80 років тому:
21.09.1944 – у м. Вінніпег у Канаді помер Олександр Кошиць, хоровий диригент, композитор, етнограф, музикознавець, мемуарист, один з фундаторів української професійної музичної школи. Батько Антін Кошиць – шляхтич гербу Порай, священник у с. Ромашки.
Закінчив Київську духовну семінарію та академію, кандидат богослов’я (1890-1901). Під час навчання в академії почав записувати народні пісні, керував студентським хором (1898-1901) в репертуар якого ввів твори А. Веделя до того заборонених Священним Синодом РПЦ. Не виявив бажання приймати духовний сан. Вчителював у Ставрополі на Кавказі, записав до тисячі козацьких пісень, за що пізніше відзначений Золотою медаллю на Етнографічній і господарській виставці Кубані (1910; на жаль записи не збереглися і лише частину пісень Кошиць пізніше відновив за чернетками). 1904 повернувся до Києва, керував хорами низки інституцій та товариств, вивчав композицію та одночасно викладав хоровий спів у Музично-драматичній школі Миколи Лисенка (1906-1910). Диригент театру Миколи Садовського (1912-1916). Хормейстер та диригент Київської опери (1916-1917).
У 1917 Українська Центральна Рада запросила Кошиця до складу Театрального і музичного комітету, який згодом перетворено на Музичний відділ Міністерства освіти УНР, голова музичного відділу. 1 січня 1919 голова Директорії та Головний отаман військ УНР Симон Петлюра доручив Олександру Кошицю та Кирилу Стеценку створити хорову капелу для пропаганди українського музичного мистецтва за кордоном і ознайомлення народів світу з існуванням давньої самобутньої української нації та її боротьбою за національне визволення з московської неволі. Не гаючись Кошиць та Стеценко організували Українську республіканську капелу (з 1920 – Український республіканський хор), яка навесні 1919 вирушила в концертове турне Західною Європою та Америкою: Чехо-Словаччина, Австрія, Швейцарія, Франція, Бельгія, Нідерланди, Велика Британія, Німеччина, Польща, Іспанія. Прем’єра у Празі (11.05.1919) відбулась з тріумфом і отримала найвищі оцінки чеської музичної критики. Аналогічно проходили концерти в усіх інших країнах світу. В 1922-1926 Капела виступала в Північній Америці, Бразилії, Канаді, Мексиці, Уруґваї, Арґентині, на Кубі. Виконаний у 1922 в Нью-Йорку «Щедрик» М. Леонтовича до сьогодні залишається найпопулярнішим твором в усьому світі.
Після поразки української національно-визвольної боротьби усі учасники Капели стали вимушеними емігрантами. 1926 оселився у США поблизу Нью-Йорка, керував аматорськими та церковними хорами, працював над підготовкою нових диригентів. Перебував у постійній тузі за Україною, про що зокрема написав друзям Беневським: «Єдина моя надія, що держить мене на землі і дає сили жити, – це бути перед смертю дома, побачити милих друзів, мій дорогий Київ, мою Україну». Подав клопотання про повернення на батьківщину, проте на його ж щастя радянський уряд у 1928 відмовив у цьому. Виступав з концертами на українських громадських акціях, писав музику, у 1938 як диригент хору брав участь в озвученні фільму «Маруся» за п’єсою «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці». Автор численних хорових творів, обробок народних пісень, 5 літургій, великої кількости творів духовної музики. Нью-Йоркське музичне видавництво «Вітмарк і син» мільйонними накладами видало 42 українські народні пісні в обробці Кошиця з англійським текстом. Натомість в Україні ім’я славетного композитора перебувало під суворою забороною, родичі були репресовані та змушені були змінювати прізвище. На похорон прийшло близько 5 тисяч українців. Похований у мавзолеї цвинтаря «Ґлен-Іден» у Вінніпегу. Народився у с. Ромашки на Київщині 1875.
Дружина Тетяна Кошиць-Георгієвська (1892-1966) родом із Вінниці, колишня учасниця хорів під керівництвом О. Кошиця, після смерти чоловіка директор Осередку української культури та освіти у Вінніпезі, куди передала архів композитора.
