50 років тому:
1.02.1975 – у Львові помер Михайло-Лев Рудницький, літературознавець, літературний і театральний критик, письменник, поет, перекладач, журналіст. З роду Рудницьких в минулому вийшло чимало українських священників, а в ХVІІ столітті Лев Рудницький був єпископом Луцьким. Батько Іван Рудницький – нотаріус, належав до табору народовців, усіма способами поборював москвофільство. Хоч в сім’ї спілкувалися польською мовою, проте дітей виховав українськими патріотами й усі вони стали визначними українськими діячами: Володимир (1890-1970) – правник і громадський діяч, Іван (пс. «Кедрин»; 1896-1994) – журналіст і політик, Антон (1902-1975) – музикант і музикознавець, Мілена (1892-1976) – організаторка жіночого руху, а син Мілени, Іван Лисяк-Рудницький – знаний історик і політолог. Мати Іда Шпіґель – дочка єврейського рабина у Львові. Іван та Іда побралися проти волі батьків з обох сторін. Перед шлюбом Іда у Львові в костелі Всіх Святих прийняла таїнство Хрещення в латинському обряді, взявши ім’я Ольга.
Михайло навчався в гімназіях Львова, Самбора та Бережан (1907), в Бережанах почав писати перші поезії. Після смерти батька (1906) родина перебралася до Львова. 1907 поступив на юридичний відділ Львівського університету, проте захоплення літературою переважило і 1908 перевівся на філософський. У 1910-1011 вивчав французьку літературу в Сорбоні (Париж), член Франко-слов’янського товариства та «Української громади». Закінчив Львівський університет (1913). Учасник літературного гуртка модерністського напрямку «Молода муза» (проіснував 2 роки, але справив значний вплив на розвиток українського літературного процесу); був наймолодшим із молодомузівців, проте амбітним та доволі саркастичним, за що Іван Франко прозвав його «Мефістофелем», а Петро Карманський згодом висловився, що у молодості він «хорував на циніка». У 1914 у Львівському університеті захистив докторську дисертацію на тему письменницької діяльности Івана Франка, вважався найавторитетнішим франкознавцем. Під час московитської окупації Галичини у квітні 1915 адміністративно вивезений до Києва. Заприятелював з Миколою Зеровим, увійшов в товариство майбутніх поетів-неокласиків. Викладач німецької мови в новоствореній 2-й українській гімназії імени Кирило-Мефодіївського братства (від 09.1017), доцент кафедри філософії Українського народного університету (1917-1918). З падінням Української Держави Павла Скоропадського виїхав до Парижу (12.1918), секретар дипломатичної місії УНР (від 03.1919), перекладач при українському хорі Олександра Кошиця. Деякий час мешкав у Лондоні, студіюючи англійську філологію.
У липні 1922 повернувся до Львова. Професор французької та англійської літератури Таємного університету у Львові (1922-1925). Завідувач літературного відділу (1923-1923) та співредактор (1929-1939) газети «Діло», співредактор журналу «Назустріч» (1934-1938), співзасновник журналу «Світ» (1925), що висвітлював модерні світові літературні напрями. Співпрацював із львівським сатиричним журналом «Зиз». Активний учасник «Товариства українських письменників і журналістів імени Івана Франка». Одружився із Мартою Олесницькою, донькою відомого польського діяча; в шлюбі народилася донька Дарина. У міжвоєнний період вважався найавторитетнішим літературним критиком і публіцистом у Західній Україні, намагався скерувати українську літературу до тогочасних європейських здобутків. Декларував безідейність та аполітичність своєї творчости, за що був критикований націоналістами, католиками, комуністами, лібералами. Галицьке суспільство кваліфікувало його як «безідейного декадента», який у європейській культурі бачив лише зовнішній блиск, не заглиблюючись в її сутність, ідеологію. Йому закидали, що «французьку душу годі насильно вбгати в наше тіло… все, що в цьому напрямку у нас робиться, має характер ефемерности, штучности й переминаючої моди…».
Знав 15 європейських мов, відзначався високою ерудованістю. Дійсний член НТШ (1935), обраний професором кафедри української літератури Львівського університету (1937), проте не затверджений поляками на цій посаді. З приходом радянської влади дружина з донькою, його брати та сестра емігрували на Захід. Сам Михайло залишився у Львові, залишилася також і теща Ванда Олесницька, яку він взяв до себе на квартиру. Нова влада, бажаючи використати його великий науковий авторитет, призначила М. Рудницького завідувачем кафедри зарубіжних літератур Львівського університету (27.11.1939) та заступником декана філологічного факультету (01.1940). Одночасно завідувач відділу критики газети «Вільна Україна» – органу Львівського обласного і міського комітетів Комуністичної партії України. Член Львівської організації Спілки письменників УРСР (1940). Під час німецької окупації як напівєврей остерігався за власну безпеку, тому ніяк себе не виявляв.
Після війни завідувач кафедри зарубіжних літератур та одночасно декан філологічного факультету Львівського університету (1944-1947), професор (1945). Восени 1947 аполітичного Рудницького звинувачено в «українському буржуазному націоналізмі», звільненено з посад в університеті та виключено із Спілки письменників. Змушений був «покаятися» і визнати «помилки» і ще цього ж року призначений виконувачем обов’язків завідувача кафедри англійської філології (у 1955-1958 – завідувач), поновлений у Спілці письменників. У різні роки декан факультету іноземних мов, професор кафедри української літератури Львівського університету, за сумісництвом (1951-1953) викладач кафедри української мови та літератури Українського поліграфічного інституту. Щоби убезпечитись від можливих утисків як співавтор підписався під збірником памфлетів українофоба Владіміра Бєляєва проти українського національно-визвольного руху (ОУН, УПА, УГКЦ) «Під чужими прапорами» (1954, виданий московитською мовою).
З «кристально чистим» комуністом Бєляєвом потрапив у скандальну ситуацію. Одного разу Рудницький і Бєляєв завітали в гості до завідувачки кафедри французької філології Львівського університету Ольги Тимофєєвої, яка разом із чоловіком (призначений секретарем Червоноармійського райкому КП(б)У-КПРС), ще у 1946 скерована до Львова. На той час чоловіка вдома не було і, підвипивший Бєляєв, вислав Рудницького за черговою порцією горілки, а сам погрожуючи пістолетом, намагався зґвалтувати Ольгу. При цьому з необережности поранив жінку в ногу. Наслідком цього інциденту Бєляєва відкликали «на пониження» зі Львова до Москви.
Після смерти тещі Ванди Олесницької, Рудницький близько 1960 одружився із своєю колишньою студенткою Людмилою Захарій (1932 р.н.). В радянський період продовжував плідно працювати, проте змушений був забути про свою «аполітичність» та обов’язково використовувати ідеологічні штампи й більшовицькі оціночні судження. Але, завдяки лояльному ставленню до режиму, міг собі дозволити вільніше висловлювати думки, ніж інші дослідники – оперувати здобутками європейських та світових інтелектуалів, описувати власний літературний досвід отриманий у вільному світі, нерідко вдаючись до натяків та езопової мови. Автор близько 200 наукових праць, з яких 9 монографій. Значною мірою прислужився до збагачення української літератури численними перекладами класиків світового письменства. Поетична спадщина Рудницького переважно не опублікована та зберігається у відділі рукописів бібліотеки ім. Вернадського. Похований на Личаківському цвинтарі. Народився у м. Підгайці на Тернопільщині 1889.
