170 років тому:
18(6).04.1854 – у Санкт-Петербурзі народився Микола Сумцов, фольклорист, етнограф, літературознавець, мовознавець, історик, мистецтвознавець, музеєзнавець, громадсько-культурний діяч. Батьки були дрібними землевласниками з давнього козацько-старшинського роду з Охтирського полку. Прадід ще писався «Семен Сумець», а вже батька Федора, який 35 років пропрацював чиновником у Петербурзі та дослужився до дійсного статського радника перелицювали на зручніше для московитського вуха «Сумцов». Небавом після народження сина родина переїхала до Харкова (район Мала Гончарівка), де 1856 від запалення легенів помер батько. Микола зі срібною медаллю закінчив 2-гу Харківську чоловічу гімназію (1863-1871), де досконало оволодів французькою та німецькою мовами, літературну українську вивчив самостійно, читаючи твори українських письменників та вслухаючись в мелодику українських народних пісень. У березні 1866, коли на відзначенні річниці смерти Тараса Шевченка Микола зачитав «небажаного» вірша поета, директор гімназії надер йому вуха та насварив: «Кто тебе сказал, что ты – украинец?! Ты, сын приличных родителей – и вдруг заявляешь, что ты – украинец! Ну, украинцы в гимназиях не учатся». У 1876 одружився, з дружиною Катериною виховали трьох синів і доньку.
Закінчив історико-філологічний факультет Харківського університету (1875), під час навчання за одну із курсових робіт отримав золоту медаль факультету. За сприяння свого викладача Олександра Потебні прослухав підготовчий курс лекцій до професури у Гейдельберзькому університеті в Німеччині (1876). Приват-доцент (1878), професор (від 1888) та декан історико-філологічного факультету (1908-1916) Харківського університету. Примітно, що перша докторська дисертація «Лазар Баранович» (1884) не була допущена до захисту через звинувачення автора в «українофільських» симпатіях та негативній оцінці діяльности московських воєвод в Україні (пізніше це кваліфікували як «лаяв великоросів»). Через рік до захисту подав другу роботу «Хліб в обрядах та піснях», за яку отримав докторську ступінь.
Співзасновник, секретар (1880) та голова (1887-1919) Історично-філологічного товариства при Харківському університеті, після О. Потебні – редактор Наукових записок Товариства. Завідувач Музею красних мистецтв Харківського університету (1884-1886). Регулярно звертався до громадськості із закликами збирати зразки народної культури, готував рекомендації щодо збору етнографічних матеріалів. У 1882 підтримав ініціативу Григорія Данилевського про створення у Харкові художньо-промислового музею (відкритий 1886), один з керівників музею, організатор етнографічного відділу музею (1889); на жаль згодом змушений був відмовитися від участи в роботі музею. Один із організаторів 12-го Археологічного з’їзду у Харкові (1902) для якого влаштував виставку етнографічних пам’яток, що стала основою Етнографічного музею при Харківському Історико-філологічному товаристві, директор Етнографічного музею (1904-1918). Керівник етнографічної секції Харківського Губкопису (1918), засновник та директор Музею Слобідської України (1920-1922). Вважається одним провідних діячів музейної справи ХІХ-ХХ століть.
У 1885 ініціював створення Харківської громадської бібліотеки, член правління бібліотеки, власними коштами та чималими особистими зусиллями долучився до комплектування її фондів. На жаль до сьогодні ця бібліотека носить ім’я не її засновника Сумцова, але ренегата Владіміра Короленка. Активний діяч на полі народної освіти, організатор публічних лекцій для усіх верств населення, особисто виїздив з доповідями в різні повіти Харківщини, писав науково-популярні брошури для народу; особливу увагу приділяв піднесенню рівня жіночої освіти, за що 1098 обраний членом Ради історико-філологічного факультету Вищих жіночих курсів у Харкові.
Вже від середини 1880-х став знаним у наукових колах Європи та світу, листувався із майже усіма видатними науковцями світу в галузі фольклористики та етнографії; ще за життя став класиком світової етнографії. Член-кореспондент Чеської (1899) та Петербурзької (1905) АН, дійсний член НТШ (1908), академік УАН (1919), член значного числа слов’янських наукових товариств.
