120 років тому:
27(14).04.1904 – у Києві помер Михайло Старицький, видатний прозаїк, поет, драматург, перекладач, корифей українського театру.
Походив з давнього княжого роду, пізнішої козацької старшини. Рано залишився сиротою та виховувався у родині двоюрідного дядька – Віталія Лисенка, батька композитора Миколи Лисенка; пізніше його дружиною стала рідна сестра Миколи Лисенка. Здобув ґрунтовну освіту в Полтавській гімназії (1851-1856), Харківському (1858-1860) та Київському (1860-1861, 1864-1865; фізико-математичний та юридичний факультети) університетах. З 1871 замешкав у Києві та розгорнув масштабну за розмірами та значенням літературну, видавничу, театральну та громадсько-просвітницьку працю, всеціло підпорядковану єдиній великій меті – піднесення з упадку української нації.
Уся його діяльність припала на період дії Валуєвського циркуляру (1863) та імператорського Емського указу (1876), якими будь-яка проукраїнська культурна діяльність ставилась поза законом, іншими словами вважалась злочинною проти імперії московитів. І все ж сила духу українських подвижників того часу виявилась могутнішою за переслідування та заборони. Старицький разом з І. Карпенком-Карим та М. Кропивницьким вирвали український театр з обмеженої селянсько-шароварної тематики та трансформували його у професійний театр європейського рівня з професійною режисурою та перетворенням вистави на естетично досконале видовище. Задля цього він віддавав не лише увесь свій літературний та організаторський хист, але й жертвував власні статки. Щоби покривати фінансові видатки театру він продав родинні маєтки, продавав особисте майно. Більше, коли у 1892 півроку мешкав у Москві, то змушений був заробляти на прожиття родини гонорарами від дописів. Вистави українського театру мали настільки велетенський успіх, що врешті були заборонені в Києві та цілому генерал-губернаторстві. Разом з М. Лисенком спричинився до становлення та розвитку української національної опери. Автор великих історичних романів і повістей, а також оповідань, нарисів. Оскільки існувала заборона на українську мову великі твори змушений був писати московитською, проте творив для українського читача, всеціло наповнюючи їх українським духом.
Все це викликало заздрість і лють у київських шовіністів та українофобів і, відчуваючи власне безсилля, вони вдавались до примітивної шкоди, засипаючи судовими позовами, зокрема звинувачуючи його у плагіаті.
Народився у с. Кліщинці на Черкащині 1840.
Його визначну роль у відродженні української ідентичності в Московитській імперії не могли забути та простити й більшовики, тому помста впала на його дітей.
Донька Людмила Старицька-Черняхівська (нар. 1868) у 1929 репресована, а наприкінці липня 1941 померла при транспортуванні у товарному вагоні в концтабір, тіло конвоїри викинули з вагону;
внучка Вероніка Черняхівська (нар. 1900) після наруги розстріляна у 1938 у Лук’янівській в’язниці;
зять Олександр Черняхівський (нар. 1869) репресований у процесі СВУ (1930), помер у 1939 від нервового напруження;
донька Оксана Стешенко (Старицька; нар. 1875) у 1942 доведена до смерті в одному з казахських концтаборів;
внук Ярослав Стешенко (нар. 1904) у 1939 замордований в колимському концтаборі;
зять Іван Стешенко (нар. 1873) у 1918 розстріляний більшовиками Зіньківського повіту;
донька Марія Старицька (нар. 1865) у 1930 померла від нервового напруження.
Щойно у 2002 в Києві відкрито музей М. Старицького, а пам’ятника великому українцеві й до нині немає.
