40 років тому:
6.05.1984 (за іншими даними 5.05.1984) – у тюремній лікарні м. Перм у Московії помер Олекса Тихий, мовознавець, поет, педагог, правозахисник, політв’язень, співзасновник Української гельсінської групи. Навчався у Запорізькому сільськогосподарському інституті та Дніпропетровському інституті інженерів транспорту, закінчив філософський факультет Московського державного університету. Від 1950 викладав у школах Запорізької (Приазовський район) та Донецької (Костянтинівський район) областей фізику, математику, біологію, історію, українську мову. Працювати в сільських школах вирішив свідомо, щоби формувати з простих українських дітей національну еліту, свідому власної людської гідности та громадянської відповідальности. Згодом про цей вибір засвідчив син Володимир Тихий, зацитувавши висловлювання батька: «дайте мені один клас, і з першого до останнього я – один вчитель – доведу їх до Московського держуніверситету. І багато учнів з тих шкіл, де він викладав, впевнено вступали до кращих вишів країни». Вже від початків скристалізувалася його волелюбна та інакодумна життєва позиція – він наголошував, що держава не має права нав’язувати мову спілкування, організацію дозвілля, контролювати інтереси, визначати перелік книжок, які дозволені для читання.
Вперше заарештований КДБ у 1948 та засуджений на 5 років позбавлення волі за критику безальтернативности виборів на яких у бюлетень вносилося прізвище лише одного кандидата. Проте цього разу обійшлося без значних наслідків, оскільки військовий трибунал МВС Українського округу замінив покарання на умовне. Вдруге заарештований у лютому 1956 за надісланий до ЦК КПРС лист із протестом проти введення радянських військ до Угорщини та засуджений на 7 років позбавлення волі. Термін відбував у Володимирській тюрмі та Дубравлагу. Після звільнення (1964) працював вантажником, слюсарем-механіком, пожежником, підтримував побратимів в ув’язненні, поширював самвидавську літературу. Написав декілька статей на захист української мови, передовсім в освіті, з викриттям русифікації Донбасу, які надіслав до редакції газети «Радянська Донеччина» та відповідного листа на адресу Президії Верховної Ради УРСР. У них зокрема картав перекинчиків: «Як же розуміти того, хто живе на Донеччині в Україні, а батьківщиною має Росію? Емігрантом чи окупантом? Як би подивитись на індуса чи канадця, який твердив би, що його батьківщина Англія (на тій підставі, що Індія та Канада входять до співдружності)?». Розробив «метод навчання без школи» (за домашніми завданнями), уклав збірку висловлювань видатних людей світу про рідну мову та словник мовних покручів Донеччини, адресований вчителям, школярам і тим, хто хоче правильно говорити рідною мовою. Також написав низку статей з проблем українського села, в яких пропонував надати більше господарської свободи селянину та з педагогіки.
Співзасновник Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод (листопад 1976). Його декілька разів затримували нібито через пограбування кіоску, викликали на профілактичні бесіди в Костянтинівський райвиконком, радили виїхати з країни на що він відповів: «Я потрібен тут, можу підняти свій голос на захист тих, хто зараз сидить». Невдовзі заарештований та на процесі разом з правозахисником Миколою Руденком (літо 1977, Дружківка) засуджений на 10 років позбавлення волі в тюрмі особливо суворого режиму і 5 років заслання. Вже з табору у с. Соснівка в Мордовії у листі до молодшої сестри Шури написав: «Ніякої моєї вини нема, але закон для суддів ніщо… Настрій у мене бадьорий. Я робив тільки те, що є не лише правом, але й обов’язком, злочину ніякого не скоїв, і хай мучаться самі ті, хто мене закрив. Істина завжди перемагає. Правда, іноді після смерті ». Попри виразку шлунку неодноразово оголошував голодування проти нелюдських умов утримання політв’язнів та заборони листування і побачень; одне з голодувань тривало 52 доби. Влітку 1978 спільно з Василем Романюком написав працю «Історична доля України. Лист українських політв’язнів», в якій озвучена ідея самостійности України. Під час чергового голодування стався внутрішніньошлунковий крововилив (18.04.1979). В лікарні начальник табору запропонував написати покаянну заяву, на що отримав категоричну відмову в’язня. Тюремний хірург Скринник цинічно пообіцяв, що «жити будете в муках і недовго» і під час операції зшив шлунок із звуженням у вигляді «піскового годинника», щоби травлення відбувалося з болями. Після операції спершу виникли спайки кишок, відтак розійшлися внутрішні шви та утворилася грижа, а далі розпочався перитоніт, проте на чергові спроби шантажу з покаянною заявою Олекса Тихий твердо відповідав відмовою. У березні 1980 переведений у табір особливого режиму в с. Кучино Пермської области, де вже утримувалися інші члени УГГ (Василь Стус, Валерій Марченко, Юрій Литвин, Левко Лук’яненко). Останні роки ув’язнення тяжко хворів, переніс декілька операцій на шлунок, медичної допомоги вчасно не отримував, постійно піддавався покаранню штрафним ізолятором за те, що, за словами табірної адміністрації, «погано впливав на оточення». Швидко втрачав вагу – при зрості 178 см важив 41 кг. На останнє побачення з дружиною Ольгою та сином Володимиром (19.04.1984) його вели попід руки проте він був усміхнений та згадував Нагірну проповідь Ісуса Христа. За висловом співкамерника Василя Овсієнка «це мав бути видатний педагог, але замість кафедри він отримав каторгу». 19 листопада 1989, після подолання велетенських бюрократичних перепон і умисних перешкод з боку комуністичних владоможців, за участі близько 30 тисяч людей перепохований разом із прахом Василя Стуса та Юрія Литвина на Байковому кладовищі у Києві. За 70 років комуністичної окупації Київ не бачив такого велелюдного похорону, якому влада вже не ризикнула перешкоджати. Народився на хуторі Їжівка Донецької области 1927.
Із думок Олекси Тихого: «1) Я – українець. Не лише індивід, наділений певною подобою, умінням ходити на двох кінцівках, даром членороздільної мови, даром творити та споживати матеріальні блага. Я громадянин СРСР, і як “советский человек”, і, передусім, як українець, я – “громадянин світу”, не як безбатченко-космополіт, а як українець… Люблю свою Донеччину. Її степи, байраки, лісосмуги, терикони. Люблю і її людей, невтомних трударів землі, заводів, фабрик, шахт. Любив завжди, люблю і сьогодні, як мені здається, в годину негоди, асиміляції, байдужості моїх земляків-українців до національної культури, навіть до рідної мови…
2) Я – для того, щоб жив мій народ, щоб підносилась його культура, щоб голос мого народу достойно вів свою партію в багатоголосому хорі світової культури. Я – для того, щоб мої земляки-донбасівці давали не лише вугілля, сталь, прокат, машини, пшеницю, молоко та яйця. Для того, щоб моя Донеччина давала не тільки уболівальників футболу, учених-безбатченків, російськомовних інженерів, агрономів, лікарів, учителів, а й українських спеціалістів-патріотів, українських письменників, українських композиторів та акторів.
…
Не біда, а вина кожного інтелігента, кожного, хто здобув вищу освіту, займає керівні посади, а живе тільки для натоптування черева, байдужий, як колода, до долі свого народу, його культури, мови».