В умовах заперечення московським окупаційним режимом існування української нації намагався усіма можливими способами обстоювати українську ідентичність. У 1904 на 13-му Археологічному з’їзді у Катеринославі виступив з трибуни українською мовою, що на той час вважалося протизаконним. 1905 очолив комісію з 11-ти професорів Харківського університету, яка підготувала для Міністерства внутрішніх справ імперії «Записку щодо питань про цензуру книг на малоросійській мові», в якій вимагалося застосовувати до української мови й літератури ті ж правила, що й до московитської. У жовтні 1906 публічно заявив про перехід на читання лекцій українською мовою і був першим серед професорів Харкова, хто наважився на подібне. Цей почин викликав обурення в міністра народної освіти й невдовзі надійшло розпорядження припинити це крамольне самоуправство. Очевидно, що з відповідним українським патріотичним світоглядом вчений не міг не потрапити в поле зору московитських каральних органів і вже наприкінці 1880-х в поліції на нього відкрито справу та встановлено за ним таємний нагляд. Попри те, що формально належав до партії кадетів реально не брав найменшої участи в політичних процесах, зрештою поза дослідницькою та культурологічною працею не мав для цього часу. Не було у Сумцова також і кар’єрних амбіцій і коли його у 1900 висунули на посаду міського голови, то він відмовився на користь професора Олександра Погорілка. Сумцов напрочуд гармонійно поєднував широту європейської формації (об’їздив пів-Європи, знав понад десяток іноземних мов, вирізнявся інтелігентністю та вишуканістю манер) з переконаннями українського націоналіста. Зокрема професор Владислав Бузескул на святкуванні 30-річчя його наукової діяльності підсумував: «Вважається, що національна ідея не сумісна з широким альтруїзмом. Наш ювеляр служить прикладом того, як любов до рідного краю і рідної старовини, до своєї національності, може поєднуватися з служінням широким громадським ідеалам».
Працездатність та широта наукових досліджень вченого вражає – бібліографія відомих на сьогодні праць складає 1544 позицій. Найбільше зусиль докладав до розробки питань етнографії та фольклору, проте значних здобутків осягнув також в царинах історії української літератури та мистецтва (в тому й західноєвропейської), філософії. Був піонером у вивченні питання української ідентичности та одним із фундаторів українознавства як окремої сфери наукових досліджень й самостійної наукової дисципліни. Невтомно працював до кінця життя – його фундаментальні праці виходили друком навіть у драматичні 1918-1920-ті роки, коли втрачався лік та розуміння як часто змінювалася влада в місті та країні. До того ж болючих ударів завдавали родинні негаразди: у жовтні 1919 помер старший син Дмитро, про молодшого сина не було звісток, помер зять Володимир Бішоф, важко захворіли донька Марія, онук Сергійко, дружина Катерина, а сам осліп на одне око. Та все ж його кредо того періоду, хоч здавалось суперечило здоровому глузду, проте було сповнене віри та оптимізму: «вмирати ще рано, вмерти тепер шкідливо, треба жити й жити, двічі, тричі проти старого і безнадійного життя, щоб зігрітися, хоч трохи, в проміннях теплого сонця». Відразу після встановлення радянської влади про вченого спершу «забули», а згодом кваліфікували як українського буржуазного націоналіста «з антинауковими поглядами». Відповідно наукові праці закрили у спецфондах, не перевидавали, навіть накладено табу на їх цитування. Помер у Харкові 1922. Похований на 1-му міському цвинтарі, поблизу храму Усікновення голови Івана Хрестителя поруч з могилами інших видатних українських діячів. На початку 1970-х комуністичні чинуші, незважаючи на протести нащадків похованих та нечисленних представників культурної громадськості, сплюндрували цвинтар та влаштували на кістках похованих молодіжний парк, майданчик для вигулу собак і забігайлівку, яку студенти назвали «Кафе на могилках». Зараз могила вченого знаходиться на 13-му міському цвинтарі. Також, попри прохання інтелектуалів зберегти батьківську хату Сумцова як пам’ятку 1776, більшовицька влада знищила це меморіальне місце. Але найбільш прикрим є факт, що навіть після трьох десятиліть незалежности України пересічні українці, і зокрема харків’яни, так мало знають про цю знакову постать української та європейської культури.
Пророчими та винятково актуальними для нашого часу є рядки Миколи Сумцова написані ним ще у 1918 році: «Самий багатий, численний по людности край – Україна – був знищений гнобительством уряду, заборонами мови і школи, утисками; деморалізований у всіх верхніх верствах своєї людности призвичкою запобігати перед урядом; попсований зросійщеною школою – нижчою, середньою і вищою, пристосованими для того, щоб викорінити усяке національне місцеве почуття і всяку національну місцеву свідомість. Очевидно, життя на Україні повинно піти іншим шляхом. В першу чергу треба звернутися до відродження і поширення національного українського почуття і свідомості».
