80 років тому:
28.02.1944 – (продовження допису про трагедію у с. Нивиці 27.01.1944) у відплату за загибель декілька днів перед цим вояків німецького поліційного розвідувального підрозділу каральна айнзатцгрупа «Рейнгольд» під командуванням оберштурмбанфюрера СС Фрідріха-Вільгельма Бока знищила село Гута Пеняцька на Львівщині, яке у 1942-1944 роках слугувало базою польських партизан Армії крайової та численних рейдуючих загонів радянських партизан. Загибель села та його мешканців (за даними пропагандистів від 1 до 2,5 тисяч осіб, польських істориків – 850, радянських істориків – 700-750, реально більше 300) в останні десятиліття в гіперболізовано-емоційному ключі часто згадувалась в публіцистичній літературі та жовтій пресі. Особливо ревно на цій трагедії спекулювали в минулому радянські, а нині польські пропагандисти різних напрямків, звинувачуючи в жорстокій різні мирного беззбройного села українських вояків дивізії «Галичина» та УПА. Натомість на догоду політичній доцільності справжні причини й реальні учасники кривавого дійства зовсім не цікавили творців історико-ідеологічних міфів.
Підґрунтя трагічної події 28 лютого було закладено значно раніше, коли село, розташоване поодаль від головних доріг, звідусіль оточене лісами, обкопано ровами-шанцями, обнесено колючим дротом, обставлене кулеметними гніздами та перетворене на постійне місце базування відділу АК під командуванням Казимира Войцеховського. У 1942-1944 роках, керуючись фатальними для польської національної меншини на Західній України помилковими політичними візіями, польський еміграційний уряд в Лондоні та АК пішли на тісну співпрацю з радянськими партизанами та терористичними загонами НКВС. За даними Українського штабу партизанського руху від осені 1943 до березня 1944 в селі зупинялось щонайменше 12 більшовицьких партизанських загонів і з’єднань для перепочинку та відновлення сил. Звісно село не могло прогодувати великих військових загонів, тому партизани разом з мешканцями Гути нерідко здійснювали збройні вилазки на поблизькі українські села з метою здобуття харчів.
Незадовго до знищення села у ньому розташувалася диверсійно-терористична група під командуванням лейтенанта Бориса Крутікова із загону особливого призначення НКВС полковника Дмитра Медведєва. Загін Медведєва слугував прикриттям та базою відомого радянського терориста (після війни радянською пропагандою піднесеного до «сану» розвідника та месника) Ніколая Кузнєцова (він же Пауль Зіберт, Ніколай Грачов), який переодягаючись у форму німецького офіцера, вбивав керівників німецької адміністрації у Рівному та на місці вбивства підкидав документи чи інші фальшивки, які б мали свідчити, що атентат зробили підпільники ОУН. Це своєю чергою мало спричиняти відплатні дії німецьких окупантів проти ОУН та УПА, масові розстріли української інтелігенції та якомога більше знищення українських сіл і мирного українського населення.
Після того як радянські війська вступили на землі Волині (4.01.1944 поблизу Сарн) і почали просуватися на захід, Кузнєцов отримав завдання перебазуватися до Львова, де зокрема мав ліквідувати губернатора Галичини Вехтера. Відповідно 15.01.1944 Кузнєцов із двома іншими радянськими агентами, під видом німецьких військовиків, виїхали автомобілем з-під Рівного в напрямку Львова. Дещо раніше 6.01.1944 для їх прикриття Медведєв вислав невеликий загін під командуванням Крутікова чисельністю 21 терорист, який мав дійти до польського села Ганачів (нині Ганачівка Перемишлянського району за 42 км від Львова) й розташуватись в поблизькому лісі. А вже невдовзі за цими передовими групами (Кузнєцова та Крутікова) в 200-кілометровий рейд вирушив увесь загін «Переможці» полковника Медведєва. Мобільний підрозділ Крутікова був перебраний за українських повстанців, більшість його бойовиків добре володіли українською мовою, користувалися упівськими трофейними чи сфальшованими документами. Проте за характерними ознаками поведінки московитів їх швидко розконспірували українські повстанці. Втративши кількох бійців, радиста та рацію загін Крутікова не зміг дійти до Ганачева та 19.01.1944 зупинився у с. Гута Пеняцька під захистом чисельного відділу АК командира Войцеховського. Натомість великий загін «Переможці» Медведєва дійшов лише до українського с. Нивиці (близько 60 км від Гути), вчинив криваву розправу над мешканцями та після незначних сутичок з гітлерівцями, кинувши напризволяще Кузнєцова і Крутікова, утік з непривітної до радянських терористів території.
