80 років тому:
21.11.1942 – із Пастирського Послання Митрополита Андрея Шептицького «Не убий»:
Настали саме такі часи, – часи, в яких люди забувають на Божий закон, в яких множаться гріхи, сповнювані прилюдно і голосно без достаточного спротиву зі сторони християн. Таке потоптання святости Божого закону, таке заперечування Всев. Богові належної Йому чести, що в першу чергу полягає на послусі для Його пресвятої волі, є великим нещастям для людей і великою небезпекою. Бо за потоптанням Божого закону може наступити й наступає Божа кара, – найбільше зло і нещастя для людства.
[…]
Дивним способом обманюють себе і людей ті, що політичне вбивство не уважають гріхом, наче би політика звільняла чоловіка від обов’язку Божого закону та оправдувала злочин, противний людській природі. Так не є. Християнин є обов’язаний заховувати Божий закон не тільки в приватному житті, але й в політичному та суспільному житті. Людина, що проливає неповинну кров свого ворога, політичного противника, є таким самим чоловіковбивником, як людина, що це робить для грабунку, і так само заслугує на кару Божу і на клятву Церкви.
[…]
Особливішим способом мерзенні, жахливі і противні природі є випадки, в яких родичі убивають рідних дітей. А може ще гіршими є вони, коли ті діти ще на світ не прийшли. Вже ця сама обставина, що злочину допускається рідний батько, або мати, що дитина не може боронитися, що будучи неохрещеною, тратить вічне спасіння, – все то обставини, які роблять зігнання плоду особливішим родом злочину. А коли до того всього звернеться увагу на те, що вбивство дітей надає цілій родині п’ятно Каїна і стягає прокляття на ту першу і найважнішу клітину суспільного життя, тоді оціниться як слід, з якою енергією, рішучістю, і майже, можна сказати, завзятістю мусять душпастирі над тим працювати, щоб устерегти ті найсвятіші суспільні ідеали, якими є материнство і родина, від тої язви, якою може бути зігнання плоду. При таких поняттях про святі обов’язки матері, про достоїнство матері, про преважне суспільне значення численного і в святості виховуваного потомства – поняттях, що їх мають батьки-вбивці дітей, – до чого дійде суспільність, нарід, держава, в котрій будуть такі матері, такі батьки! Яке виховання дадуть іншим дітям батьки, що змовилися на убивство одної дитини?! […] Людська душа, – це ж твір у безконечність важніший і цінніший, ніж усі матеріальні добра чи дари Божі.
[…]
Система обмежування числа потомства є системою, що веде ввесь народ у загладу. Нарід, у якого жінки не хотять піддатися тягарам і обов’язкам материнства, в якому мужчини шукають сексуального вдоволення без огляду на обов’язки і тягарі родинного життя, без огляду на ціль подружжя, – той нарід засуджений на загладу. І в скоршому чи поволішому темпі буде він зближатися до упадку. Навіть «система двох дітей», примінена більшістю суспільности, позбавляє її більшого числа одиниць, ніж навіть кривава та жорстока війна! Поправді випадок цей не є противний п’ятій заповіді Божій; тільки принагідне про нього говоримо, щоби пригадувати Духовенству, що тільки енергійна його праця може народ спасти перед тою загладою, що нею, може, Бог карає в дітях ті родини, які провинилися, не приймаючи Божих дарів численнішого потомства.
[…]
З природи речі є чоловік слугою, Божим сотворінням; не є паном свого життя, не є самовільним. У вищому ще ступені є християнин власністю Ісуса Христа, рабом, купленим великою ціною Христової Крови. Що Всевишній Бог та Ісус Христос з людиною не обходиться як з рабом, то тільки побільшає обов’язок його підчинятися Божій волі. Через Кров Христа Спасителя прощає Бог грішникові первородний гріх, а відтак і всі гріхи, яких він кається. Бог приймає його за дитину, за свого спадкоприємця, дає йому право бути громадянином неба з Ангелами і Святими, але те безконечне Боже милосердя не звільняє його від обов’язків, наложених на нього самою природою. Ті обов’язки стаються тим важнішими, бо вони освячені Божою благодаттю. Коли християнин допускається самовбивства, ломить не тільки Боже право і обов’язки сотвореного раба, але він переступає й святі обов’язки Божого сина. […] Очевидно, не може вважатись самовбивником людина, яка не знає, що робить, яка напр. в горячці і безпам’яті кидається з поверха на землю. Вона не хоче себе вбивати, але не знає, що робить, – є до певної міри божевільна.
