100 років тому:
13.05.1924 – у с. Адамівка на Рівненщині народився Микола Курчик-«Верниволя», учасник національно-визвольного руху, політв’язень. Закінчив 7 класів польської та 2 класи радянської школи. За німецької окупації член нелегальної молодіжної організації «Січ». Закінчив тримісячний військовий, медичний і пропагандивний курс при штабі УПА-«Північ» (1943), член ОУН (1944). Переведений у підпілля з фальшивим паспортом із записом 1928 рік народження (щоби не призвали до ЧА). В березні 1944 Миколу впізнав та видав «стрибок» поляк Зиґмунт Жуковскі. Утримувався у в’язницях Рівного та Львова, піддавався жорстоким тортурам, проте доказів на нього слідчі не змогли видобути. У вересні 1945 перевезений до Білої Церкви, звідки призваний до ЧА на службу в окупаційних військах у Німеччині. З двома друзями з Тернопільщини вирішили втекти в американську зону окупації. 21.01.1948 вони прийшли в американську комендатуру. Радянське командування оголосило по радіо, що троє солдатів застрелили офіцера і дезиртерували. Американці, повіривши цій фальшивці, передали втікачів радянській стороні. Військовим трибуналом засуджені до смертної кари, проте оскільки в 1947 страта була скасована, то трьом втікачам присуджено 25 років позбавлення волі. Утримувався в колишньому німецькому концтаборі Заксенхаузен у Берліні, де за часів Райху відбував ув’язнення Степан Бандера. Весною 1949 етапований до концтабору Кінґір у Казахстані. Батьки дізналися, що син живий лише через півтора року після спроби втечі за кордон. Непокірного в’язня намагалися зламати переміщуючи численними таборами Гулагу (Екібастуз, Воркута, Норильськ, табори Магаданської, Іркутської, Пермської областей, Мордовії), за найменшу непокору кидаючи до карцеру та режимного бараку, проте всюди він відразу входив до керівного ядра українських в’язнів та активно включався до боротьби з табірним режимом. Учасник повстання в’язнів у Норильську (1953). У березні 1954 викрив стукача Карташова, якому в’язні винесли смертний вирок. Хоч Курчик особисто не брав участи в ліквідації донощика, проте Магаданський суд засудив його до найвищої міри покарання, яку через півтора місяці замінили на 25 років ув’язнення в таборах особливо суворого режиму. Попри реформу режиму у 1961 Зубово-Полянським судом визнаний як особливо небезпечний рецидивіст. В таборах познайомився з Петром Дужим, Григорієм Пришляком, Володимиром Горбовим, Володимиром Романюком, Михайлом Сорокою, Антоном Олійником, Анатолієм Лупиносом, Василем Куком, Левком Лук’яненком, Василем Стусом, Іваном Світличним, Євгеном Сверстюком, Богданом і Михайлом Горинями, В’ячеславом Чорноволом, митрополитом Йосифом Сліпим та іншими відомими українськими політв’язнями. Українські в’язні принципово розмовляли поміж собою українською мовою, за що постійно потрапляли в неласку до табірного начальства. Рішуче відкидав пропозиції раніше вийти на волю за умови «покаяння» та визнання лояльности стосовно радянського режиму, тому й провів у неволі 31 рік, 2 місяці і 25 днів. Звільнений 16.04.1979. Повернувся до батька, який був важко хворий. До колгоспу принципово не влаштовувався, на іншу роботу не приймали, тому міліція постійно погрожувала новим ув’язненням за дармоїдство. Врешті вдалося отримати працю слюсаря на заводі у місті Корець. В часи падіння радянської влади член Української гельсінської спілки, відтак Української республіканської партії. Помер у с. Харалуг на Рівненщині 2013.
