100 років тому:
В ніч з 12 на 13.02.1924 – у львівській в’язниці «Бриґідки» закатована Ольга Басараб (з дому Левицька), громадсько-політична діячка. Походила з давнього священичого роду, батько був відомий громадський діяч. Рано осиротіла: батько помер у 1902, мати – у 1904. Навчалась у приватному пансіоні для дівчат у м. Вайсвассер (Німеччина), ліцеї Українського інституту для дівчат у Перемишлі (1902-1909) та на однорічних курсах Віденської державної торгової академії. Щоби утримати себе читала лекції в школі. Вступила до студентського товариства «Січ» у Відні, познайомилася з Д. Донцовим, Є. Коновальцем, О. Грицаком. З 1910 у Львові працювала в страховому товаристві «Дністер», Земельному іпотечному банку, у 1910-1911 викладала у торговій школі та проходила практику в Українському кредитовому союзі в Тернополі. Щонеділі провадила курси для неписьменних, активна діячка «Пласту», «Просвіти», члениня Головної управи Союзу українок у Львові, з початком Першої світової війни співорганізатор та інструктор жіночої чоти Українських січових стрільців. 10.10.1914 у Відні взяла шлюб із Дмитром Басарабом, студентом «Львівської політехніки» з Буковини (через 8 місяців після весілля загинув на фронті в Альпах). Працівник Комітету допомоги пораненим і полоненим та Комітету допомоги цивільному населенню у Відні. За ревну працю в цих комітетах нагороджена Відзнакою автро-угорської армії (1917) та Срібною медаллю Червоного Хреста з військовою відзнакою (1917). Члениня управи Українського жіночого союзу у Відні. Працівник посольства еміграційного уряду ЗУНР, секретар посольства УНР у Фінляндії, згодом в Австрії (1918-1923). Одночасно, добре володіючи іноземними мовами, виконувала розвідувальні завдання в Німеччині, Швеції, Норвегії, Фінляндії, Данії. 1923 повернулася до Львова. Члениня Головної управи філії Союзу українок. З вересня 1920 члениня Української військової організації, особиста зв’язкова полковника Євгена Коновальця. Для прикриття підпільницької діяльности працювала в бюро нафтової фірми, давала приватні лекції з іноземних мов.
9.02.1924 після обшуку на квартирі, де мешкала з подругою Стефою Савицькою, вчиненого за доносом професора Казімєжа Сави, заарештована польською поліцією та на підставі вилучених матеріалів звинувачена в шпигуванні на користь Німеччини й більшовицької України. На слідстві відмовилась давати будь-які свідчення – в поліційному протоколі записано: «Я відмовляюся від усяких зізнань», підпис оригінальний «Ольга Басараб». Щоби вибити бодай якість признання комісар Міхал Кайдан та аспірант Т. Смольницький піддавали заарештовану найжорстокішим тортурам. Згодом вартовий засвідчив, що після допитів не могла самостійно пересуватися й до камери її заносили наглядачі. Якогось з днів після катувань, прийшовши до свідомости, зуміла видряпати на стіні камери два написи: «Вмираю, замучена, помстіть! О. Басараб» та цитату Б. Лепкого: «За кров, за сльози, за руїну верни нам, Боже, Україну!». Щоби інсценізувати вбивство як самогубство закатовану повісили на вишитому рушнику на ґратах камерного вікна. Її смерть поліція декілька днів тримала в таємниці, від родичів приймали передачі на її ім’я, а тіло передали для анатомічних дослідів студентам і опісля таємно закопали в братській могилі під чужим іменем. Лише на 9-й день слідство повідомило рідню про те, що Ольга наклала на себе руки. Ці події викликали масові протеси української громадськості, які започаткував «Союз українок», а відтак підхопили усі українські організації в Галичині та на еміграції. Голова українського клубу в Сеймі Республіки Польща Сергій Хруцький подав депутатський запит, єврейський парламентський клуб вимагав створити спеціальну депутатську комісію для перевірки умов утримання в’язнів у польських тюрмах. Під тиском громадськості влада таки вимушена розпочати «слідство» і 26 лютого відбулася ексгумація тіла. До складу лікарської комісії, яка проводила розтин допустили тільки одного українця Мар’яна Панчишина. Але навіть в такому складі констатовано численні сліди тортур, поламані пальці та ребра, вивернуті суглоби, катування електричним струмом. Також стверджено, що Ольга не могла повіситись, оскільки була низького зросту (152 см), а ґрати вікна знаходилися занадто високо, до того ж отримані каліцтва унеможливили їй зробити це самостійно. Однак невдовзі влада закрила слідство «за відсутністю складу злочину» й наполягала на версії самогубства. Похорон відбувся на Янівському цвинтарі 26 лютого за участи десятків тисяч українців, чин похорону відправили 10 священників. Жорстоке вбивство Ольги Басараб працівниками інституції, яка мала захищати конституційна права кожного громадянина Польщі незалежно від національности чи віросповідання, викликало неочікуваний для влади вибух антипольських настроїв серед українського населення та різке зростання його національної свідомости, особливо в середовищі молоді. Незламна українка стала символом національно-визвольної боротьби першої половини ХХ століття. Прізвище Ольги Басараб увійшло в число борців, які згадуються в Молитві українського націоналіста, укладеній Осипом Мащаком. Народилася у с. Підгороддя на Івано-Франківщині 1889.