А тим часом Кузнєцов з групою радянських терористів та польських підпільників АК у Львові в штабі Люфтваффе застрілив підполковника Ганса Петерса та старшого капрала Зейделя (31.01.1944), ліквідував віце-губернатора Галичини Отто Бауера та начальника канцелярії президії губернаторства Гейдріха Шнайдера (9.02), при цьому втікаючи Кузнєцов на всю вулицю кричав: «Слава Україні!». Ці та інші вбивства, які не мали жодного воєнного значення, спричинили масові облави, арешти, прочісування сільських територій у пошуках терористів та розстріл заручників. Загалом наслідком цих атестатів розстріляно понад три тисячі мирних людей.
Питання терору радянських партизан на території Генерал-губернаторства обговорювалось на нараді в Ганса Франка у Кракові 16.02.1944, після якої розпочались масштабні антипартизанські акції в Галичині. Під час перевірки сусідніх з Гутою сіл Верхобуж, Чепелі, Майдан Пеняцький, Ясенів, Кадлубище, Підгірці та інших партизанів не виявлено, то ж місцеві мешканці не зазнали репресій з боку німців. 23.02.1944 (в окремих працях обґрунтовується дата 25.02) під час перевірки Гути Пеняцької розвідувальною групою 4-го галицького добровольчого полку СС чисельністю 40 вояків польські та радянські партизани вбили чотирьох та поранили вісьмох з них. На той час в селі зосередилось більше як 300 радянських партизанів (до села 21.02.1944 увійшов 9-й батальйон червоних партизан ім. В. Чкалова чисельністю 220 вояків під командуванням Бориса Кореневського), понад 150 поляків-дезертирів із німецької поліції і лісової охорони та підрозділ АК – загальна чисельність озброєних бойовиків складала більш як півтисячі осіб. За спогадами Крутікова 23 лютого червоні відзначили день Радянської армії ґрунтовною «святковою пиятикою», а відтак, усвідомлюючи неминучу відплату з боку німців усі «оборонці» ганебно повтікали з села. Вночі з 24-го на 25 лютого село покинули 9-й батальйон Кореневського, група Крутікова. Навіть польські вояки не мали бажання захищати мешканців, що надавали їм прихисток та втікали разом із сім’ями. Так, бойовик Войтек Кєребка прилаштував свою сім’ю в українському селі Паликорови, окремі польські родини сховалися в Гуті Верхобузькій. Проте основна частина мешканців залишилися у своїх домівках, а з ними яких два десятки партизан АК Войцеховського, що ніяк не могли оборонити селян. Тож доля села була вирішена.
Три перших десятиліття після війни, спираючись на документи та одностайні свідчення багатьох радянських партизан – очевидців цих подій – в усіх публікаціях однозначно стверджувалось, що знищення Гути Пеняцької здійснили гітлерівські каральні підрозділи. Проте, коли у 1978 на Заході українська діаспора відзначала 35-річний ювілей створення дивізії «Галичина» до якого долучились також віце-президент США Джордж Буш, прем’єр-міністр Англії Маргарет Тетчер і вільний світ знову заговорив про поневолення України, радянські ідеологи вирішили терміново переписати історію і на 1981 офіційною вже стала версія, що село знищили вояки дивізії «Галичина» та УПА. На жаль цієї фальшивки, всупереч реальним історичним фактам, свідченням очевидців та документам, притримуються також у сучасній Польщі. Зокрема, відомий історик професор Ґжеґож Мотика в унісон з комуністичними ідеологами заявляє, що каральним підрозділом були відділи дивізії СС «Галичина», а допомагала їм сотня УПА «Сіроманці» під командуванням «Яструба». Правда він не стверджує, що повстанці приймали участь в розправі з мешканцями села, а лише дотично долучились до трагедії, коли 23 лютого допомогли розвідувальному патрулю галицького добровольчого полку СС вийти з найменшими втратами з-під обстрілу бойовиків АК та радянських партизан. Хоча більшість читачів, які зазвичай неуважно читають написане, сприймають це як безпосередню участь сотні УПА в каральній акції. В цих звинуваченнях незрозуміло чи Мотика свідомо маніпулює назвами «SS-Galizische Freiwilliigen Regiment» (галицький добровольчий полк СС) і «Division Grenadiere der Waffen-SS «Galizien»» (гренадерська дивізія Ваффен-СС «Галичина»), а чи виявляє власну некомпетентність як історика, але все ж таки це різні військові формації. Та навіть чисто теоретично не могло бути вояків 14-ї гренадерської дивізії Ваффен-СС «Галичина» в Гуті Пеняцькій, оскільки на той час вони ще перебували на навчанні в таборах Німеччини, Нідерландів, Франції та Польщі й лише у червні 1944 були скеровані в район Ожидова та Красного, а звідти перекинені під Броди. Стосовно причетности чи непричетности до каральної акції повстанської сотні «Сіроманці» командира Дмитра Карпенка-«Яструба», то фаховому історику хіба пасувало би підтвердити свої слова достовірними фактами чи документами. В окремих публіцистичних статтях стверджується, що 23.02 участь в перестрілці з польськими партизанами взяв відділ Скорупського-«Макса» з Дубенського куреня УПА. Але навіть якщо й якийсь повстанський підрозділ брав участь в цій бойовій сутичці, то немає жодних підстав прив’язувати його до знищення села та його мешканців 28.02. А для тих, кому таки дошкуляє спокуса будь-яким робом покласти вину за знищення села на українських повстанців, то таким вартувало би поцікавитись реальними фактами, які засвідчують, що відділи УПА провадили безкомпромісну війну з німцями, тож апріорі не могли стати під їхнє командування, бо будь-яка співпраця з ними вважалася зрадою. Так, лише за переговори (!) з німцями 7.03.1944 був розстріляний командир загону ім. Богуна та керівник баз УПА «Січ» Порфирій Антонюк-«Сосенко».
