90 років тому:
14.02.1935 – у Львові помер В’ячеслав Будзиновський, політик, історик, публіцист, член НТШ (1899). Походив із змішаного роду: по материній лінії дідусь був німцем із Чехії, а бабуся чешкою, по батьківській дідусь був українцем, а бабуся полькою, мати В’ячеслава ідентифікувала себе полькою, батько як українець, за фахом вчитель. Первісно прізвище батька було Будзанівський, проте сільський писар перелицював його на польський манір – Будзиновський. Вдома розмовляли польською мовою, проте від няні малий В’ячеслав навчився також української. Визначитися із національною ідентичністю допомогли катехит о. Стефанович, навчання у львівських гімназіях та юнацька допитливість. Студіюючи в польській гімназії (так звана «бернардинська» № 4) став учасником таємного шкільного гуртка, де за дорученням польських товаришів готував реферати з «української справи» та мимоволі, як згадував згодом, створив власний гурток і став пропагувати цю «справу». У лютому 1886 (7 клас) перевівся до Львівської академічної класичної гімназії, єдиної у Львові з викладанням українською мовою та став членом місцевого гімназійного таємного гуртка. Одночасно відвідував таємні гуртки в інших гімназіях міста.
Непросто також відбувалося становлення політичних переконань. Ще в гімназійні роки прочитавши брошуру польського священника, спрямовану проти соціалістів раптом визначився як соціаліст та став активним учасником польських соціалістичних і робітничих гуртків, у 1886-1887 допомагав редагувати польськомовний робітничий часопис «Праця». Проте насправді молодий соціаліст хіба лише поверхово був ознайомлений з марксистським вченням і не мав глибшого його розуміння, бо намагався поєднати те, що в природі не можливо було поєднати, а саме пролетарський інтернаціоналізм (який в кінцевій перспективі передбачав нівелювання націй) та державницьку ідею становлення незалежної самостійної України. Під час навчання в гімназії також підтримував контакти з Михайлом Драгомановим, та отримував від нього різноманітну літературу. Про вплив Драгоманова на його становлення згодом зазначив: «Космополітизм Д[рагомано]ва видався мені ідеєю послідовнішою і яснішою. Я став безнаціональним космополітом. Я – здрагоманів!». Проте поєднати марксизм і драгоманівщину також було нереально, тож В’ячеслав залишався на позиціях марксизму.
Влітку 1887 Будзиновський познайомився з Іваном Франком, який для молодого чоловіка був великим авторитетом. В’ячеслав був заповзятим популяризатором поділу Галичини на українську й польську частини та в юнацькому запалі розклеював на будинках Львова антиавстрійські листівки, зокрема й проти цісарської родини. Іван Франко відмовляв юнака від необачних дій, а навіть позитивно висловився про цісаревича Рудольфа, на якого покладав сподівання в зміні на краще ставлення австрійського уряду до українського питання.
Навчався на природничому відділенні філософського факультету Львівського університету, звідки 1889 відрахований за організацію зборів студентів у міській ратуші. Продовжив навчання на медичному факультеті Віденського університету, де заприязнився з учасниками товариства «Січ». У Відні написав розвідку «Культурна нужда Австрійської Руси», в якій закликав домагатись досягнення економічної самостійности краю за рахунок розширення його автономії й запровадження загального та рівного виборчого права. У 1894-1894 в часописі «Народ» та Записках НТШ опублікував низку інших праць, провадив активну полеміку з москвофілами та польською шляхтою. Влітку 1890 виступив з ініціативою заснування української політичної партії, створення якої підтримав Іван Франко. Співорганізатор і доповідач на 1-му (установчому) з’їзді Русько-Української радикальної партії (Львів, 4-5.10.1890). На з’їзді обстоював внесення до програми партії пункту про державну незалежність України (до програми мінімум пропонував записати поділ Галичини на українську та польську, до програми максимум – власну державність); цю пропозицію на з’їзді підтримав лише Ю. Бачинський, більшість учасників з’їзду, особливо т.зв. драгоманівців, виступили категорично проти.
Примітно, що ще незадовго перед цим у 1888 публічно критикував Івана Франка за надмірний націоналізм. Проте як чоловік мислячий та здатний до аналізу, навчаючись у Відні на прикладі європейських народів усвідомив винятково позитивну роль власної національної держави для розвитку нації. Своє бачення державного становлення українців сформулював у вигляді програми «Руського державного права», яка передбачала домагатися державного самовизначення українців Галичини через перетворення Автро-Угорської імперії в національно-федеративну державу. Ця програма була піддана жорсткій критиці з боку М. Драгоманова та «старших» радикалів, зокрема І. Франка й М. Павлика, які означили її як фікцію державности, яка спрямована на інтереси «тих верстов, котрі в разі заведеня самостійної руської держави в першій лінії з неї би користали, коли тимчасом доля робочого люду, в такій самостійній державі, могла би навіть погіршитися» (sic! марксизм направду важке суспільно-політичне захворювання на одужання від якого потрібно достатньо часу).
Редактор журналу «Радикал» (1895), часопису РУРП «Громадський голос» (1896-1987). У квітні 1896 в Тернополі заарештований за пропагування власних ідей; звільнений через 2 тижні після голодування. На пропозицію Осипа Маковея переїхав до Чернівців, де редагував газету «Праця» (1897), у якій як новеліст дебютував Василь Стефаник. Після ліквідації газети повернувся до Львова (початок 1898), працівник редакції газети «Діло», невдовзі редактор «Видавничої спілки», редагував низку інших видань. 1899 вийшов із Радикальної партії та за підтримки Івана Франка й Михайла Грушевського заснував Українську національно-демократичну партію, метою якої було створення незалежної української держави. Посол до австрійського парламенту – Райхсрату (1907 і 1911), голова Українського парламентського клубу. На початку Першої світової війни виїхав до Відня, співорганізатор Спілки визволення України. Делегат (як посол Австрійського парламенту) до Української Національної Ради ЗУНР. У міжвоєнний період засновник і голова (до розпуску) радянофільської Української партії праці (1927-1930), видавець її тижневика «Рада». Одружений з Оленою Стефурак. Автор 29 економічно-політичних праць, 33 історичних та 9 гумористичних повістей, 2-томної «Історії України» (1924). Похований на Личаківському цвинтарі. Народився у с. Баворів на Тернопільщині 1868.
