Василь Вишиваний (Вільгельм Габсбург) - українець не той, хто народився в Україні та володіє її паспортом, але той, хто готовий скласти власне життя за її волю (130 років тому) | Український погляд

130 років тому:

10.02.1895 – у Пулі, нині в Хорватії народився Василь Вишиваний (спр. Вільгельм Франц Йозеф Карл фон Габсбург-Лотаринзький), ерцгерцог (архикнязь; титул членів правлячої династії Габсбургів, як символ носія вищої влади в Австрійському герцогстві, запроваджений у 1358 Рудольфом ІV Габсбургом), австрієць за походженням та український патріот за духом, політик, дипломат, український поет, полковник Легіону Українських січових стрільців. Вважався неофіційним претендентом на український трон (за умови встановлення монархічного ладу), хоча особисто таких намірів ніколи не оголошував.

До роду Габсбургів належали французькі королі, австрійські імператори, і в глибину сягав він короля Франції Генріха І (1008-1060) й доньки Ярослава Мудрого Анни Київської (1032-1089). За визнанням Вільгельма в його роді змішалися «кров германська, французька, іспанська, слов’янська [українська] і литовська». Мати, австрійська архикнягиня Марія Терезія Австрійська-Тосканська (1862-1933) походила з італійського роду і в сім’ї спілкувалися італійською мовою. Через батька, австрійського ерцгерцога Карла Стефана Австрійського (1860-1933) діти досконало опанували німецьку мову, також приватні вчителі навчали їх французької й англійської мов. Вільгельм був наймолодшим із шести дітей. Батько був адміралом австрійського військово-морського флоту, тож часто брав дітей в морські подорожі різними країнами та континентами світу. Після відставки батька зі служби (через незгоди з командуванням з питань реструктуризації флоту) сім’я оселилася в родинному маєтку у м. Живець в західній частині Галичини (нині Польща).

Вільгельм навчався у Віденській реальній гімназії (Realgymnasium; коротко), Вищій військовій гімназії (Militär-Oberrealschule) у Маріш-Вайскірхені (на кордоні з Чехією), з братом Лео у Терезіанській військовій академії (1913-1915) в австрійському місті Вінер-Нойштадт. Перебуваючи в Живці через спілкування з місцевою шляхтою познайомився з польською мовою та культурою. І саме там через зневаги та наклепи польської шляхти супроти українців зацікавився Україною та українцями, про що пізніше засвідчив у своїй автобіографії: «…бувала в нашім домі польська шляхта і я научився там польської мови, яку добре опанував. Там я перший раз почув про Українців. Поляки називали їх «Русини» і висказувалися про них, як про розбишаків, бандитів і т. д. Я мав тоді коло 14 літ і свято вірив, що Українці, які так недалеко від Живця живуть, це дійсно розбишацьке плем’я. Це мене дуже цікавило і притягало мою увагу. В кімнаті, де ми училися, висіла на стіні велика карта Галичини і мою увагу все звертала місцевість Жаб’є [нині Верховина] в Східній Галичині між горами. Я представляв собі, що це мусить бути осередок українського розбишацького племени. І твердо постановив я собі вже тоді поїхати там і придивитися тому страшному племені. В 17 році життя довелося мені поїхати в гуцульські гори до Ворохти. Вибрався я сам, не кажучи нікому куди їду. Було це в літі і було дуже горячо. Вийшовши з залізниці на двірці (вокзалі) в Ворохті, пішов я в село. На дорозі зустрів Гуцула-селянина, літ коло 40 і запитав його по-польськи, чи має для мене помешкання на кілька днів. Він відповів, що має. І я замешкав у нього. Я ходив по горах. Їздив кінно і возами, був в Жаб’ю, скрізь шукаючи українських розбишаків. Але надармо. Це мене розчарувало. В душі виринула у мене велика нехіть до моїх інформаторів, яким я так довго вірив. Від тоді я зовсім змінився і до Живця вернув иншим, як виїхав».

