1060 років тому:
3.07.964 – на сторінках жовтої преси під цією датою стверджується про розгром Київським князем Святославом Хоробрим війська Хозарського каганату. Наслідком цієї битви та подальшого погрому хозарських міст каганат припинив своє існування.
На перший погляд дата вельми приваблива з огляду на популяризацію славних перемог наших пращурів, про що ми не так часто говоримо. Тільки є тут два маленькі, але так важливі нюанси: історичний та ідеологічний. В історичному контексті, то незрозуміло звідки взялася дата 3 липня 964, бо немає їй жодного документального підтвердження. Єдине наше літописне джерело, яке згадує про похід Святослава на Хозарський каганат є «Повість врем’яних (минулих) літ», що датує його 965 роком. А у 964, на думку істориків, Святослав Ігорович здійснив свій перший похід на землі в’ятичів, які заселяли межиріччя Оки та Волги й платили данину хозарам. Похід київського війська на Хозарію і розгром каганату справді був, тільки точних часових рамок його сьогодні усталити неможливо. Найпоширенішими версіями є роки – 963, 964 або 965. Мусульманські писемні джерела Х століття також згадують про похід русичів на Хозарію, тільки датують його аж 969 роком, що є менш правдоподібним. Тому наполягати на такій докладній даті як 3 липня є неслушно і дивно.
Але є в цій метушні ще одна невидима для масового читача, але хіба визначальна складова – ідеологічна. Ця дата раптом вигулькнула після 2005 року в середовищі московитських ультраправих та неоязичників, які на 3 липня ні сіло ні впало призначили «День перемоги Святослава над хозарами». З Московії цей нашвидкуруч виліплений «празднічок» організація «Український вибір» Віктора Медведчука перенесла на український ґрунт і його радо підхопили українські неоязичники. І саме на таких дрібничках і деталях виникає чимало запитань, що відтак породжують поважні сумніви: а чим насправді є рух українських неоязичників, які його витоки, хто за ним стоїть і чи усвідомлюють рядові адепти цього руху справжні його цілі та завдання? Не раз доводилося дискутувати з цими людьми і за кожною спробою розумів, що це марна справа, бо будь-які апеляції до історичних фактів, джерел чи логіки ставали безпорадними перед муром крайнього та сліпого фанатизму. Але, що в цих розмовах з різними представниками руху було спільним та очевидним – це тотальне заперечення всієї тисячолітньої історії, культури та цивілізаційних здобутків України. Добрим маркером в цих розмовах був історичний досвід УВО, ОУН, УПА та національно-визвольний рух середини минулого століття. Коли в ході дискусій виявлялося, що провідники ОУН та велетенський відсоток командирів УПА були вихідцями із священничих сімей, то враз спадала патріотична личина і виявлялася правдива сутність «українських» неоязичників. Те, що оунівці, повстанці, бандерівці для московитів є лютими ворогами річ очевидна і цим нікого не здивуєш, а ось чому раптом у ставленні до українських націоналістів «українські» неоязичники єднаються з московитами направду дивовижа.
Чи маємо ми вивчати, аналізувати та популяризувати перемоги наших пращурів? Очевидно, що так. Але найперше на основі достовірних джерел, без домислів та фантазій. А по-друге, завжди наголошувати, що це є виключно українська історична спадщина і московити до неї не мають найменшого стосунку. Свою історію нехай розкопують на болотах в хащах угро-фінських племен.
Постскриптум: В коментарях у різних групах виникло запитання, а яку користь з цього усього має Москва? А завдання московитів доволі логічне й просте, а відомо, що просте – те геніальне. Тобто їх метою є переконати українців, щоби ті відмовилися від тисячолітнього духовно-культурного спадку. А якщо так, то виходить, що всі храми, всі культурно-історичні пам’ятки виявляються нічиїми. А тепер якщо вони не українські, то для Москви автоматично стають московськими. А далі оскільки є землі, де стоять у великому числі ці так звані «московські» (чи раче примосковлені) пам’ятки, то й земля тоді є московською. Якщо навіть поверхово приглянутись до їхніх скрєпів, то неможливо цього не побачити. Найбільш промовистим прикладом є те, як їхній царь Пйотр Первий привласнив наші самоідентифікаційні назви «Русь» і «русини», які ми необачно стали значно менше вживати, а разом із цими назвами вкрав від нас принаймні пів тисячоліття нашої русько-української історії, а тепер на цій підставі його нащадки сучасні московити претендують на усі наші землі по Карпати й Закарпаття включно. Тому питання боротьби за збереження нашої української християнської ідентичности, культури та пам’яток, недопущення привласнення їх Москвою є питанням нашого національного виживання у двобою із кровожерною московською ордою.
