90 років тому:
25.05-26.06.1936 – у Львові відбувся політичний судовий процес над 23-ма провідними членами ОУН у т.ч. 9-ма членами Крайової екзекутиви ОУН на ЗУЗ. Перед Військовим судом постали: Степан Бандера, Роман Шухевич, Ярослав Макарушка, Олександр Шашкевич, Ярослав Спольський, Володимир Янів, Ярослав Стецько, Богдан Гнатевич, Володимир Коцюмбас, Іван Ярош, Анна-Дарія Федак, Богдан Підгайний, Іван Малюца, Осип Мащак, Євген Качмарський, Роман Мигаль, Роман Семків, Катря Зарицька, Осип Феник, Володимир Івасик, Семен Рачун, Віра Свєнціцька, Іван Равлик. На їх захист стали 12 знаних українських адвокатів, зокрема Володимир Горбовий, Володимир Загайкевич, Кость Паньківський, Володимир Старосольський, Степан Шухевич та ін.
Метою розправи над українськими підпільниками було ліквідувати Крайовий провід ОУН та залякати й відвернути українське населення Галичини від підтримки та долучення до діяльности підпільних структур ОУН. Після падіння ЗУНР і окупації Польщею Західної України прагнення українців здобути незалежність й відновити власну національну державу лише посилювалися. Значно сприяла цьому безглузда шовіністична та асиміляторська політика польського уряду, яка лише стимулювала зростання симпатій і популярности в народу до УВО, а відтак ОУН. В цей період українські підпільники створювали велетенські проблеми для Польщі як всередині держави так і на зовнішньополітичному рівні, які відволікали чималі поліційні, військові та інші ресурси держави, а на міжнародній арені дискредитували Річ Посполиту як цивілізовану демократичну державу. Постійні саботажні та диверсійні акції УВО, а згодом і ОУН, підпали маєтків польських осадників, замахи на державних чиновників та політичні вбивства (найгучніші атентати на завідувача канцелярією радянського консульства у Львові Олександра Майлова у 1933 та міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького у 1934 у Варшаві) все це зводило «українське питання» в ранг найвищих державних проблем. У відповідь польський уряд масовими арештами (у період 1929-1934 ув’язнено 1024 члена ОУН) та судовими процесами намагався зупинити розгортання українського національно-визвольного руху, проте всі ці зусилля виявлялися марними, або й зумовлювали протилежний до очікуваного ефект.
Львівському процесу, від початку 1930-х передувала низка дрібних судових розправ у Львові, Тернополі, Луцьку та інших місцевостях над членами ОУН середньої та низової ланок, на яких обвинувачені зазвичай отримували від одного до декількох років позбавлення волі. Безпосередньо перед львівською розправою у Варшаві в період з 18.11.1936 по 13.01.1936 відбувся судовий процес над 12-ма членами ОУН, на якому С. Бандеру, М. Лебедя та Я. Карпинця засуджено на смертну кару (за амністією замінену на довічне ув’язнення). Чимало коментаторів, на підставі того, що 5 підсудних (С. Бандера, Б. Підгайний, І. Малюца, Є. Качмарський, Р. Мигаль, К. Зарицька) постали як звинувачувані на обох процесах, Львівський процес вважають продовження Варшавського, проте це не відповідає дійсности. Ідеологічно – це справді були тотожні судові справи проти українського визвольного руху, проте юридично це були два різні процеси. Варшавський – розглядав справи загальнодержавного рівня, зокрема організації атентату на міністра внутрішніх справ Польщі, Львівський – діяльність КЕ ОУН на території Галичини (тобто це суди різної юрисдикції). Львівський суд швидше варто розглядати як «доповнення» або «підсилення» Варшавського, щоби завдати комбінованого максимально болісного удару по ОУН.
Центральна польська влада, організовуючи ці процеси, намагалася максимально публічно дискредитувати ОУН та застерегти широкий український загал, що будь-яка антидержавна діяльність буде жорстоко покарана, проте насправді досягла ними протилежного результату. Варшавський та Львівський процеси піднесли «українське питання» в Польщі на міжнародний рівень – обидва широко висвітлювалися в європейській та світовій пресі, та ще й не в позитивному для Польщі ракурсі. В моральному та ідеологічному плані сторона звинувачення та підсудні неочікувано помінялися місцями і українські націоналісти максимально використали судову розправу для пропаганди ідеології ОУН та оборони природного права українців на власну національну державу.
Головний звинувачуваний Степан Бандера за допомогою «грипсів» (таємних записок) зумів випрацювати найоптимальнішу тактику за якою частина підсудних відкрито визнавала свою приналежність до Організації, з тим щоби якнайповніше розкрити її ідеологічні постулати (які масово і безкоштовно розносила преса), а інша мала повністю заперечувати свою приналежність до ОУН. Підсудні домоглися права виступати українською мовою, що стало їх першою моральною перемогою. Ярослав Стецько визнавав, що був ідеологічним референтом ОУН на ЗУЗ, проте на запитання прокурора розповісти про свою діяльність в організації відмовлявся давати свідчення: «В справах, які торкаються внутрішніх справ ОУН відмовляюся відповідати». А за відверту пропаганду ідей ОУН під час дачі показів був навіть покараний «24-годинною темницею». О. Мащак заявив: «Завданням мого життя було служити мойому народові й всі сили віддати йому. Це міг я зробити тільки в ОУН, до якої я вступив. (…) Я вважаю ціллю свойого життя тільки службу Україні». Р. Мигаль у своєму слові сказав в цьому ж дусі: «Працюючи в ОУН тим самим я працював для відродження української держави. Ця праця була для мене всім змістом і ідеалом мойого життя». Я. Стецько в останньому слові наголосив: «…я виконував мій обов’язок, який мені диктувала моя приналежність до української суспільности. Я визнаю, що українська держава існує, існує потенціально в серцях українського народу. Не існує поки що реально, але існує морально існує і правно в наших душах. Змислом мойого цілого життя було й буде: Україна Вільна».
Про цей процес у паризькій газеті «Українське слово» Микола Сціборський у статті «Клонім голови» (21.07.1936) написав: «Героїчною поставою своїх представників – Бандери і товаришів – націоналізм продемонстрував перед цілим світом силу своєї моралі, ідейну непримиримість, внутрішню здоровість і організаційно-політичний розмах… А вже справді гігантською в своїй духовій силі, моральній красі, непримиримості й героїчності виростає постать – Провідника ОУН на ЗУЗ – Бандери! Того Бандери, що кинув гасло: «Згинути, а не Зрадити!»».
29 червня 1936 у Львові Військовим судом винесено вирок: С. Бандеру та Р. Мигаля засуджено на довічне ув’язнення, іншим членам ОУН присуджено різні терміни позбавлення волі – від півроку до 15 років, і лише двох підпільниць – О. Федак і В. Свєнціцьку – виправдано.
Обидва процеси значно посилили симпатії українців до ОУН, а самі підсудні стали політичними героями та символом нескорености. Вже в той час (задовго до повноцінної повстанської боротьби) народ почав складати про Степана Бандеру пісні та легенди.