За тодішніми суспільними нормами в Австро-Угорщині члени імператорської родини за статусом автоматично отримували офіцерські звання. Однак батьки вважали, що їхні діти змалку мають бути привчені в житті усе здобувати власною працею. Крім військової справи Вільгельм вивчав літературу та мови, серед яких як факультативну обрав українську. В той час захоплювався творами Івана Франка, Тараса Шевченка, Юрія Федьковича, Василя Стефаника та інших письменників, пізнавав історію України за книжками Михайла Грушевського. Після закінчення академії отримав звання лейтенанта та скерований командиром роти до 13-го полку уланів у м. Золочів на Львівщині, більшість якого складали українці набрані із Золочівського повіту. Про те як на початках складалася його служба залишив цікаві спогади в автобіографії: «Мою сотню, яка складалася тільки з українців (я поляків усунув), прозивали «червоною» або «соціялістичною», а мене «червоним принцом». Розуміється, соціялістом прозвали мене не тому, що я ширив соціялізм, тільки тому, що я старався, щоб кождий мій козак мав українську синьо-жовту відзнаку, що тоді уважали в Австрії просто зрадою, бо всіх Українців уважали русофілами. Моя сотня, зложена тільки з Українців, безумовно мала національну українську свідомість, але боялася виявляти її, бо тоді кожного Українця уважали політичне підозрілим. Між собою жили в згоді. Старшини в сотні були самі Німці (був один Поляк, але я усунув його). Страх Українців перед переслідуванням доходив до того, що деякі признавалися до польської народности. За це я лаяв страшенно і казав їм, що коли я признаюся до українського народу, то і вони можуть це сміло робити. Це помогало і переносилося скоро до сусідніх сотень. Військова і моральна вартість моєї сотні представлялася дуже добре. …». За роки служби в австрійському війську відзначений п’ятьма бойовими нагородами (зокрема австрійським Срібним Хрестом з військових заслуг із мечами «Militärverdienstkreuz» та одним із найвищих в Німеччині – орденом Залізного Хреста 2-го класу на стрічці «Eisernes Kreuz»), проте як згодом засвідчив «із політичних причин носив я тільки прусський Хрест. Перед тим не носив ніяких відзначень, хоч мав, а носив лише синьо-жовту відзнаку “УСС 1914”, за що мені робили виговори, на які я відповідав, що це вас не обходить».

Один із підлеглих жовнірів подарував архикнязю вишивану сорочку, яку він постійно носив як поза службою так і в полку, через що в скорому часі його нарекли Василем Вишиваним. Очевидно таке позиціонування себе як українського патріота викликало злобу в офіцерів поляків. Певні ускладнення на цьому ґрунті в архикнязя почали виникати також з членами родини, які етнічно визначилися як поляки.

Відповідно до законів Австро-Угорщини кожен член імператорської родини від 21 року життя автоматично ставав послом Віденського райхсрату, тож від 1916 Вільгельм-Василь розпочав парламентську діяльність. Він відразу включився в діяльність Української парламентської репрезентації, налагодив тісну співпрацю з Євгеном Петрушевичем, Костем Левицьким, Євгеном Олесницьким, Миколою Васильком, Юліаном Романчуком, особливо з полковником австрійської армії Казимиром Гужковським та іншими. На той час українські політики ставили завдання парламентськими методами домогтися поділу Галичини на дві частини (українську та польську) і виокремлення етнічних українських земель Австро-Угорщини (української частини Галичини та Буковини) в окремий коронний край – українську територіальну автономію з наданням русинам-українцям найширших прав національного самоврядування та управління культурним життям. В ході війни ці плани трансформувалися в наміри розширення краю на всі українські землі з перенесенням столиці до Києва та перетворення України (на чолі з ерцгерцогом) на третю велику складову імперії разом з Австрією та Угорщиною. Віденські урядовці уважно слідкували за українськими ініціативами, але не більше. Частина істориків симпатії Василя-Вільгема до українців, його активне залучення в українські справи, а навіть позиціонування себе українцем розцінюють лише як його корисливі політичні розрахунки стати монархом великих і багатих європейських територій. Правда десь забувають ці дослідники, що корисливість і практицизм нізащо не призведуть до всецілого захоплення помислів і почувань «чужою справою», повної внутрішньої переміни людини та зміни національної ідентичности, а також повсякчасної готовности скласти власне життя за «чужу справу». Про своє захоплення українством та цю внутрішню переміну особисто засвідчив Василь в автобіографії: «Українці люблять співати, а я люблю слухати, як вони співають. Обов’язково казав їм співати “Не пора”, “Ще не вмерла Україна”, “Верховино”, “Над Прутом у лузі”. Я особисто і по-товариськи говорив їм про пригноблення України Росією, ніколи при тім не підкреслюючи, що в Австрії інакше. За таке ставлення до Австрії мусив я навіть ставати до рапорту. Та й при рапорті я заявив відверто, що почуваю себе українцем й інтереси України для мене на першім місці. Мені відповіли, що це противиться моїм офіцерським обов’язкам і на тім скінчилося досить комічно: мене також почали уважати “політично-підозрілим”, із чого я мав сто потіх». Але найкраще засвідчили про щиру посвяту українській справі засвідчили подальші події з його життя.

