210 років тому:
1.02(20.01).1814 – у Москві помер Микола Бантиш-Каменський, історик, археограф, бібліограф. Батько історика Дмитра Бантиш-Каменського. Походив з молдавського боярського роду, нащадків Кантемирів, який 1711 оселився у Ніжині. Навчався у ніжинській грецькій школі, Києво-Могилянській академії (1745-1754), Московській слов’яно-греко-латинській академії (1755-1758) та Московському університеті (17580-1762). Володів багатьма іноземними мовами (щонайменше 8). Від 1762 працював у Московському архіві Колегії закордонних справ, де внаслідок поганих умов (через застуду) праці втратив слух. Притримувався крайньо консервативних поглядів й у цьому зблизився з імператором Павлом І. Відтак став дійсним статським радником (1799), керуючим архівом Колегії закордонних справ (1800). У 1812 перед вступом до Москви французьких військ Наполеона разом із сином порятував архіви від спалення, завчасно вивізши їх до Володимира, а звідти до Нижнього Новгорода. Дійсний член Петербурзької АН (1808), Московського товариства історії та старожитностей, віце-президент Російського біблійного товариства та низки інших.
Займався упорядкуванням, описом і публікацією архівних документів, автор численних підручників для духовних семінарій. Величезний пласт опрацьованих документів стосуються історії України, зокрема описав та упорядкував архіви Києво-Печерської лаври (1765), брав участь у підготовці до видання «Слова о полку Ігоревім» (1799). Фінансово допомагав Києво-Могилянській академії та незаможним студентам. Більшість його праць опубліковано лише після смерти. Похований у Донському монастирі. Народився у Ніжині на Гетьманщині, нині місто на Чернігівщині 1737.
Був типовим представником велетенського числа освічених українців, які своїм розумом і працею розбудовували Московську імперію, що окупувала їхню батьківщину. Москва цілеспрямовано та спритно творила на загарбаних землях такі умови, щоби інтелектуали не мали найменших шансів кар’єрного становлення і зросту вдома й змушені були виїздити в Московію. Та попри те, що перебували на чужині в більшости не втрачали вони відчуття свого українства та в міру сил і можливостей працювали також для України.
