90 років тому:
Весна 1934 – у Києві створено комісію, на яку покладено завдання підготовки до перебудови Межигірського Спасо-Преображенського монастиря, розташованого біля сучасного села Нові Петрівці на Київщині (за 10 км біля м. Вишгород). Справжньою метою цієї «перебудови» було цілковите знищення визначного в історії та культурі України барокового монастиря і спорудження на його місці заміських дач для компартійної верхівки, що на той час переселялася з Харкова до Києва у зв’язку з поверненням столиці УСРР на її історичне місце.
Згідно з легендою монастир (спочатку чоловічий, пізніше жіночий) засновано близько 988 грецькими ченцями, які приїхали на Русь разом із першим Київським митрополитом Михайлом. Побутує також версія про будівництво в 1161 Андрієм Боголюбським церкви Білого Спаса, довкола якої пізніше постав монастир. Однак жодних достовірних згадок про початки обителі не збереглося. Перші документальні відомості про святиню відносяться щойно до 1520-х років, коли великі литовські князі та польські королі надавали численні привілеї і земельні угіддя. Щедро офірували на монастир також козацькі гетьмани й старшина, а навіть й московські царі. Історія Межигірського Спаса багата на історичні події і з часом він набув сакрального статусу однієї з найважливіших святинь українського козацтва. Тут козаки заліковували свої поранення, чимало знаних запорожців на схилі літ приймали чернечий постриг та доживали віку. Ставши символом волі та нескореності українців монастир завжди був для московського окупанта наче більмо в оці. Тому швидше чи пізніше але доля його була визначена. Після руйнування Запорізької Січі (1775) московитська окупаційна адміністрація у 1786 перетворила монастир на шпиталь, а його велетенське майно конфіскувала, тобто пограбувала. А як тільки навесні 1787 імператриця Катерина ІІ забажала відвідати монастир, то він напередодні загадковим чином вночі згорів. 1798 в будівлях колишнього монастиря засновано Межигірську фаянсову фабрику – виявляється перетворювати храми та святині окупованих народів на цивільні побутові чи промислові об’єкти практика не тільки більшовиків, але це загалом в ментальности московитів. Правда, коли, як видавалось для імперської влади українців було остаточно упокорено, у 1886 монастир відновлено та невдовзі (1894) перетворено на жіночий.
З приходом до влади московських більшовиків питання святині мало бути вирішене вже остаточно. У 1919 з монастиря виселено черниць, а на його площах створено дитячий притулок. Невдовзі сюди підселено Глинську художньо-керамічну школу (1920), а відтак засновано Художньо-керамічний технікум (1923). При технікумі організовано «Революційний ляльковий театр» (1923). Пізніше влада тут також розмістила будинок відпочинку. Звісно не обійшлося без пожежі (1921) та брутального закриття храмів – Спасо-Преображенського (1922) і Петропавлівського (1925), який перетворено на музей і задля цього знищено безцінний іконостас роботи І. Григоровича-Барського. Безпосередніми виконавцями брутального вандалізму під фантасмагоричним гаслом «ліквідації контрреволюції» в навчальному закладі був партійний осередок технікуму (інституту) на чолі з директором В. Міллером. У Страсну П’ятницю 1931 (чинити рафіновану підлість саме в найсакральніші у християнстві дати було в звичній практиці комуністів) організовано «суботник» на який зігнали студентів та працівників закладу. Ось як описував цю трагедію Демид Бурко:
«…раптом у Велику Суботу ранком чую незвичайний, мов на пожежу, дзвін. Виходжу з своєї “келії”. Студенти швидко йдуть до собору, інші стоять групами, якась загальна метушливість. Наближаюся до собору, – на його порталі аншляґ: “Реліґія – опіум для народа! Долой попов і монахов!” З храму лунає шум і вигуки. Як стало відомо, директор інституту (“видвиженець” з робітників) Міллер, якого лектори звали стиха арапом, спільно з партосередком вирішив “ліквідіровать контрреволюцію на теріторії інститута”. В Страстну Пятницю заплановано “суботнік”, для цього мобілізовано студентів і технічний персонал… І, як каже псалмопевець, “все зруйнував ворог у Храмі Святому” (псал. 73). Знищено дорогоцінні іконостаси бароккові іконостаси початку XVII сторіччя, роботи славного архітекта Андрія Меленського, знищено лопатами й сапами покопирсано малювання італійського художника Антоніо Скотті, знищено багату манастирську бібліотеку, дзвони побито, все дощенту розорено, ліквідовано…
Намарне протестували викладачі інституту, особливо професор графіки Седляр (пізніше загинув на засланні), доводячи директору, що мистецькі скарби й бібліотеку треба відвезти до Києва, в музей, він їх не послухав. Надвечір перед моїм зором, коли йшов з праці, відкрилась страшна картина: біля собору, що вже був без хрестів, догоряли ікони, хоругви, книги…».
А ось ще фрагмент спогадів іншого очевидця Анатоля Костенка: «я побачив жахливу картину, яка невимовно боляче вразила мене: всюди була руїна… Отже, я побачив церкву, перетворену в справжній храм сатани: у головному вівтарі (апсиді), де був Престол Господній, встановлено погруддя К.Маркса, у лівому і правому вівтарях – В.Леніну і Й.Сталіну. Довершилось… Червоний прапор, що лопотів од вітру на головному куполі соборної церкви, щоденний скверний шум у ній і нецерковний голос дзвону, який гудів тричі на день (перед студентським сніданком, обідом та вечерею), насилуваний блюзнірськими руками, говорили про те, що предковічний Межигірський манастир Святого Спаса перетворено в синагогу сатани».
У 1934-1935 монастирські храми та будівлі було остаточно підірвано та розібрано. Плюндрування усіх визначних українських християнських та національних пам’яток у Києві та околицях було санкціоноване секретарем ЦК КП(б)У Павлом Постишевим, який заявив, що столиця Київ має бути пролетарським містом, а церкви лише псують вигляд міста будівників комунізму. Безпосереднім знищенням святинь та артефактів керував керівник НКВС УСРР Балицький. Збереглись свідчення, що в одній із монастирських споруд комісія виявила підвальне приміщення заповнене книгами, частина з яких були рукописними. Що це були за книги невідомо, оскільки будівельники отримали наказ засипати їх землею. Відтак зродилася версія, а на думку інших дослідників легенда, що серед випадково виявленої книгозбірні була й бібліотека Ярослава Мудрого. На жаль на сьогодні цього неможливо ні підтвердити, а ні заперечити. А на розчищеній площі споруджено новітні палати в яких у різні часи мешкали секретарі компартії Постишев, Хрущов, Щербицький, а період ближчий до наших днів – президент-ганьба України Янукович. Земельні угіддя Межигір’я з його неймовірними краєвидами для можновладців всіх часів і систем неодмінно зроджували емоції заздрощів та нестримні бажання володіння ними. Зрештою це й не дивно, бо в період правління Януковича експерти оцінювали вартість тільки земельної ділянки резиденції «Межигір’я» у 300 мільйонів доларів. Ось тільки у своїй глупоті та сліпоті не хотіли усвідомити, що земля ця свята, що спочивають у ній останки багатьох українських лицарів-козаків, які невпинно волають до неба про відплату для усіх зайд і чужинців, що своєю нестримною жадобою оскверняють цю святиню.