[…]
Коли приходиться ще нам, ридаючи, згадувати про випадки чоловіковбивства, сповнені на братах-громадянах тієї самої української національности, то з великим болем серця треба нам піднести і ті ворожнечі, ненависти і роздори, що братів пхають до такої домашньої війни. Треба дійсно засліплення, що його спричинює хіба найбільший ворог нашого спасіння, діявол, щоб люди, зрештою розумні та дбайливі про суспільність та добро народу, дійшли до того ступеня партійної ненависти, що рішаються аж на пролиття крови. Вже саме те розположення ненависті супроти своїх і близьких є чимсь таким противним природі, таким жахливим і так дуже свідчить про виродження, про таку дегенерацію й такий упадок національної совісти та патріотичного духа, що не можна про такі випадки говорити без глибокого душевного болю! Навіть тоді, коли ті ненависті і ворожнечі не доведені ще до крайніх проявів душегубства, є вони всенародним нещастям та шкодять народові більше, ніж найзавзятіші вороги. Не треба Україні інших ворогів, коли самі українці українцям ворогами, що себе взаємно ненавидять і навіть не стидаються вже тої ненависти! Христос сказав: «Кожне царство, розділене проти себе, запустіє, і дім на дім впаде. Коли ж і сатана проти себе розділився, як остоїться його царство?» (Лк. 11, 18). Як довго не буде між нами християнської єдности, так довго й найслабший противник буде від нас сильніший! Як довго у національних справах більше пам’ятати будуть українці на власне індивідуальне добро, так довго загальна справа не буде могти успішно розвиватися. Бо тої загальної справи просто не буде, бо не буде її в свідомості і в совісті людей!
[…]
…осібним покликом звертаюся до побожних християн, до монастирів і законних згромаджень, до братств, а може, передусім, до невинних дітей в школах з благальним проханням про молитву о мир між самими українцями. Молимося про загальний мир для людства, бо те жахливе нещастя, яким для людства є теперішня війна, показує нам кожної днини, якою потребою для людей є мир. А коли молимося про мир для людства, то оскільки більше треба нам молитися про мир серед нашого народу, про мир внутрішній, про заперестання ненависти, роздорів, ворожнечі і, зі сльозами це говорю, кровопролиття.
[…]
Не дайтеся також, Дорогі, звести з дороги Божого закону через спокуси до гріха, не слухайте намови людей, які радять всякого роду беззаконня. Є між ними і такі, що намовляють до відступства від віри батьків. Не забувайте, що таке відступство є тяжким гріхом, який дуже тяжко спокутувати. Стійте сильно в вірі, держіться надії, любіть нашого Отця Небесного і нашого дорогого Спасителя, любіть ближніх як Божих дітей, для Бога, християнською любов’ю ближніх, а Всевишній нехай хоронить вас від усякого зла, нехай стереже ваші родини і ваші діти.
Благодать вам і мир від Бога нашого і Господа Ісуса Христа.
Дано у Львові, 21 листопада, в день Введення в храм Пресвятої Богородиці.
З Послання Патріарха УГКЦ Святослава (Шевчука) від 13.12.2014: «Таємниця такого дивовижного пророчого слова митрополита Андрея проста: його найбільше багатство було не від цього світу, бо він посідав Божу Мудрість і Божий мир. З усіх видів діяльності цього слуги Божого, його праць, молитов і повчань, мрій і страждань, заповітів і завдань, що їх він нам залишив, і сьогодні випромінює Божественна благодать. Слуго Божий, митрополите Андрею, моли Бога за нас грішних!».
