Дарія Бадьйор, кінокритикиня та культурна журналістка
“20 днів у Маріуполі” розбивають серце. На сімнадцятій хвилині в кадрі гине дитина — одна з перших, яка загине внаслідок обстрілів російської армії по українських містах і селах після 24 лютого 2022 року. Крізь шкіру продирається холод перших днів повномасштабного вторгнення, флешбеками повертається стан тривожності, помноженої на безмежну лють.
Хтось каже, що фільм варто дивитись лише на великому екрані — так, мовляв, буде менше шансів зупинити перегляд цього, безперечно, важливого свідоцтва про злочини Росії в Маріуполі. Хтось обрав домашній перегляд (як я, адже мала доступ до переглядовки перед голосуванням на премію “Кіноколо“, де фільм зрештою отримав дві нагороди) і розтягнув болісний дев’яностохвилинний досвід на п’ять нічних годин, внаслідок чого звуки вибухів у фільмі змішались у свідомості зі звуками вибухів, які було чутно в Києві тим ранком. Хтось скаже: “Цей фільм обов’язковий до перегляду”, утім, кажучи це, важливо розуміти, хто і коли цей перегляд здійснюватиме.
Лишається здогадуватись, як цей фільм дивились американські кіноакадеміки, члени Documentary Branch, яка обирає фільми-номінанти в документальних категоріях (згідно з регламентом, переможців оберуть голосуванням тих кіноакадеміків, які подивляться всі фільми-номінанти), але “20 днів у Маріуполі” Мстислава Чернова, українського фотожурналіста, письменника, а тепер і режисера, номіновано на “Оскар”.
З двох категорій, в яких стрічка висувалась, — “Найкращий міжнародний фільм” та “Найкращий документальний повний метр”, — вона лишилась у другій. На тлі регулярних новин про потрапляння українських стрічок у конкурсні програми світових кінофестивалів ця звістка — наступний рівень видимості України та її авторського кіно у світі.
Формально це не перша українська номінація на “Оскар”: торік у тій самій, документальній повнометражній категорії фігурував фільм “Будинок зі скалок” данського режисера Сімона Леренга Вільмонта, знятий в Україні за участі продюсерок Дар’ї Бассель та Вікторії Хоменко.
Утім, з факту оскарівської номінації “20 днів у Маріуполі” хочеться зробити кілька висновків, особливо з огляду на плачевні прогнози стосовно авторського кіно в Україні. (Маленька заувага: авторське кіно, на думку авторки, — це кіно, яке шукає нові способи розмови, оповіді, експериментує з темами і подачею, з кіномовою; кіно, яке, хоч і шукає свого глядача і не цурається зустрічі з ним, не створюється виключно з метою фінансової вигоди або просування пропагандистських меседжів).
Хоч фільм і не потрапив до фінальної п’ятірки номінантів “Найкращого міжнародного фільму” (документальні стрічки там рідко опиняються), він був у шортлісті — і це найбільший шлях, який здолав фільм, поданий українським оскарівським комітетом, за всі роки його роботи.
Останній раз, коли це було справді можливим, був у 2014 році, коли на “Оскар” від України могли висунути “Плем’я” Мирослава Слабошпицького. Нашумілий і щедро посипаний нагородами дебют оповідав історію дорослішання в інтернаті для дітей з порушеннями слуху, життя яких є метафорою закритого суспільства, де єдиним пріоритетом залишається виживання і (майже) немає місця любові. “Плем’я” запропонувало українському кіно нову для нього естетику і стало початком нової хвилі. Утім, тодішній склад національного оскарівського комітету не оцінив ані режисерських пошуків, ані успіху фільму Слабошпицького на Каннському та інших кінофестивалях, рецензій міжнародної преси на фільм, тож висунув від України на “Оскар” стрічку Олеся Саніна “Поводир”, чим спричинив неабиякий скандал. Рішення свого, однак, комітет не змінив.
З того часу питання “Що потрібно, щоб український фільм отримав «Оскар»“? було одним з найпопулярніших у наших медіа під час оскарівського сезону. “20 днів у Маріуполі” ще статуетку не отримав (хоч шанси великі), тож, забігаючи наперед, можна припустити відповідь: фільм має бути присутнім у медіаполі США, він має мати або американських копродюсерів, які віритимуть у фільм та просуватимуть його в медіа, купуватимуть білборди та організовуватимуть покази для кіноакадеміків, або шалений фестивальний успіх і ледве не вірусну пресу, яка була тоді у “Племені”.
