80 років тому:
27.01.1944 – у селах Нивиці та Трійця, нині Червоноградського району на Львівщині радянські партизани загону особливого призначення НКДБ СРСР «Побєдітєлі» під командуванням Дмітрія Медведєва вчинили один з численних злочинів проти людяності над мирними мешканцями, що було звичною практикою червоних партизансько-терористичних загонів. Вночі на 27 січня у Нивиці зайшов більшовицький загін чисельністю 700-800 добре озброєних терористів (окремі джерела подають 1,4-1,5 тисяч, що менш правдоподібно). Мешканець села Богдан Куць зумів непомітно вислизнути та попередити самооборону й селян сусіднього села Трійця, яке межувало з Нивицями. Рій Української національної самооборони Володимира Феденишина-«Кармелюка» чисельністю 24 стрільців, не провівши розвідки та вважаючи це нападом невідомої банди, вирушив на допомогу селянам Нивиць. Група районового «Самара» атакувала хату, де було до 10 ворогів і зуміла закинути всередину гранату. У висліді 20-хвилинного бою загинуло 11 стрільців в тому числі Феденишин-«Кармелюк», після чого решта самооборони відступила в ліс. Більшовики не переслідували повстанців, а усією масою кинулись грабувати та катувати мирних мешканців. Сусідню Трійцю, з якої селяни встигли утекти нападники спалили (згоріло 40 садиб), а в Нивицях, хто не зумів сховатися хапали та вели до будинку Семена Панасюка на «допит» – загалом зігнали близько 70 чоловіків і жінок. «Допит» зводився до відрубування сокирою чи відпилювання ступнів ніг, рук, здирання живцем шкіри, відрізання в жінок грудей, виривання язиків та інших звірств після яких жертву вбивали. При чому відповідно до своєї схибленої московсько-більшовицької психіки робили це не поспішаючи, щоби насолодитися муками катованих. Дослідники вважають, що ці звірства чинила сумнозвісна спецкоманда садистів під назвою «загін Кривуліна» (за спогадами колишніх медведєвських партизан одного разу із загону дезертирував Кривулін якого розстріляли і від того часу замість терміну «розстріляти» для жертви використовували вираз «відправте її в загін Кривуліна»). Незадіяні до катувань «освободітєлі» займались звичною для себе справою – мародерством. Червоні забирали все, що потрапляло в їхнє захланне око: коні, корови, свині, домашню птицю, одяг, на кінські сідла стелили вкрадені подушки, жіночі хустки намотували на ноги як онучі та багато іншого. Коли після війни Д. Медведєв опублікував книжку «Сильні духом», то селяни на одній із світлин впізнали партизанку Марію Кіх, яка у 1947-1979 беззмінно «обиралася» депутатом Верховної Ради УРСР і тричі була заступником голови ВР, займала у Львові високі партійні посади, а тоді у січні 1944 брутально забрала увесь найкращий жіночий одяг в хаті вбитого Феденишина та ще й примовляла, що «їх усіх тут треба вирізати до ноги». За фотографіями у книжці Медведєва селяни впізнали чимало інших мародерів і злочинців.
Врятував село Микола Парубочий, котрий мешкав під лісом і зумів непомітно вибратися з оточеного села, дістатись до містечка Лопатин (на відстані 7 км) та повідомити начальника поліції Василя Казанівського. Той зв’язався з німецьким гарнізоном у Радехові й надвечір до околиць села прибуло дві танкетки та до 70 осіб піхоти. Хоч червоні чисельно значно переважали німців, проте після короткої перестрілки, підпаливши три десятки господарств та стодолу з тілами закатованих, відступили з села. Скориставшись безладом заарештовані, що очікували своєї черги на катування та страту в сусідній стодолі, вибили двері й розбіглися в різні боки. Після того як село було звільнено від червоних й погашено палаючу будівлю з неї винесено 27 обгорілих трупів (вони лежали акуратно поскладані один на однім, а збоку відрубані руки та ноги): 25 українських селян і 2 німці з дорожньої служби, що випадково потрапили в руки партизан. Обом полоненим німцям більшовики на тілах заживо вирізали свастики, а відтак розтрощили черепи; ще одного німця убили раніше. Також медведівці розстріляли одного свого партизана, який за свідченням очевидців «не хотів людей мордувати». Серед убитих були мешканці сіл Нивиці, Трійця, Пустельники, Мукані, Стовпин, переважали молоді віком від 16 до 24 років. Серед полеглих в бою був член самооборони художник і досвідчений член ОУН Роман Сеньків, засуджений на Львівському процесі (1936) до 15 років ув’язнення, серед закатованих підрайонний ОУН Михайло Лавний-«Король» (1922 р.н.) та станичний ОУН Василь Яцина (1920 р.н.).
