360 років тому:
В ніч з 26(16) на 27(17).03.1664 – на околиці с. Вільховець на Черкащині без суду і слідства розстріляний Іван Виговський, дипломат, воєначальник, гетьман України (1657-1659). Походив із православного шляхетського роду гербу Абданк. Народився у містечку Гоголів на Київщині 1608 або 1610. Здобув добру освіту, правдоподібно в Києво-Могилянській колегії. Двічі одружений: з Оленою Яблонською (померла 1656) та Оленою Стеткевич (померла 1664 після звістки про смерть чоловіка), в першому шлюбі народилися дочка Мар’яна, в другому – син Остафій; чи були інші діти відомостей немає. У 1630-1640 правник гродського, відтак земського суду в Луцьку, член церковного братства. Намісник луцького старости (1635-1638). Після поразки козацького повстання 1637-1638 писар при Яцеку Шемберку, комісарові Речі Посполитої над козаками. В цей час знайомиться з сотником Богданом Хмельницьким. Отриманий управлінський досвід пізніше стане в пригоді у створенні Генеральної військової канцелярії (внутрішні та зовнішні справи) Гетьманщини. Згодом на службі у кварцяному війську (наймане військо в Речі Посполитій), дослужився до ротмістра.
На початку національно-визвольної боротьби перебував у війську Стефана Потоцького, яке було розгромлене в битві під Жовтими Водами (29.04.-16.05.1648). Потрапив у полон до татар, викуплений гетьманом Богданом Хмельницьким. Хмельницький поставив його генеральним писарем і в скорому часі він став найближчим соратником гетьмана, а в останні роки правління Хмельницького часто де-факто сповняв функції керівника Гетьманщини. Створив адміністративний та дипломатичний уряд – Генеральну канцелярію, вів переговори з послами Польщі, Московії, Швеції, Кримського ханства, Трансильванії та інших держав, за словами Івана Крип’якевича не раз гамував гнів Хмельницького та був посередником між гетьманом і старшиною. Брав участь у битвах під Пилявцями (1648), Збаражем і Зборовим (1649), в молдавському поході (1650), в битві під Берестечком (1651), у якій зумів визволити гетьмана з татарського полону, битві під Батогом (1652), після якої опікувався династичним шлюбом гетьманича Тимоша, битвах під Жванцем (1653), Охматовом і Львовом (1655). Розробляв умови Зборівського (1649), Білоцерківського (1651) та Переяславського (1654) договорів. Вніс велетенський вклад у формування адміністративного апарату молодої козацької держави.
Після смерти Б. Хмельницького (6.08.1657) став регентом при його юному 16 річному синові Юркові Хмельницькому. На Чигиринській раді (26.08.1657) обраний гетьманом до часу повноліття Юрія, через опозицію частини козацтва скликано загальновійськову Корсунську раду (21-24.10.1657) на якій потверджений в статусі гетьмана. Однак вже на початку гетьманування стикнувся з особливо важкими соціально-політичними обставинами. Щоби зупинити безлад в країні мав намір створити керівну верству із шляхетних, освічених та заможних людей (національну еліту), проте цього не хотіло сприймати «поспільство». В зовнішній політиці намагався продовжити курс, що сформувався в останні роки за гетьманування Хмельницького на послаблення зв’язків з Москвою (через брутальне порушення нею домовленостей) та пошуку союзників на Заході. На загал намагався утримувати дружні стосунки з усіма сусідніми країнами, не надаючи переваги жодній. Це відповідно не могло сподобатися Москві, яка через засланих агентів почала підбурювати селян і запорожців та творити антигетьманську опозицію. При цьому, щоби здурити легковірних московські підбрехачі не гребували відвертими нісенітницями, твердячи, що гетьман не українець, але поляк, що водиться з панами, що цурається православної віри. Невдовзі вибухнув заколот проти Виговського, який очолили полтавський полковник Мартин Пушкар і запорізький кошовий Яків Барабаш. У червні 1658 гетьманські війська при допомозі татар і німецьких найманців у бою під Полтавою розгромили полки Пушкаря і Барабаша. Сам Пушкар загинув, загони дейнеків розсіяно, загалом в бою загинуло тисячі українців (за різними оцінками до 50 тисяч), полтавська старшина була жорстоко покарана, проте це не зупинило виступів опозиції, що зрештою завершилося Руїною козацької держави.
В умовах реальної загрози війни з Московією та складної політичної ситуації в Україні, після тривалих, переговорів у Гадячі укладено договір між Гетьманщиною та Річчю Посполитою (16.09.1658). Згідно договору дуалістична Річ Посполита (Польща та Литва) перетворювалася на федерацію трьох рівноправних держав – Польщі, Литви та Великого Князівства Руського (України). В тодішніх політичних реаліях, щоби уникнути протистояння на два фронти та сконцентруватися на війні з Москвою, Виговському не вдалося відстояти всіх українських етнічних територій і до Руського Князівства увійшли лише Чернігівське, Київське та Брацлавське воєводства, натомість поляки не погодились на входження до складу української федеративної держави Волині, Поділля й Галичини. На чолі Князівства стояв гетьман, який затверджувався королем. Короля обирали три держави. Князівство мало окремий сейм, адміністрацію, військо, державну скарбницю, власну монету, право та судові органи, польські та литовські війська не мали права дислокуватися у Наддніпрянщині. Одним з творців договору був знаний український шляхтич Юрій Немирич. На жаль поляки Гадяцький договір, хоч був він ратифікований сеймом Речі Посполитої, вважали тимчасовим і розцінювали його як тактичний хід, щоби убезпечити себе від наступу козаків у їх війні з Шведським королівством. Правда згодом заплатили вони за цю політичну недалекозорість трьома поділами Речі Посполитої, а пізніше й четвертим поділом за незасвоєння уроків трьох попередніх.
