70 років тому:
16.05.-26.06.1954 – у Степовому таборі (моск. Степлаг) селища Кенгір Казахської РСР політичні в’язні, більшість з яких були українцями (46 %) підняли повстання проти знущань табірної адміністрації та нелюдських умов ув’язнення. Концтабір знаходився в центральній Азії за 500 км від Караганди. В таборі перебувало понад 20 тисяч ув’язнених, з яких майже 10 тисяч складали українці. По всіх таборах Радянського Союзу, де збиралась хоч найменша організована група українців, вони провадили запеклу війну з кримінальними злочинцями і донощиками, часто знищуючи їх фізично. Не був винятком і концтабір в Кінгірі. Повстання вибухнуло раптово 18 травня 1954 через спробу табірного начальства помститись в’язням за знищення майже 100 донощиків. Керівництво повсталих забезпечило зразкову дисципліну, справедливий розподіл харчів, сконструювало радіопередавач на коротких хвилях, організувало виготовлення примітивної зброї, а перед радянським урядом висунуло низку вимог. Тих, хто не захотів страйкувати, випустили з табору ще першого дня – їх було всього 150 осіб. Майже два місяці влада вичікувала, що бунт з часом сам вигасне і лише 26 червня о пів на четверту ранку 2 тисячі радянських військовослужбовців і 7 танків розпочали штурм табору. Близько 7-ї години ранку 500 українських жінок і дівчат у вишиваних сорочках взялись за руки і вийшли насупроти танків, сподіваючись хоч так зупинити їх. Проте п’яні танкісти почали чавити беззахисних жінок гусеницями своїх машин. Так загинуло 200 жінок і дівчат. Виступ у Кінгірі було жорстоко придушено, а керівників повстання розстріляно, проте жертовна кров в’язнів та українських жінок не пролилась намарне. Це повстання зупинило всезагальну жорстокість і безкарність енкаведистів у концтаборах, а вже наступного року розпочалось поступове звільнення ув’язнених та ліквідація самих таборів особливого утримання.
