80 років тому:
22.07.1944 – радянські війська 1-го Українського фронту підійшли до Львова та розпочали бої за місто. В ніч на 23.07 залишки німецької окупаційної адміністрації, ґестапо та поліції покинули Львів і польські партизанські відділи Армії крайової в рамках операції «Буря» долучились до вуличних боїв у місті та прилеглих околицях. Наказ на початок акції «Буря» у Львові та в терені командувач Львівського округу АК полковник Владислав Філіпковський отримав від генерала АК Соснковського 7.07.1944. Перед польськими повстанцями ставилось завдання здобути місто перед вступом туди Червоної армії та завести адміністрацію, яка на правах господаря мала репрезентувати польську владу перед більшовицьким командуванням. У своєму розпорядженні полковник Філіпковський мав близько 7 тисяч озброєних жовнірів, з них близько 3 тисяч безпосередньо у Львові. Також навколо міста було зосереджено трохи більше як 2 тисячі вояків «лісових відділів». Радянські війська не відчували нестачі в техніці та озброєнні, проте їм бракувало піхоти, розвідувальної інформації про німецьку оборону та знання міста чим значно прислужилися відділи АК. В цих декілька днів боїв за місто ЧА та АК стали справжніми союзниками. Польським збройним силам вдалося здобути декілька передмість, міських кварталів і низку важливих об’єктів. В літературі радянських часів подавалося, що центральну площу Ринок захопили частини Уральського танкового корпусу й на Ратуші міста радянський танкіст О. Марченко підняв червоний прапор. Сьогодні в польській та українській історичній літературі подається, що насправді на вежі Ратуші вояки підрозділу АК Станіслава Ропушинського вивісили польський прапор, а нижче на чотирьох кутах прапори СРСР, США, Англії та Франції. Окремі історики подають, що радянські війська не поспішали здобувати міста, очікуючи на запеклі бої між поляками та німцями та їх взаємне знекровлення, проте, оскільки гітлерівці мляво оборонялись та врешті вирішили відступити до кінця 27 липня Львів був опанований «союзними» силами. Впродовж двох днів військовики АК і польські мешканці міста впивались ейфорією перемоги та сподіваннями, що Львів тепер назавжди залишиться у складі польської держави, місто було наповнене біло-червоними прапорами та прапорцями, вулиці патрулювали спочатку самостійно жовніри АК, а відтак разом з червоноармійцями. За списками відомих українських діячів польські бойовики здійснювали обшуки та арешти, за орієнтовними тогочасними оцінками було розстріляно до півтори сотні українців. Правда до масових погромів не дійшло та було чимало випадків, що в ті дні українців переховували сусіди-поляки. Факт облав та розстрілів українців польськими жовнірами згадується у звіті НКВС про ліквідацію «Делегатури уряду та Армії крайової у Львові», проте до сьогодні спеціально цього питання ніхто з істориків не досліджував. Лондонський еміграційний уряд потрактував цей етап акції «Буря» надзвичайно успішним і її керівник полковник Філіпковський підвищений до генерала бригади та разом з кількома іншими вищими офіцерами нагороджений орденом Віртуті Мілітарі. Але вже наступного, після «визволення», дня Філіпковського «запросили» в НКВС і заявили, що Львів – це радянське місто та висунули ультиматум негайно зняти усі польські прапори, припинити патрулювання вулиць польськими бойовиками, здати зброю, а особовий склад зосередити в казармах. 30 липня генерал Філіпковський вилетів літаком до Житомира, де нібито перебував штаб Війська польського, проте там його та командувачів Тернопільської округи АК полковника Студзінського і Львівської округи АК полковника Червінського заарештовано та заслано на Сибір. А ввечері 31 липня командирів АК Львівського району та округу, вищих чиновників польської адміністрації Львова «запрошено» на нараду в штаб округу, де усіх 32-х прибулих заарештовано і згодом засуджено на 10-20 років ув’язнення. Після цього містом прокотилась хвиля арештів офіцерів та вояків АК. 2 серпня видано наказ АК про ліквідацію 3-го Львівського округу. Особовому складу АК запропоновано вступити до прорадянського Війська польського, проте більшість відмовилася й потрапила в радянські концтабори, звідки не багатьом пощастило вийти на волю. 1 листопада 1944, в день поминання померлих в Церкві латинського обряду, декілька тисяч польських мешканців Львова вийшли з протестом на Личаківський цвинтар, на могилах радянських солдат написали гасла «Не віддамо Львова СРСР!», «Слава борцям за польський Львів», вигукували антирадянські гасла, співали гімн Польщі – важко сказати, що це було політична наївність, а чи швидше акт відчаю, бо ж мали вони досвід 1939-1941 років радянського режиму й мусіли розуміти, що СРСР імперія азійського деспотичного штибу, яка байдужа до думок чи почувань людей. Важко також зрозуміти логіку командування АК та керівництва польського підпілля, бо ж від початку акції «Буря» в січні 1944 вже мали достатньо фактів, що жодна співпраця з радянським військом неможлива і, максимально використавши польських вояків, радянський режим їх цинічно «утилізує». Єдиними, хто отримав реальний зиск з крові радянських та польських вояків був більшовицький генералітет – маршал І. Конєв, генерали Д. Лелюшенко, П. Курочкін, яким постановою Львівського обкому компартії від 14.08.1944 подаровані розкішні особняки, один з яких колись належав Петрові Франку, сину видатного українця Івана Франка, що його чекісти вбили у червні 1941.
