70 років тому:
20.11.1954 – у Львові помер Михайло Возняк, літературознавець, літературний критик, фольклорист. Закінчив Львівську Академічну гімназію (1897-1904) та Львівський університет (1904-1908). Під час навчання брав участь у боротьбі за український університет. Викладач Львівської Академічної гімназії (1908-1914), дійсний член НТШ (з 1911), діяльний член товариства «Просвіта». Після поразки ЗУНР та окупації Західної України Польщею відмовився від польського громадянства, що позбавило права працювати в державних освітніх установах. З 1921 по 1925 викладав у підпільному Львівському університеті. Займався науковою та публіцистичною працею, друкувався у галицькій періодиці. За сприяння М. Грушевського, який турбувався важким матеріальним станом вченого, що не мав сталих заробітків, друкувався у часописах УСРР (з 1936 – УРСР). 1929 (в інших джерелах 1926) також за рекомендацією М. Грушевського обраний академіком ВУАН (від 1936 – АН УРСР). 1933 долучився до протестів культурних діячів Галичини проти Голодомору на Великій Україні, через що «як ворог трудящих мас України» позбавлений членства в радянських наукових інституціях і грошового утримання. Під час першої окупації Західної України більшовиками відновлений в членстві в АН УРСР та зарахований професором (без наукового ступеня) Львівського університету, а з 1944 – завідувач кафедри української літератури цього університету. З 1940 депутат Верховної Ради УРСР (до 1947). Часом можна зустріти питання: чому не репресований радянською владою? Найперше був уже поважнішого віку, але найголовніше ніколи не належав до політичних структур і не був заанґажований у політику, а новій владі на щойно опанованих землях також треба було на комусь демонструвати своє «піклування» про дискримінованих попередньою польською владою культурних діячів. З 1951 доктор філологічних наук без захисту дисертації, завідувач відділом української літератури Інституту суспільних наук АН УРСР (Львів) та формально (щоби обіймати високі посади) член КПРС. Та попри це не пішов на співпрацю з режимом, не впокорився до рівня раба системи, але в міру того як дозволяли обставини намагався відстоювати і примножувати здобутки української національної науки. У 1946 не піддався тиску Львівського обласного та міського комітетів компартії України і на загальних зборах інтелігенції м. Львова не відмовився від своїх «помилок», тобто від своєї тритомної «Історії української літератури», виданої ще у 1920-1924 у Львові, яку нібито бандерівці використовували в антирадянських прокламаціях. Постійно перебував під ідеологічною цензурою і регулярно критикований радянськими ідеологами за «прояви українського буржуазного націоналізму» у наукових дослідженнях, а його праці усіляко стримувались і не допускались до друку. Ба більше, його, найвідомішого тогочасного франкознавця, виведено зі складу редакційної колегії ювілейного 20-томного видання творів І. Франка. Народився у с. Вільки Мазовецькі, нині с. Волиця на Львівщині 1881.
Відзначався надзвичайною працездатністю. З під його пера вийшло друком близько 600 наукових праць. Автор фундаментальних досліджень з історії давньої української літератури, творчости українських письменників ХІХ – початку ХХ століття. Обстоював самобутність українського письменства і його нерозривний зв’язок з традиціями княжої Руси, за що критикований радянськими науковцями. Фундатор наукового франкознавства. Досліджував у галузях мовознавства та історії правопису, фольклору, історії українського театру та української журналістики, міжслов’янських культурних взаємин. Залишив нащадкам велетенську бібліотеку на майже 15 тисяч книжок і періодики в якій найповніше зібрані твори І. Франка.
Із статті академіка О. Білецького «Стан і проблеми вивчення давньої української літератури» (1959) про «Історію української літератури» М. Возняка: «Подібно до давніх українських націоналістів, М. Возняк будує свою „Історію…“ на ідеї відрубності українського народу від російського, який сформувався, на його думку, пізніше, внаслідок змішування переселенців з України з фінськими і тюркськими елементами».
