160 років тому:
6.05.1864 – у с. Богутин на Львівщині народився Кирило Трильовський, адвокат, доктор права, публіцист, громадський, політичний та культурно-освітній діяч, співзасновник Русько-української радикальної партії та Селянсько-радикальної партії Східної Галичини, посол Віденського парламенту та Галицького сейму, засновник січового руху в Галичині. Батько Йосиф Трильовський був священником УГКЦ, мати Гонората з дому Левицька – донькою греко-католицького священника. Батьки спілкувалися польською мовою, але вважали себе русинами і для сина як домашнього вчителя запросили (1871) місцевого українського педагога с. Острів на Золочівщині Симеона Свєнціцького, який прищепив Кирилові любов до українського народу. Навчався у школі в Бродах, Золочівській гімназії (від 1875), де став одним з організаторів таємного гуртка, який пропагував твори українських письменників. Після переїзду батька на нову парафію продовжив навчання в Коломийській гімназії (від 1882). Відтак навчався у Львівській (1884) та Віденській (1885) військових школах, вищу освіту отримав на юридичному факультеті Львівського університету (1886-1894), доктор права. Будучи студентом очолював товариство «Академічне братство» (від 1888). Тривалий час працював адвокатом у Коломиї та Яблуневі на Косівщині. Співзасновник (разом з І. Франком та М. Павликом; 1890) Русько-українсько радикальної партії (РУРП). Співзасновник у Коломиї політичного товариства «Народна воля» в рамках радикальної партії (діяла у Коломийському та Снятинському повітах). Як представник РУРП двічі обраний до австро-угорського парламенту Райхсрату (1907 та 1911). Одна з його промов тривала 9 годин; згодом на визнання ораторського мистецтва в австрійському парламенті встановлено погруддя Трильовського.
5 травня 1900 у с. Завалля на Снятинщині заснував перше руханково-пожарне (спортивно-пожежне) товариство «Січ». Створення спортивних товариств у тогочасній Європі було звичною справою. Такі спільноти за національною ознакою творили поляки, чехи, словени, хорвати та інші народи. В Галичині вже діяло українське товариство «Соколи», проте воно було суто спортивне та орієнтувалося головно на студентську молодь. До того ж «Соколами» опікувалися політичні конкуренти – Українська національно-демократична партія. Перед новою структурою Трильовський ставив завдання просвітництва, національно-патріотичного та військового виховання передовсім сільської молоді. Декларація у статуті протипожежного та спортивного спрямування організації була лише зовнішньою формою, необхідною для отримання дозволу на діяльність від австрійської влади. У непередбачуваних випадках січовики справді гасили пожежі, але все ж пріоритет в діяльности осередків належав ідеологічній праці з молоддю. Цьому завданню якнайкраще підходили героїка та дух козацького періоду історії України. Січова ідея почала швидко ширитися покутськими та гуцульськими селами і станом на 1914 вже налічувалося 1056 «Січей», які об’єднали близько 66 тисяч членів. І результат насправді був вражаючим, бо за формально гімнастичними вправами з топірцями та парадами під маршову музику відбувалося відродження національної ідентичности українця, який п’ять століть як втратив власну державу та перебував під різноманітними чужинецькими окупаціями. Таке потужне духовне відродження уярмленого народу добре усвідомила польська національно меншина Східної Галичини, яка проте зосередила в своєму підпорядкуванні більшість важелів влади в регіоні. Січовий рух ними був ідентифікований як «новітнє гайдамацтво» і при нагоді йому намагалися чинити різноманітні бюрократичні перепони. 1904 Кирила Трильовського навіть заарештовано та засуджено до 6 тижнів ув’язнення (суд у Відні зменшив покарання до 8 днів). Але спинити рух вже було неможливо. Осередки «Січі» організовували театральні гуртки й хори, займались просвітництвом, співпрацювали з українськими кооперативними та страховими організаціями, провадили рішучу боротьбу з пияцтвом (в багатьох селах позакривалися корчми), а на початок Першої світової війни стали основою формування Легіону січових стрільців (Трильовський став начальником Бойової управи УСС).
У 1918-1919 член Національної Ради ЗУНР, пізніше член координаційної комісії уряду ЗУНР у Відні. У березні 1919 з метою відновлення діяльности «Січі» скликав у Коломиї Крайовий січовий з’їзд; згодом польська окупаційна влада всіляко перешкоджала функціонуванню осередків «Січі», через що організація продовжила працю під назвою «Луг». Співзасновник і голова Селянсько-радикальної партії (лютий 1919, Коломия), яка в тодішніх політичних реаліях не змогла вирости до помітної політичної сили. Як реакція на самовільну політичну ініціативу у березні 1919 виключений з УРП. Після поразки ЗУНР від 1920-го перебував на еміграції у Відні й лише восени 1927 повернувся в Галичину до містечка Гвіздець та продовжив адвокатську практику. Маючи намір балотуватися на виборах до польського сейму (1928) спробував відновити членство в Українській соціалістично-радикальній партії (наступниця УРП), проте йому відмовлено. Через це у січні 1928 заснував Українську соціалістично-радикальну партію – Лівицю, яка також не стала вагомою політичною силою.
Значних здобутків досягнув у видавничій сфері. У 1896-1897 в Коломиї редагував часопис РУРП «Громада». Проте до видання часопису скептично поставилися провідні діячі РУРП, особливо рішучим противником став Василь Стефаник, який в листі до Л. Бачинського так охарактеризував його ініціатора: «Я глубоко переконаний, що «трильовщина» нашого мужицтва інтелектуально не підійме. На се є Франко, Данилович, Мартович etc. Т[рильовсь]кий впливає на мужиків хвилею, лицем своїм, руками і загонистою завзятістю. Чоловік він є хвилі, а ніяк [не] вічної букви». На початку ХХ століття потужну видавничу діяльність розгорнув для популяризації січової ідеї – видавав місячник «Зоря», газета «Хлопська правда», січові календарі та ін. У листопаді 1918 в Коломиї заснував часопис «Січовий голос». Автор понад 2000 статей, брошур, підручників та книжок на суспільно-політичні, соціальні, історичні та культурно-освітні теми. Відомий також як поет; частина пісень стали народними ще за життя автора («Гей, там на горі Січ іде» та ін.). Невтомно працював до останнього дня, зокрема у 1939-1941 написав 13 грубих зошитів споминів, на замовлення Музею Івана Франка навесні 1941 приблизно на 100 сторінках уклав спогади про Каменяра. З приходом більшовиків у великих злиднях мешкав у Коломиї, винаймаючи житло у візника. Про крайню нужду засвідчив у листі до вченого В. Левинського: «…Я лишився без всяких доходів і зданий на ласку добрих людей. Та й жінка випродує все, що може. Але вже не багато лишилося. Найгірше – не маю навіть на ліки, та й черевики подерті і пускають воду. Я впрочім рідко виходжу з хати, хіба раз на кілька неділь до поліклініки. Та що поможуть лікарі, коли потрібних ліків нема, а як є – то нема за що їх купити. А холод так мене мучить, що негоден і пера в пальцях держати». Неодноразово викликався на допити до НКВС, піддавався обшукам, конфіскації документів. Дивом уник депортації до Сибіру, хоч був внесений у списки на виселення. Одружений з Єфросинією з дому Попович. В шлюбі народилися два сина і дві доньки. Помер у лікарні в м. Коломия на Івано-Франківщині 1941.