30 січня до спаленого села прибула німецька комісія для фіксації і розслідування трагедії. А дещо пізніше українські підпільники вистежили та покарали польських колаборантів, які приймали діяльну участь у здійсненні злочинів. 14.02.1944 СБ ОУН стратила провідника польської боївки с. Адами Владислава Філяровського та його зв’язкового Миколу Забаву, який нахвалявся, що «ще прийде час, коли українців будуть мордувати в страшний спосіб, а з української шкіри будуть поляки шити чоботи». 11.04.1944 СБ стратила Андрія Завадського з с. Дмитрів, який за перших більшовиків видав трьох українських патріотів на заслання в Сибір, працював донощиком за німців, а в Нивицях безпосередньо приймав участь в мордуванні людей. Натомість лісовий працівник, що також був причетний до катування селян, не очікуючи відплати втік разом із загоном Медведєва. Через кілька місяців після здійснення цього злочину кривавому кату Медведєву присвоєно знання «Героя Радянського Союзу». Вже після війни, коли у минулому терористи та мародери, а тепер високі партійні чиновники один поперед одного почали писати мемуари, то криваві події у Нивицях всі якось обходили мовчанкою і лише єдиний співучасник злочину Микола Гнидюк згадав про нього, але здуру понаписував такого, що як кажуть в народі ні в тин, ні в ворота: «Ми ж за короткий час роззброїли й арештували немало бандерівців, яких зачинили в сараї. Відступаючи, залишили там. Гітлерівці, зайнявши ту частину села, сприйняли бандерівців за партизанів і жорстоко з ними розправилися: понад півсотні бандитів були спалені живими у сараї». Мабуть зайвим буде коментувати відверті нісенітниці.
Правду про криваву розправу радянських терористів над мешканцями с. Нивиць вперше оприлюднено в період розвалу комуністичної імперії на сторінках тоді ще комсомольської газети «Ленінська молодь» (невдовзі «Молода Галичина») 22.03.1990. Ця публікація викликала істерику серед десятка ще живих на той час «партизан» Медведєва. Спершу вони намагались перекинути провину за злочин на німців, вимагали від прокурора УРСР відкрити кримінальну справу на журналіста «за наклеп», а відтак після наступних публікацій свідчень численних очевидців раптом замовкли. На жаль в уже незалежній Україні, попри очевидність злочину проти людяности, який не має терміну давности, так і не було порушено кримінальної справи та не притягнено злочинців до відповідальности. Лише Медведєв, який після війни вийшов у відставку, через рік після арешту Судоплатова раптово помер (у віці 56 років) після того, як випив чаю з колишньою партизанкою-терористкою. Та хай там що але Божого суду ніхто не здатен уникнути.
Але за цією трагедією в тіні залишається питання: а з якою метою так чисельний загін особливого призначення прийшов до Нивиць, а відтак, не здійснивши якоїсь поважнішої партизанської акції, повернувся назад – адже ж не для того, щоби пограбувати село, криваво замордувати декілька десятків українських селян та попалити їхні хати. Очевидно, що не для цього і злочин у Нивицях став лише інстинктивним виявом ординської ментальности московита-нищителя. Головним завданням загону особливого призначення НКВС полковника Д. Медведєва була організація терористичних акцій на території Рівненської, а з просуванням фронту на захід і Львівської областей з метою викликати відплатні каральні дії з боку німців проти українського підпілля ОУН та УПА, а також проти українського цивільного населення. А при нагоді радянські терористи підставляли під удар німецьких окупантів також і польське підпілля та польські села, чого волів недобачати й нерозуміти польський еміграційний уряд у Лондоні. Про цю сторінку діяльности радянських партизан піде в дописі про знищення німцями польського села Гута Пеняцька 28.02.1944.
Із спогадів свідків Нивицької трагедії, опублікованих у книжці Василя Пруса «Трагедія в Нивицях»:
«Медведєвці схопили мого рідного брата Івана. Я з Трійці втік до ліса. Коли втікав, за мною стріляли. Медведєвці палили Трійцю. Ранком 28 січня у згорілій стодолі Бортника у Нивицях була купа трупів. Мій брат лежав під самим низом тої купи. На шиї в нього був пасок, зуби вибиті, ноги вкорочені (без ступнів)».
«Медведєвці пограбували нашу хату: позабирали всю одіж і всі добрі речі. Ввечері… медведєвці палили село… Труп мого брата в тій спаленій стодолі був без язика, ноги відрубані».
«В Нивицях, де партизани палили людей в стодолі, лежала купа трупів, поскладаних один на одного… На трупах були сліди катувань: відрізані ноги, наддерта шкіра, вирвані язики (про це говорили родичі, які розбирали з тої купи своїх рідних)».
«Зранку того дня по селі ходили ті партизани (в цивільному або в шинелях), грабували хати і хапали людей. З нашої хати забрали геть все. Мого чоловіка Леона Лавного теж схопили. Я чула, як один з тих партизанів сказав: «Ми вас жалеть не будем, будем жечь, резать, рубить».
«Коли підвода зупинилася, з неї зняли два згортки в домотканих простирадлах. Коли згортки розгорнули, ми побачили знівечені тіла. У доньки Смаля були відрубані ноги, його розбитий скривавлений рот був розкритий, зубів не було, на шиї був затягнутий поясок, яким дядько Смаль підперезував штани. Я бачив, що тіло Гані було окривавлене, коси обгорілі, груди обрізані, рот розкритий, язика в ньому не було».
«Через деякий час партизани Медведєва спішно почали втікати, підпалюючи хати, стодоли, хліви… Загорівся і льох, але дочка з нього вилізла, її в саду розшукали… В книзі «Сильныє духом», яку я читала, немає правди»…