Під час перебування на московському фронті в окопах відбулось загострення туберкульозу і лише після інтенсивного лікування 5 квітня 1917 повернувся до війська в чині ротмістра (капітана). 23 жовтня 1917 Василь Вишиваний зустрівся з Митрополитом Андреєм Шептицьким, коли той повертався із московитського ув’язнення і відтак владика став його порадником. Вишиваний, завдяки приватним зв’язкам в австрійських урядових колах, відіграв важливу роль в переговорах у Бересті (Берест-Литовський), наслідком яких стало юридичне визнання УНР на міжнародному рівні. Також окремим таємним додатком було погоджено поділ Галичини на польську та українську частини, долучення до української частини Холмщини й Північної Буковини з створенням з них окремого коронного краю (під назвою «Українська республіка»). Однак, провідавши про ці наміри польські політики, володіючи великим впливом на австрійський уряд, в липні 1918 зуміли не допустити до їх реалізації.

Навесні 1918 указом імператора Карла І призначений командиром австрійського «Бойового загону ерцгерцога Вільгельма» (приблизно 4000 вояків), що дислокувалася поблизу Херсона та до якого включено курінь Українських січових стрільців. Завдяки своєму високому походженню Вільгельм-Василь провадив незалежну політику від Києва, Відня та Берліна, зокрема відмовлявся брати участь в акціях реквізиції збіжжя в селян та придушувати народні повстання, а ще показово відвідував місця козацької слави та долучився до національного суспільного життя. Очевидно, що такі дії стимулювали значний зріст народних симпатій до архикнязя, що неминуче спровокувало невдоволення та підозри з боку Павла Скоропадського. Гетьман вислав три ноти протесту до Німеччини з вимогою відкликати Габсбурга з України. Дії члена імператорської родини негативно сприймалися також багатьма австрійськими політиками та військовиками. Тож невдовзі Вільгельма Габсбурга викликано до Відня, де змушений був давати ґрунтовні пояснення. Та все ж йому вдалося не тільки порятувати легіон УСС від розформування, але й повернутися в Україну та знову очолити підрозділ. При цьому архикнязь змушений був вдатися навіть до шантажу австрійської влади, про що згодом засвідчив: «заявив я шефові генерального штаба Арцові, що я особисто з цілим українськім легіоном піднесу повстання проти Австрії, при чім я і вони добре знали, що за українськими Січовими Стрільцями підуть всі українські полки з австрійської армії. Це помогло, і Українськім Січовим Стрільцям дали спокій».

У травні 1918 з боку соціалістів Одеси та українських військовиків (П. Болбочана, І. Гнатіва, В. Петріва) отримав пропозицію очолити повалення уряду Павла Скоропадського та стати новим гетьманом України. Однак рішуче відмовився від таких планів, не бажаючи опускатись до рівня заколотника. Наприкінці вересня 1918 австрійське командування таки вивело Легіон УСС з Великої України та передислокувало на Буковину. Наступні події призвели до його розриву з батьківщиною задля служіння Україні. У Вижниці вже як полковник УСС, попри категоричну заборону з Відня, за сприяння Никифора Гірняка розпочав набір вояків до стрілецького Коша. 3 листопада 1918 Буковинське Віче у Чернівцях постановило возз’єднати Північну Буковину з Українською Державою, а 6 листопада Українська Національна Рада в Чернівцях за допомогою загону січових стрільців під командуванням Василя Вишиваного перебрала владу від австрійського намісника краю. Щодо цих кількох місяців його життя в історичній літературі побутують різні версії. Відповідно до загальноприйнятих у Чернівцях захворів та в тяжкому стані 9 листопада вивезений з міста. Перебував в монастирі оо. Василіан в Бучачі, Станіславі (нині Івано-Франківськ), Ворохті та 6 червня 1919 потрапив у румунський полон, звідки через три місяці за сприяння керівництва УНР відпущений.

