160 років тому:
19(7).03.1864 – у с. Попудня на Черкащині народився Василь Липківський, творець і перший Митрополит Київський і всієї України УАПЦ (1921-1927), педагог, письменник, перекладач. Дід Фотій Липківський і батько Костянтин Липківський були священниками. За розповідями митрополита дід походив з Галичини (місцевість над річкою Золота Липа).
Закінчив Уманське духовне училище (1873-1879), Київську духовну семінарію (1879-1884) та Київську духовну академію (1884-1889), кандидат богослов’я. Законовчитель міського училища у Шполі (1889) та училища й чоловічої прогімназії у Черкасах (1890). У жовтні 1891 хіротонізований на священника, член Черкаського повітового відділення єпархіальної училищної ради. Від 1892 настоятель собору в м. Липовці (Вінниччина), голова Липовецького відділення єпархіальної училищної ради, благочинний. Повітовий інспектор церковнопарафіяльних шкіл, ініціатор відкриття в повіті нових шкіл, написав декілька розвідок з історії краю. Протоієрей (1903), директор нововідкритої Київської церковно-вчительської школи. З юнацьких років був сформований як український патріот та усвідомлював імперську і антиукраїнську сутність Московської Церкви (РПЦ). Уже в ті часи побачив велетенське «провалля між зовнішньою величчю й внутрішньою нікчемністю церкви (московитської), яка трималася державною – поліцейською підтримкою». Також вже в ті часи критично висловлювався про використання неукраїнської мови в богослужіннях на українських землях. Тому й не дивно, що вже 1905 був усунений з викладацької роботи за «ліберальні погляди» та «українофільство».
В період революції 1905-1907 обраний головою з’їзду духовенства Київської єпархії, який ухвалив запровадити українську мову в церковне богослужіння та викладання в духовних навчальних закладах. Після придушення революції та до 1917 перебував під постійним наглядом поліції, займався парафіяльною роботою, та викладанням у школах. Від революційних подій 1917 активно включився в процес українізації Церкви, один з ініціаторів створення «Братства воскресіння Христа», яке у листопаді 1917 сформувало Оргкомітет для скликання Всеукраїнського Церковного Собору, невдовзі реорганізований у тимчасову Всеукраїнську православну церковну раду (ВПЦР). Скликання самого Собору постійно відтерміновувалося через постійні зміни політичної ситуації в країні та шалений опір промосковськи налаштованого духовенства, а особливо єпископату. 22 травня 1919 у Микільському соборі Києва, в супроводі хору під диригуванням Миколи Леонтовича, о. Василь відслужив першу Літургію українською мовою. Від серпня (за іншими даними липня) 1919 настоятель Софіївського собору. В цей час плідно перекладав українською мовою богословські та літургійні тексти. 30 серпня 1919, коли Армія УНР та УГА визволили Київ від більшовиків, о. Василь промовив до народу: «Коли ти не станеш об’єднано в обороні своєї Вітчизни, то плакатимеш у московській неволі, як колись Ізраїль на ріках Вавилонських» (пророчі слова для того й нашого часів). За активну патріотичну діяльність в царині релігії єпископат РПЦ двічі забороняв о. Василю священнодіяти та позбавляв духовного сану. У відповідь ВПЦР закликала ігнорувати московських ієрархів, а 5 травня 1920 проголосила автокефалію Православної Церкви в Україні. Проте легітимність автокефалії виявилась сумнівною, оскільки до неї не приєднався ні один єпископ – усі присутні тоді в Україні були адептами Московської Церкви (РПЦ). За ініціативою Липківського та його однодумців 14 жовтня 1921 у Софії Київській розпочав роботу Перший Всеукраїнський Православний Церковний Собор, який підтвердив постанову ВПЦР про автокефалію. Однак знову жоден з єпископів не захотів брати участі в Соборі, а це означало, що відповідно до канонів та майже двотисячолітньої практики Христової Церкви він був неправомочним і не міг обирати предстоятеля Церкви та рукополагати єпископів. Вихід із ситуації запропонував о. Василь Липківський, який заявив, що «делегати Собору є не приватні особи, але обрані від церковних громад», «члени Собору зібралися для вирішення справ Христової Церкви в Україні, отже, з ними перебуває сам Христос», а також, що «члени Собору вірують, що Українською Церквою керує Дух Святий і що їх зібрала на Собор благодать Святого Духа», а отже Собор є канонічним. Відтак учасники Собору наголосили, що благодать Святого Духа є в посіданні не окремих єпископів, а Церкви в цілому, тобто вірних, і вони правомочні через покладання рук на обрану особу прикликати на неї благодать Святого Духа. Таким чином 21 жовтня о. Василь таємним голосуванням майже одноголосно обраний єпископом-митрополитом, а 23 жовтня висвячений на єпископа; наступного дня було висвячено низку інших єпископів. Ось як це дійство описав один з учасників Собору: «Старший за віком протоієрей читав висвятну молитву, а всі члени Собору клали на плечі руки один одному, а ті, що стояли на солеї, на плечі дияконам, ті на плечі священникам, а священники на ставленика». Такий спосіб хіротонії (тобто без участи єпископа) в ті часи та пізніше для багатьох був незаконним і спричинив невизнання нововисвячених правдивими єпископами. Один з хіротонізованих (24.10.1921) у Софіївському соборі єпископів Іван Теодорович уже після війни у США (27.08.1949, Нью-Йорк) був повторно рукоположений на єпископа екзархом Олександрійського Патріархату митрополитом Христофором Кондогеоргісом і єпископом Мстиславом Скрипником тепер уже з дотриманням усіх канонічних вимог.
