140 років тому:
4.06.1884 – у Києві помер Орест Новицький, філософ, психолог, перший професор філософії Київського університету. Походив із шляхетського роду, дід і батько були священниками. Закінчив Острозьке духовне училище та семінарію, Київську духовну академію (1827-1831). Доцент та професор (1834-1850) Київського університету, декілька разів обирався деканом філософського факультету. Після заборони викладання філософії в Московитській імперії цензор Київського цензурного комітету (1850-1869). Народився у с. Пилипи, нині Пилипівка на Житомирщині 1806.
Всі літературні джерела пишуть про Новицького як про поважного фахівця у своїй галузі, знаного для свого часу філософа, та плідного дослідника. Напевно, що так, бо на загал українці здібні та працьовиті люди. Але при цьому опускають невеличку, проте так важливу деталь, що був він ренегатом і московським хрунем. Саме він відіграв одну з ключових ролей у підготовці та прийнятті сумнозвісного Валуєвського циркуляру (30.07.1863), яким заборонялося використання української мови для друку релігійних, освітніх і навчальних книг. 27 червня 1863 Новицький, як голова київського цензурного комітету надіслав листа міністру внутрішніх справ Московитської імперії Петру Валуєву, в якому повідомляв, що до його відомства надійшов рукопис Притч Ісуса Христа «на українській мові розказаних». Далі він застерігав, що учням не треба читати Євангеліє українською мовою, оскільки освіта в імперії «производится на общерусском языке и употребление в училищах малороссийского наречия нигде не допущено». Також ренегат наголошував, що «само возбуждение вопроса о пользе и возможности употребления этого (малороссийского) наречия в школах принято большинством малороссиян с негодованием. Они весьма основательно доказывают, что никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может, и что наречие их, употребляемое простонародьем, есть тот же русский язык, только испорченный влиянием на него Польши … Общерусский язык гораздо понятнее, чем теперь сочиняемый для него некоторыми малороссами и в особенности поляками так называемый украинский язык. Лиц того кружка, который усиливается доказывать противное, большинство самих малороссиян упрекает в каких-то сепаративных замыслах, враждебных России и гибельных для Малороссии». Закінчував малорос Новицький свій донос лякалкою, що збільшення друку українських видань несе загрозу «відокремлення малоросійської народності», що зрештою було правдою, бо кожна нація має природне право на самовизначення, а тим паче така велика європейська нація, як українська, якої державної незалежности позбавили спершу поляки, а відтак московити.
Чи варто було згадувати цього хруня та ренегата? Так, бо нація має знати не тільки своїх героїв та трудівників, але й відступників і ворогів, щоби кожен в народній пам’яті навічно посів належне йому почесне або ганебне становище.
Україно! Україно!
Оце твої діти,
Твої квіти молодії,
Чорнилом политі,
Московською блекотою
В німецьких теплицях
Заглушені!.. Плач, Украйно!
Бездітна вдовице!
Тарас Шевченко.
