Цей імператив Антоніни Листопад порушувався на Українській Землі неодноразово.
Порушується він і сьогодні.
Священну Землю України не лише торкають, ЇЇ вбивають, крадуть, нищать щоденно мінами, прильотами, вибухами…
Але ця Земля щораз воскресала, оновлювалась, оживала.
І карала, тих хто робив святотатство на ній. Так буде і на цей раз
Бо священна Вона.
Я знайомий і з творчістю, і з самою Антоніною Листопад ще з 90-х минулого століття, коли в рамках свої громадсько-політичної діяльності приїздив до Краснодону на Луганщині. І ще тоді запримітив голову місцевої “Просвіти”, поетесу Антоніну Листопад.
І в ті часи не лише писати а й спілкуватися українською у вщент русифікованому Краснодоні, поруч з україно-російським кордоном – треба було мати і громадянську позицію і відвагу.
Антоніна її мала і має. Ця відвага і позиція так і бринять чи не в кожному рядку її поезії:
“Тихий відчай. В імлі
І акація біла.
На Луганській землі.
Журавлі посивіли.
Ой, Луганськ двоголосий!
У світанках -пороми.
Може болю вже досить.
Повертайся додому!”, –
написала у листопаді 2019 року поетеса про свою рідну Луганщину. З якої змушена була тікати щоб уникнути підвалів і переслідувань зі сторони окупанта.
“Біженський біль” – так називається і перша новела у її збірці й те що змушені переживати і переживають мільйони українців та українок. Змушені в результаті московської агресії супроти України й українців. Змушені ставати “внутрішньо переміщеними особами” або новітньою українською діаспорою -“зовнішньо переміщеними особами”.
Бо “біженський біль – це, коли тебе всі зраджують, і свої, і чужі, і близькі, і далекі: зраджує Цілий Світ!”
Я абсолютно переконаний, що збірка творів Антоніни Листопад “Не торкай мою землю, бо священна вона” – може бути номінованою не лише на найвищу нашу Національну премію у літературі імені Тараса Шевченка, а і стати переможницею у своїй номінації.
Михайло Ратушний
