже побивалася, боячись втратити сина. За словами Лісовола, «мама впала в ноги колгоспному начальству», щоб вони виділили кошти на придбання стрептоміцину та інших препаратів. Недугу долав важко. Рятували книги, малювання, гра на музичних інструментах, спів.

1958 року, закінчивши інститут, отримав направлення в один із радгоспів Донецької області. Одружився. У селі, де жили молодята, культурного середовища не було і в середині 60-х років Віктор Іванович з дружиною перебралися на Київщину.

Працював інженером, але найбільшою любов’ю були українські пісні, думи, поезія Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Павла Тичини, Володимира Сосюри, Дмитра Павличка, Володимира Бровченка, Вадима Крищенка. Став потроху підбирати свою музику до поезій, які западали в серце.

Першу українську пісню «Та летіла гуска додому» на вірш Івана Драча (1936–2018) Лісовол створив 1966 року. Брав участь в оглядах художньої самодіяльності, різних фестивалях, на одному з яких (1967 рік) виконав на свою мелодію геніальну жартівливу пісню «Нащо мені женитися» на вірш Шевченка. Коли її почув поет Іван Немирович (1928–1986), то вигукнув з почуттям: «Я би Вас на найпочесніші фестивалі посилав, щоб показати нашу душу!». Недарма земляк, письменник і журналіст Микола Шудря (1935–2012) відмічав: «Лісовол пише пісні так, наче народні».

З доброю допомогою поета Вадима Крищенка 19 жовтня 1969 року Лісовол дебютував на Українському радіо зі своїми піснями, виконав пісню і на його вірш «Пахне сад в забутті…». Це стало початком їхньої творчої співпраці, пізніше Вадим Дмитрович скаже: «Горджуся співпрацею з цією людиною, яка своїм талантом заслужила народне визнання».

Якось Віктор Іванович дізнався, що при Українському музично-хоровому товаристві відкрилася студія кобзарського мистецтва. Спробував вступити і його прийняли, у 39 років! На запитання «Чому це зробив?» відповів, що гітара вже не витримувала його баритону, та й почав складати уже свої мелодії. Крім того, з роками розумів, що «все українське пригнічується».

Навчання грі на бандурі йшло нелегко: за словами Віктора Івановича, «струни не піддавалися, руки не слухалися, підводила пам’ять». Видатний кобзар, уродженець Полтавщини Євген Адамцевич (1904–1972) говорив студійцям: «здавна бандура для козака і шабля, і люлька, і жінка. Будьте біля бандури, як біля дівчини».

Через рік навчання Лісовол разом з незрячим кобзарем Павлом Супруном (1937–2019) успішно виступив у київському музеї Т. Г. Шевченка, виконавши пісні «Побратався сокіл з сизокрилим орлом» та «Віє вітер, віє буйний».

Вечорами вчився в студії, а вдень працював чеканщиком у Київському комбінаті декоративного мистецтва. Одного разу до нього навідалися з КДБ попросили повідомляти про якусь недозволену поведінку, розмови колег. Щоб уникнути цього, Лісовол виїхав у Нижньовартівський район Тюменської області, де два роки працював художником-оформлювачем. Повернувся в Київ, але його не забули, навідалися знову. Тоді Віктор Іванович прямо сказав, що «стукачем» не буде.

Три роки студіювання бандури дали свої плоди, виконавської практики він набував на концертах, удосконалював свою гру ще і в студії при капелі бандуристів УРСР, згодом став її артистом, був співаком київського етнографічного хору «Гомін».

А ще писав музику до віршів українських поетів. Поклав на ноти фольклорний запис Миколи Костомарова «Кину пером, лину орлом», вірш Пантелеймона Куліша «До кобзи», Павла Тичини «Десь на дні мого серця», вірші Дмитра Павличка «Вставай, народе!», «Чом ти мною так гордуєш?», Дмитра Луценка «Чебреці», Миколи Томенка «День мине, і ніч розстане», Віктора Баранова «До українців», і найчастіше їх виконував.

Але найбільшу народну славу кобзареві принесла пісня «Наливайте, браття, кришталеві чаші» на вірш Вадима Крищенка. Одного разу той подарував Лісоволу свою збірку поезій «Щирість», на десятій сторінці якої був вірш «Пісня козацького коша». «О, – думаю, – це якраз те, що треба для моєї душі. Став припасовувати до своєї мелодії під гітару. Добре пішло. Пісня в ритмі, завзята», – розповідав Віктор Іванович.

У вірші було шість строф, він узяв для пісні першу, третю, четверту, шосту, поміняв не один рядок. З гумором говорив: «Моя мелодія і вірш В. Крищенка зустрілися, як зустрічаються чоловік з жінкою, бо створена була значно раніше…».

Більше чотирьох десятиліть співається не один варіант пісні. Ось один із перших:

Наливайте, браття,

Кришталеві чаші,

Щоб шаблі не брали,

Щоб кулі минали

Голівоньки наші!

Щоби Україна

В путах не стогнала,

Щоби наша слава,

Козацькая слава

По світу лунала.

Бо козацька слава

Кровію полита,

Січена, рубана мечами,

Ще й списами бита.

Погуляймо, браття,

Наберемось сили,

Поки до походу,

Поки до схід сонця,

Сурми не сурмили.

Козаку не треба

Срібла ані злата,

Тільки б Україна

Не була катами

На хресті розп’ята.

Довгий час люди не вірили, що це авторська пісня. Її сприймали, як народну, одну з перлин українського пісенного скарбу.

Пісня зазвучала спочатку в авторському виконанні, згодом її підхопили відомі співаки та колективи: Ніна Матвієнко, Василь Жданкін, Волинський народний хор, яким тоді керував Анатолій Пашкевич, потім квартет «Явір», а далі – поніс по світах Український народний хор імені Григорія Верьовки. Цей твір використав у своєму відомому фільмі «Вогнем і мечем» польський кінорежисер Єжи Гоффман, не згадавши у титрах авторів. Нині пісня у репертуарі сотень колективів, співаків, під її маршові звуки крокують українські військові.

Талант Віктора Івановича об’єднував козацьке братство, він був членом історичного клубу «Холодний Яр», брав участь у вечорах пошанування героїв Визвольної боротьби, у його репертуарі було близько сотні пісень та дум.

Український громадський діяч Роман Коваль видав 2007 року збірку «50 пісень Віктора Лісовола», а письменниця Ольга Страшенко (1950–2015) 2008 року – художньо-публіцистичний нарис «Кобзар Віктор Лісовол – співець козацької долі». Йому присвятила вірш глобинська поетеса Світлана Солона, а Вадим Крищенко у поезії-присвяті кобзарю «Вечір під бандуру» написав:

Дзвенить в струні історія моя,

В живій бандурі міниться душа,

Спасибі їй, що нагадала знову,

З якого роду я, кореня й коша.

2008 року Віктор Лісовол отримав звання «Заслужений працівник культури України».

В останні роки життя Віктор Іванович дуже хворів. Помер 5 квітня 2015 року на 83-му році життя. 15 червня 2017 року на будинку, де він жив у Вишгороді (Київська область), відкрили меморіальну дошку, увічнивши пам’ять «Прометея пісенного вогню» (за словами поета Бориса Списаренка).

Надія Требіна, провідний бібліограф-краєзнавець