З відгуків світової преси про гастролі Української республіканської капели:
«Визнаю своє безсилля висловити ті почуття, що я пережив під час цих двох концертів, які були для мене годинами найчистішої насолоди. З перших акордів губишся і не знаєш, де ти, забуваєш мізерний зал і уявляєш собі, що ти у якомусь храмі, де відбувається священний ритуал вічної Краси». Жорж П’єрфіт. «Depeshe», 21 листопада 1919 року (Тулуза, Франція).
«Український хор закінчив у нас свої гастролі зі справжнім апофеозом. Він не тільки досяг своєї поважної мети, а й переконливо довів, що Україна має античну цивілізацію, пречудовий і багатющий фольклор, що переконливо підтверджує високу культуру раси. Він довів більше – незвичайну досконалість співу». «Lavehir», 25 січня 1921 року (Париж, Франція).
«Мені доводилося чути хори світової слави, як от хоча б Сікстинської Капели, Пречистої Діви в Лоретто в Італії, та Люрду у Франції – хори, визнані усім світом. І гадалося мені, що ніколи не зможу почути чогось більш досконалого. Проте з великим задоволенням і вдячністю з перших номерів програми переконався, що стою перед чимось чарівним, унікальним і просто надприродним! Я ніскільки не перебільшую, вживаючи цих характеристик, – це все чистісінька правда. Ніхто не міг навіть уявити собі, що людські голоси здатні зробити таке пречудове враження звучання симфонічного оркестру. Додам до цього – оркестру бездоганного! Я ніби чув гаму скрипок, віолончелей і контрабасів, що звучали напрочуд чисто й чітко. Пречудові сполучення крещендо на зразок Россіні, які могли б видобути тільки Паганіні, Казальс або Донаті. Пречудовий спів цього хору, в порівнянні із згаданими вище, полягає в тому, що ті перші роблять монотонне враження, тим часом як Український хор своєю винятковою тембральною і динамічною багатобарвністю якнайкраще відтворює все багатство і красу виконуваних пісень. Для того, щоб описати правдиво враження, яке довелося пережити, треба було б знайти нові, незнані досі слова». «El Herald», 22 грудня 1922 року (Мексика).
«Ми знаємо хори: кожний з нас чув той чи інший співочий колектив, однак напевно ніхто й ніколи не чув чогось подібного, такого, щоб хоч здалеку могло наблизитись до Українського хору, або щоб досягло такого ступеня краси і досконалості. Ніколи не могли навіть додуматись, що самими тільки голосами можна створити такі блискучі музичні ефекти, такі гармонійні й делікатні, ніколи не думали, що можна так ніжно і тонко маніпулювати людськими голосами та що з окремих комбінацій звуків можна досягти таких вражаючих і чудових результатів». «El Dictamen», 12 січня 1923 року (Веракруз, Мексика).
«…Ми були просто приголомшені, захоплені і буквально сп’янілі тембровим багатством і завершеністю динаміки. Невимовне замилування охопило наші душі, які ніби купалися в кришталевих джерелах непорочно чистої слов’янської творчості. Ми були сповнені гордості за те, що слов’яни мають чим похвалитися перед світом: турне Шаляпіна, російський Великий театр і Український національний хор відкрили Америці велику скарбницю слов’янської культури. Але Український хор з цього погляду робить найбільшу послугу, насамперед тому, що репрезентує хорове мистецтво, в якому українців визнано найвищими, а по-друге – що знайомить світ з великими оригінальними цінностями української національної музики, яка не тільки може рівнятись, але, без сумніву, перевищує найкращі народні витвори Заходу! Послухавши Український хор, переконуєшся в правдивості твердження одного критика, що „слов’яни перевищують у музиці італійців!“, що стосується народних мелодій – вони, без сумніву, перевищують. Український національний хор один з тих могутніх чинників, які знайомлять цивілізований світ з його Батьківщиною – Україною». «The American Srbobran» (без дати; сербська газета, Пітсбурґ, США).
