150 років тому:
18.05.1784 – у с. Берестяни на Львівщині народився Іван Снігурський, єпископ Перемиський, Сяноцький і Самбірський УГКЦ (1818-1847), філантроп, меценат. Батько був священником УГКЦ, мати походила із священничого роду Вербицьких. Закінчив Самбірську гімназію (1800). На стипендію релігійного фонду чотири роки вивчав філософію та богослов’я у Львівському університеті. Продовжив богословські студії у Віденському університеті (від 1804); навчаючись на 4-му курсі рукоположений на священника (15.03.1807) та призначений сотрудником, а пізніше парохом церкви св. Варвари у Відні. Доктор богослов’я (1811), професор та декан (від 1817) теологічного факультету Віденського університету. В березні 1818 номінований Перемиським єпископом і 30 серпня 1819 інтронізований Львівським митрополитом Михайлом Левицьким.
На той час Перемиська єпархія перебувала у дуже занедбаному стані – основну масу вірних складали покріпачені селяни, що перебували в крайній нужді та неосвіченості, сільські священники також не вирізнялися високим рівнем й послуговувалися переважно польською мовою, національної інтелігенції практично не було, оскільки давня русько-українська шляхта великою мірою була сполонізована. До того ж спроби австрійського уряду запровадити початкову освіту серед селян блокувалися рішучим спротивом поміщиків. Проте такий стан справ не знеохотив пастиря. Новий владика розпочав своє архієрейське служіння з візитації навіть найвіддаленіших парафій, а всіх в єпархії було 697, тобто неозоре поле для праці. Усвідомлюючи, що для успішної діяльности необхідні помічники владика найперше зосередився над згуртуванням однодумців з числа духовенства та світських осіб задля праці над піднесенням з упадку українського народу. Навколо єпископа зібралася плеяда вчених та патріотично налаштованих священників і з часом Перемишль перетворився на центр українства на найбільш західних українських етнічних землях, і в цьому, в ті часи, перевершив навіть Львів. Зокрема ревними співробітниками владики стали вчений-філолог та інспектор парафіяльних шкіл о. Іван Могильницький, композитор, диригент та префект духовної семінарії у Перемишлі о. Іван Лаврівський, письменник, філолог, автор граматики української мови професор о. Йосиф Левицький, мовознавець та етнограф о. Йосиф Лозинський, історик, краєзнавець о. Антін Добрянський та інші. Владика разом із співробітниками зібрав велику вартісну бібліотеку та архів, заснував Дяківсько-вчительський інститут у Перемишлі (1818), друкарню (1828), відкривав парафіяльні школи. А серед багатьох ділянок праці під особливою та повсякчасною увагою тримав питання використання в церковній практиці та повсякденному житті української мови в чому нерідко доводилося долати інерцію старшого духовенства.
Велика заслуга владики також у перетворенні Перемишля на осередок української музичної культури. До початку 19-го століття в церквах Галичини практикувався одноголосий спів, зрідка на два голоси і без нот (на слух), а в краю не було жодного українського хорового колективу. При консисторії заходами єпископа створено хорову школу (за спогадами сучасників досягла рівня консерваторії), до якої запрошено знаних чеських музикантів. З цієї школи вийшли перші українські галицькі композитори о. І. Лаврівський, о. М. Вербицький, о. В. Матюк, о. П. Любович. Згодом традиції багатоголосого співу вихованці школи поширили по цілій Галичині, на Закарпатті та Буковині. Також у Перемишлі створено професійний катедральний хор, який здобув такої слави, що до нього долучилися також співаки римо-католицького обряду – німці, поляки.
1845 заходами єпископа в Перемишлі відкрито духовну семінарію четвертого року навчання (після навчання на перших курсах у Львові), а 1847 домігся запровадження в австрійському війську для вояків галичан полкових греко-католицьких капеланів. Владика з власних коштів підтримував українських авторів, відновив діяльність братства св. Миколая, яке допомагало бідним студентам ліцею та дбало про збереження історичних пам’яток, заснував перший в Галичині Фонд допомоги вдовам і сиротам (1840). До кінця днів своїх займався харитативною діяльністю, а в Заповіті увесь маєток передав перемиській капітулі на доброчинні справи.
Очевидно, що така активна та успішна діяльність в широкому українському загалі викликала заздрість та озлоблення польського духовенства й шляхти, які не бажали визнавати самобутність та самостійність української нації. Зокрема о. Ю. Желехівський згадує, що коли у Хирові на посвяченні новозбудованого храму за розпорядженням владики місцевий парох о. Антоній Добрянський виголосив проповідь «по-руськи», то це спричинило велику образу та демарш з боку польських ксьондзів, але натомість велике піднесення серед мешканців містечка. З польського боку до Риму, Відня, львівського губернатора надходили численні доноси, зокрема у збуренні суспільного спокою на національному ґрунті.
Помер у м. Перемишль, нині в Польщі 1847. В похороні взяло участь більше 100 українських і польських священників, римо-католицький єпископ, велика маса народу, а також велика група євреїв на чолі з рабином із Торою в руках. Після закриття громадського цвинтаря (1897) останки владики перенесено до кафедрального собору Івана Хрестителя і перепоховано під великим престолом. У 2003 через відмову польських монахів кармелітів повернути українцям катедральний храм останки перенесено до теперішньої української катедри. Постать єпископа Івана Снігурського як пробудителя галицького українства у першій половині 19-го століття можна оцінювати як предтечу великого чину остаточного відродження українців Галичини довершеного митрополитом Андреєм Шептицьким у 20-му столітті.
