80 років тому:
16.09.1944 – в передчутті неминучої катастрофи та намаганні віднайти бодай найменшу шпарину з тупикової воєнно-політичної ситуації Райхміністерство окупованих територій Сходу надіслало лист до Верховного командування Вермахту за підписом заступника начальника політичного відділу Міністерства Отто Бройтігама про докорінну зміну ставлення стосовно «українського питання». Станом на вересень 1944 Німеччина практично не контролювала територію України, залишаючи більшовикам останні найзахідніші українські населені пункти. В новій ситуації український визвольний рух, який безкомпромісно боровся проти будь-якого окупанта, раптом волею випадку перетворювався з безоглядного ворога на ситуативного союзника. Очевидно, що до останніх днів існування Райху його вожді не хотіли й не могли визнати суверенності українського народу над своєю етнічною територією, що недвозначно видно навіть з цього листа, проте тепер гітлерівці готові були схопитись за найменшу можливість, щоби відтермінувати власну загибель. Зокрема в листі мовилося: «Тоді, як в Україні не існує ніякої цивільної (німецької) адміністрації і, отже, не існує жодної можливості ведення військових дій проти німецьких цивільних осіб, немає жодного заперечення проти встановлення контакту з українськими національними бандами для їх підтримки в боротьбі проти Рад». Проте навіть за найбільшого бажання цей «контакт» з «українськими національними бандами» уже було неможливо нав’язати, бо ОУН та УПА опинилися в зоні недосяжности для німецьких військових і політичних чинників, а опріч цього від початку цієї війни вони мали свою власну стратегію стосовно долі українського народу та українських земель, кардинально відмінну від німецької. Одиноким позитивом з цієї вимушеної зміни ставлення німецьких окупантів до українського визвольного руху стало те, що невдовзі частині заарештованих українських керівних діячів вдалося вирватися на волю.