Здавалося, усвідомлюючи близький крах української визвольної боротьби, архикнязь мав би повернутися додому та влаштовувати приватне життя, проте повернувся на Велику Україну та у вересні 1919 в ранзі полковника призначений головою відділу закордонних зв’язків Головного управління Генерального Штабу УНР в Кам’янці-Подільському. Координатор роботи військових аташе посольств УНР за кордоном, організатор військових шкіл Армії УНР. Однак на знак протесту проти Варшавської угоди (04.1920), за якою «союзна» допомога від поляків куплялася за рахунок передачі їм західноукраїнських земель, подав у відставку та через Румунію виїхав до Чехо-Словаччини, а відтак (після перенесеного тифу) до Відня (Австрія). У Відні в пресі 9.01.1921 опублікував статтю, в якій піддав нищівній критиці союз УНР та Польщі. Ця стаття викликала обурення батька Вільгельма Карла Стефана Габсбурга, який був переконаним полонофілом, плекав наміри на польську корону і після цього розірвав стосунки із сином.

1921 у Відні створено Українське національне вільнокозацьке товариство, яке обрало головою управи Габсбурга-Вишиваного. Проте через внутрішні незгоди товариство проіснувало недовго. На еміграції в різні роки зустрічався з Євгеном Петрушевичем, Павлом Скоропадським, В’ячеславом Липинським, Євгеном Коновальцем, Миколою Сціборським, Віктором Курмановичем, Віктором Андрієвським, Миколою Капустянським, Петром Кожевніковим та іншими українськими політиками й військовиками, проте реальної співпраці налагодити не вдалося. 1927 у Мюнхені взяв участь у гетьманському з’їзді прихильників Павла Скоропадського, на якому опонував ідеї федерації з Московією та рішуче висловився за самостійність України. 1935 в Парижі його намагалися завербувати агенти НКВС, проте усвідомивши безперспективність своїх дій відмовилися від цих намірів. 1921 у Відні опублікував збірку власних віршів «Минають дні» (23 поезії), яка виразно засвідчує його український патріотизм та любов до України.

Під час Другої світової війни відмовився співпрацювати з націонал-соціалістами та перебував під наглядом гестапо; відповідно до пізніших показів на допитах в НКВС працював на британську розвідку. За деякими даними одружився з українською оперною співачкою Іванною Шмериковською-Приймою, в подружжі народився син Франц. Після війни перебував в англійській зоні окупації Відня та займався приватним підприємництвом. Радянські спецслужби підозрювали Вишиваного у зв’язках із керівництвом ЗЧ ОУН, тому 26.08.1947 агентами СМЕРШу був викрадений та ув’язнений у Карлсбадській тюрмі (Чехія), звідки наприкінці листопада перевезений до Лук’янівської тюрми в Києві. Коли його привезли до Києва, то начальник тюрми, полковник Журавльов звернувся до нього: «По документах, ты вроде как Вильгельм Габзбург, австриец, а себя называешь Василь Вышиваный. Скажи, кто ты есть. Если ты австриец, иностранец, мы к тебе будем относиться как к иностранцу, а если ты украинец, сам понимаешь как». Усвідомлюючи, що його очікує Василь все ж відповів енкаведисту: «Я громадянин Української Народної Республіки, полковник Армії УНР і УГА. Я давав Присягу Українському народові. Моя рідна мова – українська». В часі допитів був жорстоко тортурований, проте завжди відповідав українською мовою. Наприкінці травня 1948 засуджений на 25 років ув’язнення у Володимирській тюрмі в Москві, але до місця відбуття покарання не доставлений. Помер у лікарні Лук’янівської в’язниці в Києві від туберкульозу легень 1948. Місце поховання невідоме. Факт викрадення та смерти Габсбурга-Вишиваного Москва довгий час приховувала. За іншими версіями помер у Володимирській тюрмі між 1949 та 1951 роками.

До Збруї!

(Присвячую У.С.С.ам)

До збруї! До збруї, стрільці!

Зірвіться, ламайте кайдани!

З’єднаються з вами покійні брати,

І згояться народні рани…

До збруї! До збруї, стрільці!

Товаришів рідних згадайте,

Що мріють про волю в холодній землі, –

Всі сили до бою з’єднайте!

До збруї! До збруї, стрільці!

Велика Вкраїна повстане