160 років тому:
6.10.1864 – у с. Деньги на Черкащині народився Сергій Шелухін, вчений, юрист, історик, дипломат, письменник, педагог, Міністр судових справ Української Центральної Ради. Походив із шляхетського роду, який виводив початки від полковника Панькевича у війську Богдана Хмельницького. На початку ХІХ століття предки ще носили прізвище Шолуха, яке батькові Сергія – Павлу Шолусі в московитській армії змінили на Шелухін.
Першим вчителем був племінник Тараса Шевченка – Іван Бойко (син сестри Ярини), до вступу в гімназію готувала патріотично налаштована тітка. Навчався у Лубенській класичній гімназії (1883), яку на той час очолював відомий український діяч Матвій Симонов (Номис). У 8-му гімназійному класі уклав підручник з тригонометрії, про що зроблено запис в атестаті зрілости. Закінчив юридичний факультет Київського університету (1883-1888); паралельно відвідував лекції історика професора Володимира Антоновича. Активний учасник руху українського національного відродження; добре грав на скрипці, разом із Володимиром Самійленком акомпанували на українських урочистостях, навіть грали на заручинах Івана Франка в Києві (1886). Після завершення навчання отримав пропозицію залишитися в університеті як професорський стипендіат, однак відмовився від наукової кар’єри через необхідність заробляти на прожиття. Працював на різних посадах в окружному суді в м. Єлисаветград на Херсонщині, згодом став прокурором Кишинівського окружного суду. Два роки вивчав медицину, написав понад два десятки статей на теми юриспруденції, під псевдонімами публікував також власні поетичні твори, статті з літературознавства та етнографії.
У 1902 переїхав до Одеси; член Одеського окружного суду, Генеральний суддя, згодом сенатор з цивільного департаменту. Продовжував дослідницьку роботу; дійсний член Одеського юридичного товариства, дійсний член Київського юридичного товариства, співробітник петербурзького журналу «Право» та «Одеського листка», в яких опублікував низку юридичних статей. Активно працював також в царині українського громадського життя; часто виступав з лекціями та доповідями, член історико-філологічного товариства при Новоросійському університеті, «Одеського товариства історії старожитностей», Одеського юридичного та бібліографічного товариств, Одеського відділення Російського технічного товариства, співзасновник одеського товариства «Просвіта» (1905). На першому українському мітингу в Одесі (1905) виступив з промовою про автономію України. В серпні 1908 після виступу на ХІV Всеросійському археологічному з’їзді в Чернігові з доповіддю про значення назви «Україна» обраний дійсним членом Одеського археологічного товариства. Вперше на науковому форумі Шелухін виголосив доповідь українською мовою. В той період послідовно обстоював самобутність українства та його велетенський внесок у європейську цивілізацію. В громадській та просвітницькій діяльности йому активно допомагала дружина Любов Шелухіна.
Співорганізатор «Товариства об’єднаних слов’ян» в Одесі (1908), після закриття «Просвіти» в Одесі (1909) діяльний член «Українського клубу», товариства «Українська хата» і співредактор часопису «Українська хата» (1909-1914), один із організаторів збору коштів для відкриття українського університету у Львові. За таку винятково активну національну діяльність перебував на особливому рахунку в московитської влади. Зокрема згодом згадував, що, маючи відзнаки за судову службу та будучи дійсним статським радником «я через мою любов до рідного народу не міг на Україні стати навіть членом судової палати, коли Одеська судова палата двічі обрала мене в свої члени, то міністерство повідомило, що я… можу одержати цю посаду в Московщині, а ніяк на Україні».
Після Лютневої революції отримав запрошення на службу в селянський департамент Сенату у Петрограді, проте відкинув цю пропозицію задля розбудови державних структур в Україні. Від початку березня 1917 голова Українського революційного керівничого комітету в Одесі, який об’єднав представників усіх українських партій і організацій. Як один із керівників Одеської організації Товариства українських поступовців обраний членом Української Центральної Ради. Член ЦК Української радикально-демократичної партії (від 06.1917 – Українська партія соціалістів-федералістів). На засіданнях УЦР, виходячи з історичних та юридичних аргументів, обґрунтовував державну суверенність українського народу, починаючи від моменту зречення царем Миколою ІІ престолу (28.02.1917). Однак в обстоюванні цієї очевидної істини наштовхувався на нерозуміння та опір керівництва Центральної Ради, задурманеного ілюзіями федеративного устрою нового державного утворення на руїнах колишньої імперії. За цю самогубну позицію орієнтації на Москву постійно критикував Михайла Грушевського та Володимира Винниченка.
14 грудня 1917 очолив позапартійну фракцію самостійників у Центральній Раді – Союз українських соціалістів-самостійників, який домагався повної незалежности України. Значною мірою завдяки концепції Шелухіна, 12.01.1918(30.12.1917) представники країн Почвірного союзу визнали УНР на міжнародному рівні. Після повернення уряду УНР до Києва в березні 1918 призначений міністром юстиції УНР. Намагався уніфікувати українське законодавство, запропонував нові законопроєкти, проте 27.04.1918 відкликаний своєю партією (УПСФ) із уряду Всеволода Голубовича на підставі, що уряд «неспосібний до праці». Пізніше Шелухін написав у спогадах про цей уряд: «працювати з “елітою”, яка не розуміє обов’язків і ні інтелектуально, ні технічно не здатна вести складну державну роботу, значить брати участь у руйнуванні України».
Після гетьманського перевороту керівник української мирної делегації на переговорах з більшовицькою Московією (23.05-7.10.1918), Генеральний прокурор України, член Цивільного Генерального суду Державного Сенату (від 8.07.1918). Ініціатор затвердження державного статусу української мови. За Директорії УНР – виконувач обов’язків міністра юстиції в уряді Володимира Чехівського (1919), член української делегації на мирній конференції в Парижі (1919-1920).
Від 1921 на еміграції, спершу у Відні, відтак у Празі. Професор карного права Українського вільного університету та Українського педагогічного інституту ім. М. Драгоманова у Празі. Проректор (1926-1928; 1935-1938) та декан (1928-1935) факультету права і суспільних наук УВУ. Член Українського історично-філологічного товариства, голова Українського комітету у Чехо-Словаччині, Українського правничого товариства в Чехії, Українського товариства прихильників Ліги Націй, співпрацівник Музею Визвольної боротьби України. Член багатьох наукових товариств. Автор численних праць з історії України та юриспруденції, які в радянські часи кваліфікувалися як «ворожі» та всіляко замовчувалися. Помер у Празі, Чехо-Словаччина 1938.
