80 років тому:
15.04.1944 – після довготривалих більш як місячних боїв радянські війська врешті оволоділи руїнами Тернополя. До міста частини 1-го Українського фронту під командуванням Жукова підійшли на початку березня і вже 7-9.03 розпочався перший етап штурму обласного центру. Зважаючи на велетенське стратегічне значення міста, Гітлер назвав його «воротами до Райху», проголосив містом-фортецею та наказав обороняти до останнього солдата. Через Тернопіль перехрещувалися ключові шосейні та залізничні шляхи, які пильно охоронялися перед диверсіями партизан. Цими шляхами у великих кількостях здійснювалися військові та господарські перевезення, що забезпечувало вільне маневрування наявними резервами. З радянського боку в штурмі міста задіяно 60-ту армію генерала Черняховського: 5 стрілецьких дивізій, артилерійська дивізія, мотострілецька бригада, 2 стрілецькі корпуси, 4-й гвардійський танковий корпус та інші підрозділи. Чисельність німецького гарнізону за офіційними радянськими версіями складала 16 тисяч вояків, згідно документів німецьких архівів та досліджень європейських істориків – 4750 солдатів і офіцерів під командуванням генерал-майора Егора фон Нейндорфа, який загинув в середині квітня та посмертно нагороджений рицарським хрестом за мужність. Німці облаштували 9 рубежів оборони з мінними полями та захищеними артилерійськими позиціями. Вже 9.03 несподівано для гітлерівців у місто зуміли прорватися радянські танки, проте через відсутність координації, брак пального та піхоти гарнізон зумів відбити наступ. 13.03 радянська армія силами двох полків здійснила спробу наступу через с. Петриків і спромоглась увійти в північні та східні райони міста, проте здобувши продовольчі склади червоноармійці перепилися спиртом і німці знову змогли завдати суттєвих втрат нападаючим. Згідно документів втрати тільки одного полку склали 454 солдат зниклих безвісти та 22 вбитих – саме таким способом радянський режим сім’ї солдат, записаних як зниклих безвісти, позбавляв державних пенсій, а відповідно прирікав на злиденне існування. Окремі дослідники як причину поразки вважають не стільки алкогольне сп’яніння вояків, скільки недостатні сили виділені радянським командуванням для наступу, хоча загальновідомо, що більшовики ніколи не шкодували «гарматного м’яса» для реалізації поставлених завдань.
Вступивши на землі Західної України більшовицьке військо стикнулося з кількома несподіванками. В ідеологічній царині чимале здивування в червоноармійців викликав доволі високий рівень життя населення, навіть попри кілька років німецької окупації, що виразно суперечило офіційній радянській пропаганді. У військовому плані Тернопіль з його європейським стилем забудови – вузькі вулиці, підвали з товстими стінами, що створювало сприятливі умови для оборони – ставив завдання опрацювання нової тактики наступу в умовах міста. Згодом тернопільський досвід ЧА використовувала в боях за великі європейські міста. Тут радянське військо вперше випробувало потужні самохідні артилерійські установки САУ-152, які одним залпом перетворювали будинки на суцільні руїни. Також обидві сторони в боях використовували штрафні батальйони.
До 20.03 бої відбувалися з перемінним успіхом і лише, отримавши підкріплення живою силою та технікою, 24.03 місто було повністю оточене. Гітлер кинув на допомогу гарнізону танкову групу Оберста Вернера Фрібе (60 танків, 30 штурмових гармат, 6 самохідних гармат, 101 бронетранспортер), що від 11.04 намагалась побитися до оточених з боку с. Городище, проте ці намагання були марними. Від 5.04 усіма наявними засобами важкої артилерії та авіації ЧА почала методично стирати місто з поверхні землі й на момент «звільнення» воно фактично перестало існувати. З 4211 житлових, адміністративних та інших будівель 2490 зруйновано повністю, а решта потребувала капітального ремонту, з 11 шкіл вціліло 2, знищені усі комунікації, заводи, залізничний вузол – ступінь руйнування оцінювали на 80-90 %. За переказами переможці на руїнах встановили таблицю з написом: «Тут был город Тарнополь». Після війни майже два роки обласні структури дислокувалися в Чорткові та Збаражі. Стосовно втрат у людях до сьогодні немає однозгідних даних. Кількість вцілілих (що здалися в полон) німців, в літературі подається від 2,4 тисяч до 50 осіб. Стосовно втрат ЧА в радянські часи подавалася цифра в 47 тисяч загиблих. Правда сьогодні окремі, мабуть прорадянські історики, подають 3 тисячі 125 загиблих червоноармійців. Ця, неприродно низька цифра викликає поважні сумніви, бо ж загальновідомо, що наступаюча сторона несе в рази більші втрати, а тим паче, коли мова йде про радянське командування для якого життя солдата не мало найменшої вартости. Великі втрати ЧА понесла вже від перших наступів, а 20-разовий штурм височини на «Східному» обійшовся принаймні у декілька тисяч полеглих. Більш помірковані дослідники подають кількість загиблих радянських вояків понад 10 тисяч. Втрати мирного населення мабуть вже не вдасться оцінити бодай приблизно. З довоєнних 40 тисяч мешканців міста вціліло лише приблизно 1,5 тисячі. Проте частина тернополян могла евакуюватись з міста ще перед початком важких боїв. Але навіть та горстка людей, що вийшли живими з цього пекельного вогню з приходом радянського режиму підпала під репресії.
Для багатьох битва за Тернопіль, з її велетенськими людськими та матеріальними стратами становить нехай і помітний, але все ж лише епізод великої війни. Проте коли розмислити глибше, то не можна не побачити ординську ментальність московсько-більшовицького режиму. Не шкодувала Москва ні міста, ні мешканців, бо чуже, а раче вороже воно було для неї і якщо не хоче піддатися, то приречене на повну загладу. Не шкодувала також своїх вояків, які були всього лиш дармовим витратним матеріалом, тим більше набраним з українських земель – понад 80 % загиблих були уродженцями Хмельниччини, Житомирщини, Сумщини, Київщини та інших областей України. Вісім десятиліть минуло від тих часів і хоч вже немає в живих учасників цих подій, але сучасна московська армія вкотре, хіба на генетичному рівні, в новітній агресії проти України 2014-2024 підсвідомо виявляє ту ж хижу ординську ментальність. І мабуть немає під небом ні способу ні сили, щоби її направити, бо така вже сутність орди.