З моменту гучного успіху дебюту Слабошпицького минуло десять років, і відтоді українське кіно розродилось сотнями нових стрічок — повно- і короткометражних, успішних і не дуже, новаторських і таких, що запізнились років на десять, але найголовніше не це — воно в різний спосіб шукало себе і зв’язок із глядачами, локальними та міжнародними. Про це написані десятки статей і оглядів, взяті інтерв’ю і вже почали виходити книги, тож маємо констатувати: настав час підбивати підсумки післямайданного десятиліття в українському кіно. Нова хвиля українського кіно закінчується.
Початок повномасштабного вторгнення припав на період, коли українським режисерам ще було що показувати, і прем’єри в Каннах та на інших майданчиках у 2022 році тому зайвий доказ. Вже цього року кількість стрічок, що будуть радувати українців, які люблять пишатись культурою, своєю появою в конкурсах міжнародних кінофестивалів, сильно зменшиться. Дасться взнаки майже чотирирічний застій з браком фінансування та недолугим врядуванням у секторі. 29 січня буде чотири роки, як головою Держкіно призначено Марину Кудерчук: і результати її, з дозволу сказати, “роботи” красномовно оцінюють у різноманітних відкритих листах, інтерв’ю та статтях.
Можна сміливо припустити, що якби автори “20 днів у Маріуполі” покладались на волю Держкіно, цього фільму-свідоцтва ніколи б не було, принаймні вчасно.
Взагалі важлива особливість цієї стрічки — вона створена людьми з-поза кінематографічної бульбашки.
Мстислав Чернов — журналіст, фотограф та відеограф, який працює на Associated Press і разом з Євгеном Малолєткою, Василисою Степаненко та Лорі Гіннант отримав Пулітцерівську премію за висвітлення облоги Маріуполя. На якомусь етапі вони зрозуміли, що лишились в місті єдиними з колег-журналістів, хто продовжували працювати, документуючи те, що відбувалося з містом під час наступу російських військ, безупинних обстрілів житлових кварталів та терору. В одному з інтерв’ю Чернов, маючи досвід створення довших оповідей (він є автором роману “Часи сновидінь”), каже, що в певний момент роботи в Маріуполі став розуміти, що з цього можна скласти щось більше, ніж новинні репортажі для Associated Press.
Тож у документації з’явилась форма: з одного боку, сирі відео, зняті в місті, беруться в рамку випусків новин іноземних телеканалів, які дають репортажі в ефір; з іншого — наратив самого Мстислава, який пояснює свої дії, рефлексує над ними і ставить питання собі як людині та професіоналу. Це поєднання оптик, вочевидь, і робить “20 днів у Маріуполі” цікавим іноземному глядачеві — якщо це слово взагалі можна застосувати до фільму, який фіксує злочини та знаходить художню форму стражданню і смерті.
Лишається сподіватись, що завдяки цій художній формі світ придивиться уважніше до того, що Росія зробила в Маріуполі — тим більше після того, як назва цього міста з’явилась на красивому екрані в кінотеатрі в Беверлі-Гіллз 23 січня 2024 року під час оголошення номінантів на “Оскар”.
Вихід за межі звичних бульбашок, пошуки альтернативних моделей фінансування та інших способів мережування — принаймні на словах цей набір виглядає як рятівне коло для авторського українського кіно, яке застрягло між Сциллою міжнародної уваги, що поволі згасає, і Харибдою державної машини, яка мислить своїм пріоритетом продукування телеконтенту й маскування некомпетентності “патріотичністю” та “документацією воєнних злочинів” (ніби у Держкіно знають, що це таке). Не кажучи вже про те, що майже всі вчорашні дебютанти, творці “української нової хвилі”, готові рухатись далі й мають проєкти своїх других, третіх і так далі фільмів та навіть серіалів.
Чи готові до цієї взаємодії інші культурні бульбашки, не всі мешканці яких в курсі останніх подій у світі українського кіно? Чи достатньо відкрита кінематографічна спільнота для нових взаємодій? Чи готове для цього українське законодавство, яке радше обмежує, ніж дає можливість розвиватись? Чи готові до цього, зрештою, самі автори? На тлі величезного виклику, яким є повномасштабна війна, прийняти ще кілька — спершу політичний, а тепер і професійно-екзистенційний, — неймовірно складно, тож маємо справу також і з професійними кризами та переосмисленнями себе у творчих професіях.
Однак — як би пафосно це не звучало — те, як на цей виклик зреагують українські продюсери та продюсерки, режисери та режисерки, куратори та відбірники кінофестивалів, визначить майбутнє українського кіно.
Матеріал опубліковано у співпраці з Інститутом гуманітарних наук у Відні (Institut für die Wissenschaften vom Menschen) та програмою Documenting Ukraine.
Джерело: suspilne.media