Ось як згодом критично відгукнувся про ці направду революційні події в духовному житті України митрополит Іларіон Огієнко: «…протоєрей Василь Липківський, церковний революціонер чистої води, особа, яка до глибини душі ненавиділа єпископат і постановила вбити старе „Православіє“… І закрутилась церковна революція. І вдове духовенство поженилося, появився жонатий єпископат, єпископів „висвятив“ народ… Священні канони Вселенських Соборів поламали, створили свої нові… Церкву цю назвали „соборноправною“, розуміючи під цим не історичне керування Церквою її Соборами, а світське радо-правство. І утворили „канони 1921 року“, – гарячий сором для України на віки вічні! Ознакою Української Церкви видвигнули тільки, українську мову в Богослуженні, а многовікову ідеологію Православної Церкви відкинули й потоптали… Церква 1921 р. заявила, що Вірою вона ніби стара, але Канонами нова, – вона відкинула важливі Св. Канони семи Вселенських Соборів. Це була глибока помилка!».
Проте проголошення, становлення та ріст УАПЦ виявився неприємним фактом для Московської Церкви в Україні та більшовицької влади. Стрімке зростання УАПЦ великою мірою відбувалося завдяки невтомній праці самого митрополита – з візитаціями він особисто відвідав понад 400 парафій по обидва берега Дніпра. На початках радянська влада не перешкоджала поширенню УАПЦ, розглядаючи її як інструмент для поборювання РПЦ, проте вже невдовзі розпочала її знищення через провокування внутрішніх конфліктів та розколів. Про стратегію більшовиків у церковних питаннях виразно свідчить секретний лист секретаря ЦК КП(б)У Дмитра Мануїльського від 8.07.1922 на адресу губкомів партії, яким доручалося здійснювати «розкладання церкви по двох лініях»: з одного боку розколювати пануючу РПЦ, а «з другого боку, нам належить звернути особливу увагу на розкол самої оновленої автокефальної церкви, яка є політичною фортецею петлюрівщини». Врешті після серії дрібніших провокацій в середовищі УАПЦ та вербовки достатньої кількости агентів влада перейшла до відкритих репресій. Заарештовано низку єпископів УАПЦ, митрополит Василь Липківський опинився під домашнім арештом, на короткий термін двічі був заарештований. На початку жовтня 1927 на розпорядження влади скликано Другий Всеукраїнський церковний собор, на який Липківського доставлено з Харківської в’язниці. Чекісти висунули делегатам Собору ультиматум обрати іншого митрополита. Коли один з делегатів висловив незгоду його заарештували безпосередньо в храмі. Тоді митрополит звернувся до делегатів: «Чого злякались? Чого перестрашились? Чи не знали раніше, куди й для чого йдете? Не бійтесь, хто служить Богові й любить свого брата! Не бійтесь, хто щиро хоче спасти свою душу! Не бійтесь і відганяйте сумнів! Коли наша справа правдива й угодна Богові, ніхто нас не переможе!». Проте митрополита було звільнено від «тягаря митрополичого служіння». Після цього ще 10 років прожив в повному забутті, в злиднях, під постійним наглядом та очікуванні арешту. Попри вкрай несприятливі умови перекладав українською мовою богослужбову літературу та Святе Письмо, з пам’яті відтворив багато проповідей, писав «Історію Української Церкви», працював над вдосконаленням церковного статуту, листувався з українським духовенством в діаспорі. У 1942 професор Микола Андрусяк передав «Історію» митрополиту Андрею Шептицькому, який переправив її на Захід, де після війни була видана.
В січні 1930 УАПЦ була розпущена. В жовтні 1937 заарештований та за вироком особливої трійки при Київському управлінні НКВС розстріляний у Києві 1937. Обидва сини та старша дочка були вислані в Сибір. Місце поховання митрополита невідоме, на Лук’янівському цвинтарі в Києві встановлений символічний хрест. Третім помісним Собором УАПЦ канонізований як святий (27.11.1997).
