80 років тому:
2.10.1944 – у Львові помер Степан Чарнецький, поет, перекладач, журналіст, актор, режисер, театральний критик. Батько – Микола Чарнецький, сільський священник УГКЦ, помер під час епідемії тифу в травні 1882. Мати – Владислава Екгардт походила з полонізованого німецького роду. Степан був тринадцятою дитиною. Після смерти чоловіка матір з малими дітьми переїхала до старшого сина Івана в Станіслав (нині Івано-Франківськ). Після несподіваної смерти Івана сім’я переїхала до дочки у Львів. Навчався у цісарсько-королівській Вищій реальній школі в Станіславі, а закінчував здобуття середньої освіти у Вищій реальній школі Львова (1900). У 1900 розпочав навчання на інженерному (шляхо-будівельному) факультеті Вищої політехнічної школи у Львові (нині Університет «Львівська політехніка»), проте студії не закінчив захистом диплому. Деякий час працював за отриманим фахом інженером-мостобудівником, помічником начальника залізничної дільниці, проте захоплення літературою і театром переважило, що й визначило подальший життєвий шлях.
До 12 років розмовляв польською мовою, відтак прийшло усвідомлення власної української ідентичности до тієї міри, що часто докоряв студентам-українцям, які спілкувалися польською мовою. Згодом його племінниця згадувала, що саме Чарнецький сформував з неї українку. Писав поезії, новели, фейлетони, рецензії на театральні вистави, праці з історії українського театрального мистецтва, перекладав для українського театру п’єси та лібрето опер з німецької і польської мов, редагував значне число українських газет і часописів Галичини. Співзасновник літературної групи «Молода муза». Театральний референт товариства «Руська бесіда» (від 1906), режисер і мистецький керівник його театру (1913-1914). У 1914 під час постановки трагедії Василя Пачовського «Сонце руїни» про гетьмана Петра Дорошенка переробив фінальну пісню, яку почув чотар УСС Григорій Трух, доповнив її власними строфами й так постав широко знаний сьогодні славень «Ой у лузі червона калина». У співавторстві з Богданом Веселовським написав відоме українське танго «Прийде ще час». Чимало його віршів, до яких також укладав музику стали народними піснями.
Під час Першої світової війни мобілізований до австрійського війська, проте за станом здоров’я звільнений зі служби. Працівник тогочасних українських часописів, референт преси у Львівському магістраті (від 1920). Одружений з Іриною Поповачак, в шлюбі народилися дві доньки. За першої більшовицької окупації науковий співробітник Львівської наукової бібліотеки (1939-1941). В останні роки важко хворів. Похований на Личаківському цвинтарі. В радянські часи ім’я Степана Чарнецького перебувало під суворою забороною. Народився у с. Шманьківці на Тернопільщині 1881.
Іванові
Іване без роду, Іване без долі,
Куди не ходив ти, кого не видав?
У спеку, і стужу, у лісі і в полі
Ти гинув, а славу сусід добрий взяв…
На сербських зарінках клалась твоя сила,
На волинськім млаці твій гріб вже присів,
І серед Поділля сіріє могила,
Де впало в двобою двох рідних братів…
* * *
Ворожому війську
І тебе мені жаль, сірий сину півночі,
Що ідеш день і ніч, і не знаєш куди;
Ржа утоми лягла на твій голос і очі,
І чоло вкрила тінь недостатків, біди…
І тебе взяв указ із сільської оселі,
Від розораних скиб чи буйного лану,
І голодний бредеш в дрантивенькій шинелі
У невідомий світ, у чужу сторону.
А там стріне тебе гучний вистріл гармати,
Або тихший привіт: добре кована сталь;
Кров обмиє чоло… Бідний сірий солдате, –
І тебе мені жаль!.. І тебе мені жаль!..
