90 років тому:
15.06.1934 – у Варшаві бойовик ОУН Григорій Мацейко-«Ґонта; Петро Книш; Володимир Ольшанський» здійснив політичне вбивство міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького. Смертний вирок польському міністру ухвалено Революційним трибуналом ОУН за проведення на найвищому державному рівні шовіністичної україноненависницької політики та системні дії органів державної влади, які нанесли великих втрат українській національній меншині в Речі Посполитій. Броніслав Пєрацький, колишній член Польської військової організації, віце-міністр (1929-1930) та міністр (1934) внутрішніх справ, відповідальний в уряді за політику держави щодо національних меншин, організатор і керівник кривавої пацифікації в Східній Галичині (1930) – широкомасштабної каральної акції, коли польська поліція та військо, які як державні інституції мали захищати конституційні права усіх громадян, включно з національними меншинами, навпаки виступили в ролі погромників та злочинців, які своєвільно нищили українські громадські та суспільно-культурні інституції виключно за національною ознакою, катували цивільних мешканців, нищили та грабували їхнє майно, ґвалтували жінок і дівчат, вбивали мирних людей тільки за те, що відкрито виявляли свою приналежність до української нації. Також за ініціативи Пєрацького на державному рівні здійснювалися каральні заходи та погроми стосовно українців Ліського повіту на Лемківщині (1931) і масові репресії проти українців Волині та Полісся (1932). Внаслідок цих злочинних дій «правоохоронних» та силових структур держави автохтонним (корінним) мешканцям Галичини, Волині та Полісся, які в Речі Посполитій складали найбільшу за чисельністю національну меншину, завдано велетенських матеріальних збитків, а також моральних страждань.
Рішення про атентат на Пєрацького прийняте на спеціальній конференції ОУН, що відбулася у квітні 1933 в Берліні. В конференції від Проводу Українських Націоналістів брав участь голова Андрій Мельник та інші керівні члени, від Крайової Екзекутиви ОУН – виконувач обов’язків крайового провідника Степан Бандера. План замаху розробив Роман Шухевич. Степан Бандера, як Крайовий провідник ОУН, в цілому керував акцією, технічну підготовку та інструктаж у Варшаві здійснив Микола Лебедь, всього в операції було задіяно більше 10 осіб. Згідно розробленого плану виконавець замаху мав підірвати бомбою себе разом з Пєрацьким. Атентат виконано у Варшаві на вулиці Фоксаль куди о 15-40 до клубу міністр приїхав на авто до «Товариського клубу» на обід з друзями. В момент замаху бомба не спрацювала і Мацейко зробив впритул три постріли з револьвера, розвернувся й, наспівуючи якусь мелодію, спокійно попрямував вулицею. Коли його почала наздоганяти погоня, поранив поліцейського, забіг у під’їзд, змінив зовнішній одяг і зник. Міністр, отримавши смертельні поранення, через дві години помер у шпиталі. Виконавець замаху близько 50 кілометрів пройшов поза Варшаву, на малій станції сів до поїзда і поїхав в Люблін. Відтак його переправили до Львова, де якийсь час мешкав на конспіративній квартирі, 5.08.1934 члени Організації перевели його через кордон на Закарпаття, яке тоді було у складі Чехо-Словаччини, а вже звідти через Францію був переправлений в Аргентину. У відповідь на атентат, польська поліція заарештувала близько 800 членів ОУН, з яких 120 ув’язнено в новоствореному (17.06 – через 2 дні після вбивства) концтаборі в Березі Картузькій. На Варшавському судовому процесі (18.11.1935-13.01.1936) з 12 підсудних Степана Бандеру, Миколу Лебедя і Ярослава Карпинця засуджено на смертну кару, згодом замінену на довічне ув’язнення, Миколу Климишина та Богдана Підгайного на довічне ув’язнення, решта від 7 до 15 років тюрми. Мацейко мешкав в українській громаді Ланус біля Буенос-Айреса під литовським прізвищем Pedro Ovilavičius. Одружений з українкою, мав дітей, брав участь у громадському житті, проте за рекомендацією ОУН не виявляв активної політичної діяльности, помер в Аргентині 1966.
Вчинений атентат на високого державного урядовця і показова судова розправа над його організаторами для Польщі обернулись несподіваними репутаційними втратами як на внутрішньому, так і міжнародному рівнях – авторитет ОУН серед українців в краю та діаспорі незмірно зріс, а «українська проблема» з внутрішньої перетворилась на загальноєвропейську і її вже неможливо було приховувати.