Документально засвідченим фактом є те, що село знищила айнзатцгрупа «Рейнгольд» (з німецької «Золотий Рейн»), яка складалася з різних військових підрозділів. Основу карального формування склала 4-та поліційна моторизована дивізія СС, яка була створена в жовтні 1939 у Сілезії з мешканців цього краю – німців, поляків і чехів. Цікаво, що з 960 офіцерів і підофіцерів дивізії понад сотня мала виразно польські прізвища та імена. До того ж очевидці, що пережили цю трагедію згодом свідчили, що значна частина карателів розмовляла польською мовою із сілезьким акцентом. До складу айнзатцгрупи також включено три роти (4, 5, 6-та) 4-го галицького добровольчого полку СС під командуванням Зігфріда Бінца, який не мав нічого спільного з 14-ю дивізією «Галичина» та в якому крім українців були також німці й поляки-фольксдойчі, при чому на усіх командних посадах (офіцери та підофіцери) були виключно німці та фольксдойчі. Зокрема командиром 4-ї роти, яка вранці 28 лютого обстріляла село з мінометів був гауптштурмфюрер СС, поляк-фольксдойч Евардер Курковський. Очевидно, що в складі карального підрозділу були українці, але були там також поляки і звісно, що й німці. Тому стверджувати, що трагедія мала етнічний підтекст є цинічною політичною маніпуляцією, розрахованою на емоції та неосвіченість адресатів. Загиблих у сутичці 23.02 українців Олексія Бобака і Романа Андрійчука поховано у Бродах. Також характерна деталь, що керував каральною операцією з літака-біплана командир 4-ї поліційної дивізії оберштурмбанфюрер СС Фрідріх-Вільгельм Бок, а літаків не було на озброєнні в 14-й дивізії «Галичина», а тим більше в УПА.
Важливо зазначити, що каральна акція була не антипольською але антипартизанською і не мала на меті знищення мешканців за етнічною ознакою. В сусідніх польських селах, де не кватирували партизани айнзатцгрупа не знищила жодного поляка, а в Гуті Пеняцькій крім поляків, які складали переважну більшість мешканців села, загинули також близько 50 українців (їхні імена на плитах меморіального комплексу чомусь викарбовано у польській транслітерації), більше 20 австрійців та 5 євреїв.
Замість постскриптум. Втікаючи перед так очевидною небезпекою з боку німців, Медведєв та Крутіков покинули напризволяще бойову групу Кузнєцова, задля прикриття якої й прибули на Львівщину. Оскільки далі залишатися у Львові було вкрай небезпечно Микола Кузнєцов, Ян Камінський та Іван Бєлов виїхали автомобілем в напрямку Золочева, правдоподібно до Гути Пеняцької, де їх мав чекати Крутіков із своїм загоном. Однак через поліційну каральну акцію на Гуту Пеняцьку та втечу Крутікова група Кузнєцова опинилась без прикриття й змушена була самостійно пробиватись до лінії фронту, яка тоді була в районі Дубно. Проте далеко втекти їм не вдалось оскільки були захоплені в полон підрозділом УПА. За однією версією (М. Лебедя) це сталось 2 березня 1944 між селами Білогородка та Верба, нині Дубенського району на Рівненщині, за іншою (більш поширеною) у ніч на 9 березня у с. Боратин, нині Бродівського району на Львівщині, їх схопила чота «Гуцулка» сотні «Чорногори» куреня «Шугая». Обставини їхньої загибелі до сьогодні залишаються невиясненими. У травні 1945 в Москві спеціальна комісія НКВС СРСР у загибелі Кузнєцова звинуватила Бориса Крутікова, який не забезпечив зустріч та охорону терориста після втечі зі Львова, проте йому дивом вдалося уникнути арешту. Після війни Крутіков здобув ступінь кандидата економічних наук та викладав політекономію у Львівському політехнічному інституті, за розповідями студентів зі злобою ставився до тих, хто відповідав на іспитах українською мовою, а виступаючи на зборах чи мітингах не оминав нагоди поливати брудом українських повстанців – видно ця тема до кінця життя не давала йому супокою. А Медведєв після війни вийшов у відставку, писав мемуари, а за рік після арешту Судоплатова якось випив чаю з колишньою партизанкою після чого раптово помер у віці 56 років.