Після укладення договору Московщина навесні 1659 розпочала відкриту агресію проти України. На Лівобережжя вдерлася 150-тисячна армія під командуванням князя Трубецького. Найвищою концентрацією власних сил та при допомозі кримських татар Виговський в битві під Конотопом (8-9.07.1659) вщент розгромив московського окупанта; загалом загинуло 40 тисяч та потрапило в полон понад 15 тисяч москалів, українсько-татарські втрати – 4 тисячі козаків і 6 тисяч ординців загиблими. Московія раптово опинилася на грані катастрофи і лише удар в спину полковника Івана Сірка, який несподівано напав на татарські поселення змусив ординців повернути в Крим, що унеможливило похід на Москву та порятувало москалів. Вміло маніпулюючи популістичними гаслами, московські агенти зуміли навіяти чималій частині козацтва та селянства провокаційну думку про те, що Виговський через Гадяцький договір намагається повернути в Україну польсько-шляхетське панування. Проти гетьмана виступила старшинська опозиція в особі промосковськи орієнтованих полковників І. Безпалого, Т. Цюцюри, В. Золотаренка та інших, для яких Москва не скупилася на щедрі хоч й порожні обіцянки, на півдні підняв повстання Іван Сірко. Поляки байдуже спостерігали за драматичними подіями в Україні та формально надали лише 1500 вояків допомоги. Серед старшини, яка до останнього моменту підтримувала Виговського був полковник Петро Дорошенко (згодом гетьман). Скориставшись безладдям в країні московити під командуванням Г. Ромодановського розпочали знову захоплювати Лівобережжя. Опинившись у безвихідній ситуації і не бажаючи посилювати братовбивчу війну, Виговський у жовтні 1659 зрікся булави на користь Юрія Хмельницького, який підписав з Москвою нові «статті», що значно обмежували державний статус Гетьманщини. Московський уряд оголосив Виговського зрадником, його братів допроваджено до Москви і страчено (знущатися над родичами противника в ментальности московитів), а сам гетьман виїхав на землі під контролем Польщі.
Мешкав на Волині та в Галичині, польський король надав йому титул київського воєводи, барське староство та маєток у Деражні, став сенатором Речі Посполитої, також отримав Любомльське староство. Вступив до Львівського православного братства (1662). У складі польського війська брав участь у Чуднівській кампанії (1660). В цей час Гетьманщина розкололася на Правобережну та Лівобережну, Юрій Хмельницький зрікся булави та постригся в ченці, гетьманом Правобережної України став Павло Тетеря, який був прихильником Речі Посполитої, проте вороже налаштованим до Виговського. Наприкінці 1663 польське військо на чолі з Яном ІІ Казимиром вдерлося в Сіверську Україну, проте через жорстокість поляків наштовхнулося на запеклий опір. На Правобережжі спалахнуло антипольське повстання під проводом Дмитра Сулими, яке також було спрямоване проти гетьмана Тетері. 26(16) березня 1664 Іван Виговський прибув до Корсуня, щоби обговорити деякі питання з гетьманом Павлом Тетерею та полковником Себастіяном Моховським, проте був звинувачений у зраді, в організації повстання та «засуджений» до розстрілу. Виговський намагався апелювати, про відсутність доказів, що є воєводою та сенатором Речі Посполитої і, що судити його можуть лише король та сенат. Проте будь-які логічні заперечення були марними, оскільки, як виглядає, справа мала характер особистого зведення порахунків. Це був єдиний випадок в історії Речі Посполитої, коли сенатора стратили без суду та слідства.
В особі Івана Виговського Україна втратила не тільки соратника Богдана Хмельницького та одного з керівників національно-визвольної війни, але й талановитого адміністратора, досвідченого політика, спритного дипломата, визначного воєначальника. На відміну від Хмельницького він набагато гнучкіше здійснював внутрішню політику, проте не мав такого незаперечного авторитету як Богдан. Чимало дослідників вважає, що Виговський великою мірою долучився до створення розвідки й контррозвідки козацької держави; агентурна мережа з успіхом працювала в Польщі, Литві, Чехії, Моравії, Сілезії, Австрії, Османській імперії, Кримському ханстві, Придунав’ї. Наскільки потужною була розвідка молодої держави свідчить факт, що навіть через 25 років польські шляхтичі скаржилися, що козаки поінформовані про всі плани короля. У зовнішній та внутрішній політиці на перше місце завжди ставив інтереси української козацької держави. Дружина Олена, котра чекала дитину, після смерти чоловіка переїхала в містечко Руда біля Жидачева на Львівщині та невдовзі померла (06.1664). Місце поховання подружжя невідоме. Серед різних версій найбільш вірогідними на сьогодні є дві: Манявський Скит на Івано-Франківщині та Юсиптицький монастир, нині с. Йосиповичі (Юсиптичі) Стрийського району на Львівщині.
